Блог Альони Гетьманчук на “Українській правді”.
Ну що ж, бойове хрещення Путіним відбулось. Відбулось досить таки непогано. Капітуляції не відбулось, зради помітної теж. Потрібно мати мужність визнати, що Зеленський вів себе впевнено і достойно. Його заява на прес-конференції з озвученими в присутності Путіна і європейських партнерів чітко окресленими “червоними лініями” була майже бездоганною. Мені особисто в ній забракло пункту про недопустимість прямого діалогу президента України з лідерами “ДНР”, “ЛНР” – від початку війни головного “пунктику” у позиції РФ. Щоправда, у Зеленського потім була можливість компенсувати це під час відповіді на питання російської журналістки.
Потрібно зазначити, що ні під час кампанії, ні пізніше Зеленський особливо не обіцяв виграти війну з Росією. Він обіцяв її закінчити і принести мир. Тим не менше, рекордна кількість українців делегувала йому вирішення цього справді екзистенційного питання для держави. Їх, схоже, не цікавило буде воно вирішуватись з допомогою Мінська, “формули Штайнмайєра” чи посиденьок з Путіним.
Однак, в українському контексті, очевидно, делегувати, не значить довірити. Мовляв, як можна довірити діалог аж із самим Путіним неофіту в політиці, який навіть агресора не називає агресором? Очевидно, у Парижі Зеленський зробив перший крок для того, щоб більше українців – і серед його виборців, і не тільки – почали більше йому довіряти у питаннях “війни і миру”. І нарешті зрозуміли: Зеленський представляє на міжнародній арені не якусь абстрактну Країну ЗЕ, а реальну державу Україна.
Звісно, буде нелегко. Допоки існує 20% українців, які б хотіли повернення окупованих територій шляхом відвоювання своєї землі, і понад 30%, які б хотіли заморозки конфлікту, сам факт переговорів з агресором викликатиме розчарування, обурення й протест. А будь-які компроміси – як акт капітуляції.
Взагалі, ми так багато і так гучно говоримо про капітуляцію, що часом складається враження, що ми не здатні запрограмувати себе на перемогу. Зізнаймося: навіть у найсміливіших фантазіях, нам чомусь важко припустити, що Україна і рештки наших західних союзників можуть спробувати десь на повороті обіграти Путіна. Загнати і його в пастку. Демонізуючи за інерцією злий геній Путіна ми апріорі переконані: ні, шансів у війні з Путіним немає ніхто. Хоча як на мене, на вчорашній прес-конференції він виглядав достатньо жалюгідно…
Це не означає, що впродовж наступних чотирьох місяців потрібно втрачати пильність: очевидно, у Кремлі розставлятимуть пастки на кожному етапі врегулювання (чи принаймні видимості врегулювання). Очевидно, що Путін й надалі експлуатуватиме вразливість політики Зеленського “передусім люди”, продовжуючи робити його заручником питання заручників. Очевидно, й надалі розігруватиметься карта про підступного маніпулятора Суркова і переговороздібного, конструктивного Козака, у якого насправді нема чим похвалитись у плані його миротворчих зусиль: Меморандум Козака 2003 року (до речі, дуже раджу представникам новий влади ознайомитись з ним детально) для Молдови став майже лайливим словом, а створена за його активним залученням там коаліція протрималась аж 5 місяців.
Крім того, я особисто не вірю, що Путін дасть можливість Зеленському вийти з цієї історії переможцем. Зеленський – його конкурент в російськомовному світі (не плутати з русскім міром). Чи не тому Путін саме так болісно реагує на публічну критику в адресу його саме з боку Зеленського, що зробив мовчання з українського боку обов’язковою передумовою для будь-яких сутнісних переговорів? Те, що інші називали його на щоденній основі агресором його чомусь не обходило… І саме тому, що Зеленський поставив всі свої політичні карти на закінчення війни і подолання корупції, Путін робитиме все можливе, аби в Зеленського це не вийшло і він раптом не став альтернативним кумиром для тих, хто традиційно у пострадянському просторі захоплювався Путіним. Кумиром вже не телевізійним, а політичним…
Українське суспільство допомогло сформулювати Зеленському чіткі червоні лінії. Але варто всім розумним і досвідченим людям до наступного саміту запропонувати й зелені лінії – позиції, які б Зеленський міг використати, щоб нівелювати ризики і пастки, які безперечно розставлятимуться Кремлем.
Повторюсь, йдеться про долю не абстрактної країни Зе, а реальної держави Україна. Поділ на державників і зрадників є занадто спрощеним і примітним. Швидше можна було б говорити про умовний поділ на опікунів і фаталістів. Опікуни думають, що Україна як держава ще занадто крихка і вразлива на цьому етапі, аби піддавати її таким експериментам, як повернення нелояльних територій. Можливо якось, можливо колись… Фаталісти натомість вважають, що для того, аби доказати свою спроможність як держави Україна має прийняти ці землі – і якщо вона зможе їх “проковтнути” (в позитивному сенсі), вона стане тільки сильнішою. А жити роками з пухлиною конфлікту – це лише послаблювати і вбивати Україну поступово…
Так, цілком можливо, що наразі заморожений конфлікт виглядав би як оптимальна опція. Але, впевнена, за заморозку Путін теж попросить свою ціну. І не факт, що вона виявиться нижчою, аніж ціна реінтеграції. А з часом – можливо й вищою.
