Блог Альони Гетьманчук для “Української правди” – мініверсія полісі-бріфу “Україна-НАТО. Що далі після посиленого партнерства”.

Якось незаслужено непомітно Україна приєдналась до програми Партнерства посилених можливостей НАТО (EOP). Розумію, що багато хто в Києві не був готовий до цього кроку саме в червні, та й у самому НАТО просили зробити це якомога тихіше і буденніше. Деякі закордонні лідери (на кшталт, за нашою інформацією, Еммануеля Макрона) дуже переживали, щоб це не було жодним чином публічно прокомуніковано як крок до членства в НАТО.

Будучи абсолютно переконаною, що і саме залучення до участі EOP, і те, що робити після нього, має бути більш детально проаналізовано, підготувала відповідний аналіз. Тим паче, що Україна стрімко наближається до того, щоб стати (можливо разом з Грузією) номер 1 країною в світі за кількістю наявних інструментів та механізмів з підготовки до членства в НАТО. Повний його текст можна прочитати на сайті Центру “Нова Європа”, коротку версію – у “Дзеркалі тижня”. Для тих, хто надає перевагу ще коротшим варіантам, деякі висновки озвучу і тут (такі собі аналітичні максі, міді і міні:).

По-перше, EOP – це своєрідна “золота карта” НАТО, але щоб вона запрацювала, країни учасниці мають пройти доволі складний процес її “активізації” і самостійно подбати про її наповнення. Для цього потрібне чітке бачення і проактивне адвокатування наших пріоритетів у Брюсселі і країнах-членах.

-Аналіз участі в EOP інших країн – зокрема Швеції, Фінляндії, Грузії – підтверджує, що практична додана вартість від Партнерства є доволі неоднозначною в принципі, і в контексті України зокрема. Візитною карткою України як учасниці Партнерства міг би стати фокус на Чорноморській безпеці. Україна повинна активно брати участь, а також ініціювати навчання НАТО в цьому регіоні, зокрема за тематикою Статті 5 Північноатлантичного договору. І тут важливо (попри фактор Саакашвілі) налагодити партнерство з Грузією, а також з чорноморськими країнами-членами НАТО, передусім із Румунією.

– Партнерство посилених можливостей (EOP) є частиною Ініціативи з питань розвитку взаємосумісності з операційними партнерами. Запрошення України до EOP – це визнання того, що Україна ВЖЕ досягла певного рівня взаємосумісності, адаптуючи нормативні документи (НД), які для зручності в Україні називають стандартами НАТО. У минулому році таких НД було прийнято 196, у цьому, за нашою інформацією, 231. Достатньо порівняти кількість прийнятих “стандартів” у першому півріччі 2019 і першому півріччі 2020, щоб мати підстави говорити про дещо тривожну тенденцію у цьому питанні, яка не зовсім корелюється з заявленим підходом влади до фокусу на практичний вимір інтеграції в НАТО замість гучної політичної риторики.

-Наступною станцією в євроатлантичній інтеграції України має стати приєднання до ПДЧ на базі заявки від 2008 року. Оптимально це було б зробити у 2023 році – після завершення першого циклу виконання EOP. Важливо, що це також буде завершенням п’ятирічного терміну президентства Володимира Зеленського, у котрого є всі шанси увійти в історію як президент, за якого Україна стала кандидатом на членство в НАТО. Для цього у питанні НАТО вже сьогодні потрібно виявити більше політичного лідерства на найвищому рівні (без жодних публічних дедлайнів).

-Ключем до приєднання до ПДЧ є ефективне виконання РНП. Для такого ефективного виконання варто було б зробити хід її виконання публічним: за моделлю Пульсу Угоди, яка відстежує стан виконання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, важливо було б запустити аналогічний Пульс РНП.

– Інтенсифікація діалогу з НАТО повинна відбуватись не лише на рівні комунікації з генеральним секретарем та його окремими заступниками, але й на рівні представників держав-членів, акредитованих у Брюсселі. Для цього, з-поміж іншого, потрібне призначення посла України при НАТО. Відсутність такого представника робить Україну легкою мішенню для критики з боку опонентів подальшого зближення України та НАТО.

-Україна має бути активно залучена до процесу рефлексій НАТО, результати якого увійдуть в основу оновленої Стратегічної концепції Альянсу. Тут буде потрібною синергія урядових структур та незалежних аналітичних центрів, яка зрештою має посприяти тому, щоб в оновленій Стратегічній концепції НАТО була зафіксована політика “відкритих дверей” Альянсу та визнання України (і Грузії) невід’ємною складовою безпеки в Чорноморському регіоні.

Ну і нарешті: настав час серйозного аудиту всіх програм та форматів, які з роками накопичувались у відносинах з НАТО. Потрібно визначити три, максимум п’ять чітких пріоритетів нашого партнерства з НАТО. І не на один рік, а теж принаймні на три чи краще на п’ять. Тим паче, що саме такий підхід – фокусування на чотирьох-п’яти пріоритетах, що становлять спільний інтерес і для НАТО, і для України, наразі активно обговорюють в Альянсі, де поступово набуває політичної підтримки ініціатива “Одна країна – один план”. Україна стала пілотним проєктом впровадження такої методології в рамках проведення перегляду Комплексного пакету допомоги (КПД). Очікується, що новий КПД матиме нову структуру, де усі інструменти підтримки і допомоги, яку надає Альянс, будуть систематизовані відповідно до п’яти спільних пріоритетів тривалістю на чотири роки. Ну а для початку потрібно нарешті оприлюднити Стратегію національної безпеки зі – сподіваюсь – зафіксованим там наміром приєднатись до ПДЧ.