Зеленюк Крістіна
Коментар Сергія Солодкого для газети “Сьогодні”
Володимир Зеленський вимагає термінової зустрічі лідерів Нормандської четвірки. Загострення на Донбасі біля Павлополя вранці 6 серпня, яке забрало життя чотирьох українських морпіхів, стало грубим порушенням безстрокового режиму тиші, про який домовилися на засіданні Тристоронньої контактної групи (ТКГ) в Мінську 17 липня. Вранці 7 серпня Зеленський терміново зателефонував Путіну, “попросивши вплинути на ту сторону, щоб вони припинили вбивства наших людей”. Однак в Москві ще раз нагадали Києву про надання ОРДЛО особливого статусу, а зустрітися у форматі лідерів Нормандії погодився лише Еммануель Макрон.
Ні для кого не секрет, що Мінські домовленості, підписані в ніч на 12 лютого 2015 року в білоруській столиці, не працюють. Поява умовного “Мінська-3” давно перезріла, та й у Зеленського на це не раз натякали. У Парижі і Берліні чекали результатів спочатку президентських, ну а потім парламентських виборів в Україні. Про це прямо говорив і Путін, який завжди підвищує ставки і розмовляє з позиції сили. Спочатку це була незаконна паспортизація жителів Донбасу і заборона на експорт нафтопродуктів, а зараз – порушення перемир’я і вбивство чотирьох наших морпіхів. Як зупинити кровопролиття і при цьому не потрапити в чергову пастку Росії, і як вийти на успішне дипломатичне врегулювання війни сайт “Сьогодні” розбирався разом з експертами.
Чого хоче Росія
На дострокових парламентських виборах українці віддали всю повноту влади в руки однієї людини та її партії, чекаючи швидкого виконання всіх передвиборчих обіцянок. Тому з початком роботи нового скликання Верховної Ради нічого не заважає партії “Слуга народу” взятися за прийняття важливих законів, які зможуть покращити життя людей тут і зараз.
З іншого боку, наявність своєї абсолютної більшості в парламенті відкриває “скриньку Пандори”. У Росії напевно скажуть, що тепер Україні нічого не заважає виконати політичну частину Мінських домовленостей. Наприклад, прийняти закони про амністію і вибори в ОРДЛО, ну і закріпити в Конституції особливий статус Донбасу. І де гарантії, що Париж і Берлін не стануть в цьому питанні на бік Москви? Адже, за словами джерел сайту “Сьогодні”, такі сигнали Франція і Німеччина обережно посилали і раніше, але попередня українська Адміністрація знову і знову повторювала, що ніколи не проведе такі рішення через парламент.
До сих пір Росія жодного разу не виконувала взяті на себе зобов’язання, вимагаючи від України прямого діалогу з ватажками проросійських бойовиків на Донбасі і одномоментного виконання політичної частини Мінських домовленостей. Києву ж за цей час вдалося переконати наших європейських партнерів, що спочатку безпека, а потім все інше. Тобто, спочатку Росія припиняє обстріли, відводить свою техніку, віддає контроль над кордоном, а потім Україна приймає закони про амністію, вибори і особливий статус. Французький “план Мореля” і німецька “формула Штайнмаєра”, що з’явилися за цей час, пропонували поетапне виконання безпекового і політичного блоків, щоб у сторін було більше довіри один до одного. Але і це не спрацювало, тому весь Мінський і Нормандський процес зайшов у глухий кут.
Перезавантаження влади
У Москві, Берліні та Парижі пильно стежили за виборами в Україні і риторикою нової влади. Адже в дипломатії і міжнародних відносинах зміна лідерів і учасників переговорів завжди передбачає певне вікно можливостей. Як, наприклад, в 2016 році в Москві сподівалися, що з приходом Дональда Трампа в Білий дім США і Росія почнуть нове перезавантаження відносин.
Спочатку заяви представників нової української влади про можливість зняття економічної блокади з Донбасу, статус російської мови як регіональної для Донбасу і питання переговорів з Росією, яке глава Офісу президента Андрій Богдан пропонував винести на референдум, говорили про те, що Київ готовий обговорювати варіанти. Але після останнього дзвінка Зеленського Путіну ситуація зайшла в глухий кут.
У повідомленні на сайті Кремля за підсумками переговорів у вбивстві чотирьох наших морпіхів Москва звинуватила ЗСУ, нагадавши про “юридичні аспекти надання “ДНР” і “ЛНР” “особливого статусу”. Через півгодини на сайті Офісу президента України відповіли: “Йшлося про важливість діалогу в рамках ТКГ. Володимир Зеленський підкреслив, що захищатиме права всіх українців, незалежно від того, де вони знаходяться, і для цього не потрібно вносити зміни до Конституції України”.
На пропозицію Володимира Зеленського зібратися в Нормандському форматі відгукнувся тільки Париж. Представник МЗС Німеччини Марія Адебар заявила, що переговори в Нормандському форматі на робочому рівні відбуваються постійно, додавши, що сподівається трохи просунутися в цьому питанні восени. Джерело сайту “Сьогодні” в українських дипколах каже, що в Німеччині та Франції наполягають на зустрічі зовнішньополітичних радників чотирьох лідерів в кінці серпня. Про це кандидат на пост міністра закордонних справ України Вадим Пристайко говорив ще пару тижнів тому на брифінгу в Офісі президента після першої такої зустрічі в Парижі.
Паралельно в процес активно включаються Сполучені Штати. Днями політолог помічника президента РФ Владислава Суркова Олексій Чеснаков повідомив, що спецпредставник Держдепу Курт Волкер направив запит на зустріч з Сурковим в кінці серпня. Сам Волкер цю інформацію не підтвердив. Але, як мінімум, ще один раунд переговорів по Донбасу пройде на наступному тижні в літній резиденції французького президента, де Макрон прийматиме Путінанапередодні саміту G7.
Активізація переговорів по Донбасу йде повним ходом, але ніхто не хоче квапити події. Вашингтон, Париж і Берлін як і раніше намагаються зрозуміти межу компромісу, яку Москва ніколи не переступить. Росія, тим часом, не просто підвищує ставки, але і продовжує вкидати в соцмережі інформацію про нібито можливу згоду на допуск миротворців (але тільки в сіру зону, а це, нагадаємо, “охоронці” СММ ОБСЄ, про яких колись говорив глава МЗС РФ Сергій Лавров) і підготовку України до закріплення в Конституції особливого статусу Донбасу.
Сергій Солодкий, перший заступник директора Центру “Нова Європа”:
“З самого початку Росія дала чітко зрозуміти, що її цікавить: автономізація нині окупованих територій України – те, що вони дипломатично називають “особливим статусом”; прямі переговори української влади і російських представників на окупованих територіях; як і будь-які інші поступки з боку України. Але, що їх абсолютно не цікавить – чого від них очікує сама Україна і український президент. Про свої очікування російська сторона говорила і за Петра Порошенка, перед і після інавгурації Володимира Зеленського. У Росії чекали, що Зеленський змінить свою політику стосовно окупованих територій, що ця політика буде м’якшою.
І ми бачили, що якісь кроки з боку новообраного президента в цьому напрямку були, коли намагалися розглянути питання якогось формату переговорів з Росією через референдум тощо. Потім з публічних заяв Зеленського і його оточення ми побачили, що позиція нинішнього президента щодо врегулювання конфлікту з РФ мало чим відрізняється від позиції попереднього. Тому я б не став очікувати і відповідних змін позиції Росії.
Чи змінювалася ситуація на лінії фронту? Якщо аналізувати звіти СММ ОБСЄ, було певне зменшення інтенсивності стрільби перед інавгурацією, що можна розцінити як певний сигнал Москви, мовляв, ми очікуємо від вас кроків. Очевидно в Росії усвідомлювали, що занадто серйозними ці кроки бути не можуть. І, можливо, кроків, які робив Зеленський, було цілком достатньо. Йдеться про розведення сил біля Станиці Луганської. Упевнений, що в Москві з ентузіазмом сприймали і інші кроки щодо гуманітарного блоку: обіцянки зняти блокаду, спростити процедуру отримання пенсій (Зеленський пропонував збільшити терміни перетину КПВВ з 60 днів до одного року – Авт.).
Путін і Кремль були в режимі очікування результатів виборів до парламенту. Те, що Зеленський отримав більшість, дозволяє росіянам зараз очікувати великих поступок. Путін розуміє, що загравати з прозахідним електоратом Зеленському, як під час виборчої кампанії, вже не потрібно, що легітимність у нього зашкалює (цьому може і сам Путін позаздрити), і це дозволяє Зеленському реально реалізувати етапи Мінських домовленостей, які вимагають голосування у парламенті. Те, чого не міг зробити Петро Порошенко.
Чи можливий “Мінськ-3”? Думаю, що він неминуче буде, тому що “Мінськ-1”, як і “Мінськ-2” застаріли хоча б в плані дат і термінів. “Мінськ-3” потрібен. Інша справа, чи має Україна підстави очікувати, що за своєю суттю “Мінськ-3” буде чимось відрізнятися від “Мінська-1” або “Мінська-2”? Я б на це не розраховував. Назвемо це умовно “Мирним планом” або “Планом щодо врегулювання ситуації”. Але він все одно передбачатиме ті ж умови: режим тиші, розведення важкого озброєння і принципові для Росії позиції, від яких вона не відмовиться. Йдеться про особливий статус з відповідними правами місцевих адміністрацій (ті, що виписані дрібним шрифтом, з правом встановлювати свої правоохоронні органи тощо) і те, що Україна зможе отримати контроль над кордоном тільки наприкінці врегулювання. Зараз від цього, повторюся, Росія не відмовиться в жодному разі.
Володимиру Зеленському потрібно активніше працювати з західними колегами. Більш наполегливо пояснювати свої кроки – Україна зробила вже чимало, тепер вона має право очікувати зустрічних кроків з боку Росії. Німеччина і Франція хто сприйняли прихід Зеленського як можливий переломний етап в конфлікті. Меркель і Макрон повинні переходити з фази спостерігача до етапу дій; вживати більш рішучі кроки щодо Путіна”.
Олена Снігир, аналітик Центру міжнародних досліджень Дипломатичної академії України:
“Мінськ-3” може бути тільки тоді, коли буде зруйнований “Мінськ-2”. Так само, як “Мінськ-2” прийшов на зміну “Мінську-1”, коли останній був зруйнований. Тобто, для заміни мирних домовленостей має відбутися якась подія, що остаточно зруйнує “Мінськ-2”. Це або ескалація і наступ на фронті, або якісь інші екстраординарні події.
Росіяни насправді не зацікавлені руйнувати “Мінськ-2”, тому що він їм вигідний. Москва зацікавлена в тому, щоб продовжувати конфлікт з Україною. Це їй вигідно з багатьох причин.
Але, повертаючись до переговорних форматів, – досвід Молдови і Грузії дуже наочно демонструє, що росіяни вправні в переговорній тактиці і стратегії. Москва вибудовує переговорні формати навколо конфліктів, які сама ж і створила, на роки. І орієнтовані такі формати в першу чергу на західних партнерів. Росіяни таким чином створюють видимість бажання до врегулювання і діалогу. Виникає дивна ситуація, коли перговори щодо врегулювання конфлікту існують як би незалежно від самого конфлікту і жодним чином не впливають на його врегулювання. Україна повинна це усвідомлювати і бути готова до того, що такі “переговори” можуть тривати дуже довго. І насправді не матимуть ніякого значення. Тому не треба їх робити предметом такої підвищеної уваги для українського суспільства.
Зараз Володимир Зеленський маючи більшість в парламенті, і демонструючи начебто добру волю до мирного врегулювання, може сам себе завести в політичну пастку з виконання політичної частини Мінських домовленостей. Основна причина і перешкода, щоб зараз всі почали вимагати від України виконання політичної частини – це невиконання Росією безпекових пунктів. Росія продовжує обстріли, продовжують гинути люди. Росія демонструє, що, можливо, виконання політичної частини Мінських домовленостей їх не дуже цікавить. Так, конфлікт з Росією є предметом внутрішнього конфлікту в українському суспільстві, а війною і шантажем Москва підводить все до точки кипіння і дезорієнтації, коли будь-яка політична сила в Україні погодилася б на все, щоб тільки був мир і злагода.
Наскільки президент Зеленський готовий до цього? До поступок з боку України? Ми цього ще не знаємо. З того, що я бачу, він намагається тягнути час до того, як буде повністю сформована Верховна Рада, буде зрозуміло, як себе поводить найбільша фракція, і буде зрозуміла конфігурація коаліції.
Повертаючись до “Мінська-2” – ця рамка відносин може бути зруйнована її сторонами – або росіянами, або нами. Нам вигідний цей формат домовленостей? Ні. Треба його радикально ламати? Ні. Занадто багато вже зав’язано на ньому. Крім того, виконання будь-яких домовленостей – справа інтерпретацій. Нам свого часу вдалося переконати західних партнерів в тому, що безпека – понад усе і, відповідно, це вивело пункт припинення обстрілів на перше місце. Однак, як тільки росіяни припиняють обстріли і виконують безпекову частину, що ми далі робимо?
Що насправді потрібно робити – підготуватися до спокійного і правильного виходу з “Мінська-2”. Нам насправді не потрібен “Мінськ-3”. Що нам потрібно – розуміння власних цілей. Якщо у нас буде чітка внутрішня позиція щодо війни, окупованих територій, по Криму, тоді росіянам складніше буде втягнути нас в програшний для нас процес. І ми навіть зможемо використовувати “порожні” процеси, такі, як той же “Мінськ”, в нашу користь. Тому насправді питання “Мінська” для наших політиків не повинно стояти на першому місці – пріоритетом має бути внутрішнє врегулювання правових і політичних питань, пов’язаних з цією війною і створення нових більш стійких політичних позицій України. Прикладом такого кроку може стати надання так званим ОРДЛО статусу тимчасово окупованих територій”.
