Події
«За» та «проти» розірвання Договору з Росією по Азову: бачення Євгена Марчука
25 вересня 2018, 10:20

Центр «Нова Європа» звернувся до члена Стратегічної групи радників ЦНЄ Євгена Марчука із проханням прокоментувати можливі наслідки денонсації Договору між Україною та Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки від 4 грудня 2003 року.

Історично-правове і договірне переозброєння українсько-російських відносин Україні варто було розпочати одразу ж після захоплення Росією Криму. У крайньому разі не пізніше ніж після Іловайська. Ще на початку 2014 року Росія розвалила майже всю українсько-російську міждержавну і частково міжвідомчу договірну базу, не кажучи вже про Статут ООН, Хельсінкі 1972, Будапештський меморандум та інші важливі міжнародні договори з питань європейської та світової безпеки. У всіх без винятку українсько-російських договорах є одна-дві статті, які звучать приблизно так: «Усі спірні питання, конфлікти будуть вирішуватися сторонами у мирний спосіб і винятково шляхом переговорів. Не допускається використання чи погрози силою… Сторони підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів, територіальну цілісність одна одної…»

Ще на весні 2014 року стало остаточно зрозуміло, що Росія не збирається дотримуватися жодного із цих взятих на себе раніше зобов’язань. Але, мабуть, у українського керівництва були якісь сподівання, що Росія одумається, особливо після перших Мінських домовленостей у вересні 2014 року. Утім, Росія тоді уже втретє продемонструвала нехтування будь-якими домовленостями, навіть зовсім недавніми. Підписавши 19 вересня 2014 року так звані перші Мінські домовленості, Росія одразу ж почала їх порушувати і за 6 місяців захопила ще 1650 квадратних кілометрів української території, в тому числі великий залізничний вузол Дебальцеве.

Здавалось би, жертв, крові і прикладів нехтування Росією будь-якими домовленостями було вдосталь, щоб хоча б вже тоді, в лютому-березні 2015 року розпочати детальну ревізію всієї договірної бази з Росією. До того ж, загарбання Росією Криму радикально послабило головні параметри України як морської держави і не тільки у воєнній сфері. Прикладів вдосталь. Навіть нефахівцям було зрозуміло, що Азовське море як складова частина Азовсько-Чорноморського водного басейну, яке має вихід до Світового океану, невідворотно стане об’єктом російської агресивної експансії. Вже не кажучи про десяток десантно небезпечних ділянок на українській частині берегової лінії і про пряму загрозу Маріуполю і Бердянську. До того ж, сьогодні чималу частину української берегової лінії Азовського моря контролюють так звані ОРДЛО, тобто Росія. І вже тоді, а не зараз, на п’ятому році війни, потрібно було розробляти Морську доктрину України.

Говорячи про ревізію всієї українсько-російської договірної бази, мова не може йти про всю її денонсацію. Із кожною угодою потрібно розбиратися окремо і дуже прискіпливо, адже є низка важливих міжвідомчих угод, які продовжують діяти. Не можна повністю оголити все поле міждержавних і міжвідомчих регуляторів. І не потрібно тут порівнювати нинішню ситуацію з періодом Другої світової війни. Сьогодні інший світ. Хіба можна було тоді уявити, щоб Гітлер і Сталін під час війни вели переговори не тільки телефоном, а і в якомусь міжнародному форматі, особисто зустрічались, СРСР і Німеччина продовжували б мати економічні стосунки… Інший світ – інші реалії.

Що стосується безпосередньо українсько-російського Договору про спільне використання Азовського моря і Керченської протоки, то тут варто дещо згадати.

19 січня 2018 року Україна подала Меморандум до Трибуналу ООН по морському праву, який згідно з Конвенцією ООН від 1982 року розглядає міждержавні спори у цій сфері. У цьому Меморандумі Україна виклала обґрунтовану скаргу на протиправні дії Росії в Азовському морі, які завдають серйозних збитків Україні.

Не пройшло і півроку і 31 серпня 2018 року Україна отримала відповідь, але про те, що Трибунал спочатку буде розглядати не Меморандум України, а заперечення Росії, які вона прислала в травні цього року і в яких вона заявляє, що цей Трибунал не може розглядати українську скаргу, оскільки згідно з українсько-російським Договором від 20 квітня 2004 року Азовське море і Керченська протока є внутрішніми водами двох країн. І розгляд тільки цього питання може зайняти більше року. Тобто розгляд питання по суті української скарги може почати розглядатися десь через півтора року. А що за цей час буде робити Росія в Азовському морі, уявити неважко. Це своєрідна ціна за нашу тяганину.

І тут на поверхню випливає два питання. Чому так пізно Україна почала діяти ? І друге – чому Україна погодилась і в грудні 2003 року підписала, а в квітні 2004 року ратифікувала міждержавну Угоду, в якій Азовське море і Керченська протока визнані як внутрішні води двох країн? І якраз саме ця обставина зараз може негативно позначитися на результатах розгляду цього питання міжнародним Трибуналом. Адже до 2004 року Україна майже 10 років під час виснажливих переговорів не погоджувалась на російську версію щодо визнання Азовського моря і Керченської протоки внутрішніми водами двох країн.

Щоб дещо зрозуміти згадаймо – в 2002 році Україна суттєво активізувала співпрацю з НАТО. У травні того ж року РНБО приймає сенсаційне рішення, яке потім було затверджено Указом Президента України про можливість в майбутньому приєднання України до НАТО. Україну вперше відвідує Генеральний секретар НАТО Робертсон, в Києві проводиться виїзне засідання Комітету Україна-НАТО (КУН). Робертсон відвідує Донецьк. Секретар РНБО Євген Марчук в Москві робить офіційну заяву про новий курс України у відносинах з НАТО. У листопаді 2002 року Верховна Рада України проводить слухання щодо співпраці з НАТО, за результатами якого схвалює Постанову, в якій було зазначено “Підтримати курс України на євроатлантичну інтеграцію, кінцевою метою якого є набуття повноправного членства в НАТО, та законодавчо закріпити відповідне положення”. У 2003 році Україна схвалює Закон «Про основи національної безпеки», яким вперше передбачено можливість приєднання України до НАТО.

У зв’язку з таким розвитком подій Росія організовує планомірний тиск на керівництво України, використовуючи різні технології. Президенти Росії Володимир Путін і України Леонід Кучма в грудні 2003 року, через два місяці після небезпечної Тузлинської авантюри Росії підписують Договір , в якому Азовське море і Керченська протока визнаються внутрішніми водами України і Росії. Цьому підписанню передувала ціла історія.

Характерно, що цей договір був ратифікований українським парламентом одночасно з Договором про російсько-український державний кордон тільки в квітні 2004 року, хоча сам договір про державний кордон був підписаний Президентами України і Росії ще в січні 2003 року. Тобто Договір про міждержавний кордон «чекав» ратифікації українським парламентом 15 місяців. Думаю, не важко здогадатися, чому парламент так демонстративно не поспішав визнати внутрішніми водами такі чутливі для України райони. Адже в цьому Договорі, як і в Договорі про Азовське море і Керченську протоку, вони визнаються внутрішніми водами двох країн. Але ж у січні 2003 року ще не було Тузли, як головного «аргументу» Росії проти України, і ще не був прийнятий Закон про основи нацбезпеки як головної страшилки України для Росії.

Що ж сталося? Чому Україна тоді почала піддаватись тиску Москви, – це окрема тема. Вона тісно пов’язана з іншою, ще більш важливою поступкою України влітку 2004 року, коли президент Леонід Кучма під час зустрічі в Ялті з президентом Володимиром Путіним, менше ніж через рік після схвалення Закону «Про основи нацбезпеки» заявив про радикальну зміну курсу України щодо НАТО – що Україна уже не збирається приєднуватися до НАТО. І прийняв рішення вилучити цю позицію із Воєнної доктрини України.

Нині зі слів самого Путіна ми уже точно знаємо, кого і чому Росія тоді вирішила підтримувати на виборах президента України 2004 року. А кандидат в президенти України, чинний на той час прем’єр Віктор Янукович, тоді ж і заявив, що коли він стане президентом, то Україна взагалі не буде прагнути до НАТО. І ставши президентом України, він через «свій» парламент вилучив цю позицію із Закону «Про основи національної безпеки».

Тобто Україна під тиском Росії зробила публічний крутий вольт до так званої багатовекторності, пояснивши це тим, що мовляв ні НАТО, ні Україна не готові до членства України в НАТО. Хоча добре відомо, що мова тоді зовсім не йшла про якийсь конкретний рік, а про стратегічний курс України взагалі на майбутнє. І тільки тепер, через 14 років, отримавши драматично важкий і кривавий урок хваленої багатовекторності Україна намагається закріпити зовнішньополітичний стратегічний курс в Конституції країни. І в цьому варто підтримати ініціативу Президента Петра Порошенка.

Тому зараз не варто гадати , чому Президент України Кучма ще в січні 2003 року, ще до Тузли, підписав з Путіним Договір про міждержавний кордон, яким Азовське море і Керченська протока визнані як внутрішні води двох країн. Так закріплювалась хвалена багатовекторність. І цей Договір чинний до сьогодні, і на нього посилається в преамбулі славнозвісний Договір про Азовське море і Керченську протоку, який також є чинним до сьогодні. Саме на це зараз і посилається Росія в своїх запереченнях до вказаного Трибуналу ООН, куди Україна звернулась із скаргою. І яке рішення прийме Трибунал у зв’язку із вказаними обставинами – однозначної відповіді сьогодні немає. Похід України до багатовекторності, думаю, завершується. Але якою ціною! Росія напала на Україну, коли вона за президенства Януковича вже 4 роки не мала законодавчих основ до приєднання в майбутньому до НАТО.

Рішення України про призупинення дії українсько-російського Договору про спільне використання Азовського моря і Керченської протоки , на мій погляд, в цій ситуації може бути оптимальним. Хоча воно і не однозначне. Прихильники денонсації Договору, а не його призупинення, виставляють такий головний аргумент: денонсація двосторонньої Угоди, мовляв, одразу ж дає підстави Україні з усіх проблем в Азовському морі і в Керченській протоці діяти винятково на підставі Конвенції ООН по морському праву 1982 року, яку визнає і Росія. Але ж тоді потрібно денонсувати і українсько-російський Договір про державний кордон, що виглядало б сьогодні цілком логічно, адже там є та ж формула по Азовському морю і Керченській протоці. Але в преамбулі Договору про українсько-російський державний кордон є посилання на так званий Великий українсько-російський договір 1997 року. Це означає, що потрібно денонсувати і його. Такий підхід означав би денонсацію всього цього базового пакету українсько-російських договорів. Але не маючи ніяких інших регуляторів (навіть просто призупинених) у стосунках з нинішньою агресивною Росією, окрім міжнародно-правових норм, які Росія уже неодноразово грубо порушила, чи можна розраховувати, що така Росія буде дотримуватися міжнародного права в подальшому? Це було б не просто наївно, а вкрай небезпечно. Я думаю, варто було б подумати про асиметричні відповіді в Азовському морі. Згідно з Конвенцією ООН про морське право 1982 року кожна прибережна країна має невід’ємне право встановлювати свої територіальні води (12 миль). Недавно була інформація, що російські військові катери заходили до 5 миль від українських берегів. Так, після Договору від 2004 року відбулось офіційне встановлення територіальних вод України і територіальних вод Росії в Азовському морі? Щось я не пам’ятаю. Можливо, я пропустив таку інформацію.

Але не можна, сказавши А, не сказати Б. А що ж Україна має робити у зв’язку з призупиненням дії і Великого договору, і Договорів про державний кордон і про Азовське море та Керченську протоку. Цього поки що ми не почули від української влади. А проблем тут бачиться не менше, ніж при денонсації. Просте призупинення дії цих договорів не менш небезпечне, ніж денонсація, якщо знову розтягувати на роки необхідну в цьому випадку активність України. Це окрема велика тема. Сподіваймося, що ми можливо щось почуємо, коли ці проблеми будуть розглядатися у Верховній Раді.

Хоча призупинення дії цих договорів в правовому смислі і не є денонсацією, але фактично договір не діє. Що далі? У Росії, думаю, уже є план дій в такій ситуації. У цьому смислі цікавими є обставини проходу двох наших військових кораблів через Керченську протоку в Азовське море. Сміливість наших військових моряків заслуговує всілякої підтримки. Але у мене є питання, на які я не чув відповіді. Керченська протока мілка, тому через неї проритий Керч-Єнікальський канал, довжина якого біля 24 кілометрів. Він не прямий, має так звані коліна. Тому для проходження через цей канал діяла і зараз діє лоцманська служба Керченського порту, але проводка не безплатна. Наскільки мені відомо, цих два наших військових кораблі проводили саме ці керченські лоцмани і їх наші кораблі взяли на борт.

Згідно з сьогоднішнім українським законодавством усім українським військовим суднам заборонено вступати в будь-які контакти з адміністрацією портів окупованого Криму. Всі порти тимчасово окупованого Криму закриті згідно з українським законодавством. Якщо ж наші два військові кораблі взяли на борт лоцманів тимчасово окупованої Керчі, то чи не порушили вони українське законодавство. І головне навіть не це. Чи не подарували ми Росії аргументи для згаданого Трибуналу по Конвенції ООН з морського права 1982 року стверджувати тепер, що ніяких проблем немає для проходження будь-яких українських кораблів через Керченську протоку в Азовське море. Не тільки без перешкод, а навіть і лоцманів надали, і керченський лоцманський буксир ішов попереду українських кораблів. Не сумніваюсь, що Росія використає цей факт максимально на свою користь. В одному із політичних ток-шоу на російському телебаченні 24 вересня цьому питанню уже було присвячено 15 хвилин. Експерти в студії пояснили, що Росія надала нашим кораблям всі необхідні послуги і вони навіть прийняли на борт російських лоцманів, оскільки вони не бойові кораблі, а кораблі допоміжного флоту. І попереду них йшов лоцманський буксир. Одним словом: все як має бути. Які претензії в України можуть бути? Навіть звинуватили Україну в тому, що вона направила ці кораблі в Азовське море для провокації саме напередодні відкриття чергової сесії Генеральної асамблеї ООН, розраховуючи на протидію російської сторони і створення скандальної ситуації для використання цього факту в ООН проти Росії.

Мова тут не йде про те, чи потрібно було направляти ці кораблі в Азовське море. Скоріш за все, було вкрай потрібно і вже давно. Але як, коли, з яким супроводом, з якими формальностями, з яким інформаційним забезпеченням. Цікаво, чи була українською стороною дана Керченському порту попереджувальна нота про прохід цих наших кораблів? Тобто в цій ситуації Україна робила цей прохід відповідно до Договору 2004 року? Чи відповідно до Конвенції 1982 року? І тепер після цього галасливого проходу через Керченську протоку чи варто взагалі призупиняти дію Договору 2004 року, не кажучи вже про його денонсацію? У ситуації, яка сьогодні склалася має бути проведена додаткова глибока військово-політична і міжнародно-правова аналітика.

Підпишіться на новини Центру "Нова Європа", щоб знати все першим!

Підпишіться на наш місячний дайджест, щоб нічого не пропустити!