Блог Альони Гетьманчук на “Українській правді“.
Спадковість у зовнішній політиці – важлива справа. А якщо це стосується такої важливої, але часом недооціненої в Україні країни, як Японія – тим паче. Щиро сподіваюсь, що візит президента Зеленського на інтронізацію японського імператора, його зустріч з прем’єром Абе – це якраз паростки такої спадковості. Спадковості, яку можна було б започаткувати ще у вересні на Генасамблеї ООН в Нью-Йорку, в рамках якої зустріч українського та японського лідерів стала майже доброю традицією, яку б варто було б продовжувати.
Деякі мої японські друзі люблять казати, що з японцями не так просто потоваришувати, але, якщо вже потоваришував, це дуже надовго. Японія стала одним з найважливіших донорів України – з моменту анексії Криму виділивши Україні більше коштів (1,8 млрд дол.), ніж деякі потужні європейські партнери України (не будемо показувати пальцями). І хоча те, як витрачалась японська допомога в Україні, але навіть це не зупинило наших японських партнерів послідовно надавати підтримку на дуже конкретні речі – від коштів на ремонти шкіл до медобладнання для районних лікарень. Не кажучи вже про такі серйозні проекти як реконструкція Бортницької станції аерації. Щоправда, з підходом Зеленського до світу “нам потрібна не підтримка, а партнерство”, тільки відповідального застосування японської допомоги буде замало.
Однак, Японія – це ще й країна G7, і єдина з країн Азії, що запровадила санкції щодо Росії за її агресію в Україні. Важливо, щоб Японія в рамках G7 й надалі щонайменше зберігала нейтралітет у питанні нав’язливих ідей Трампа з повернення Росії до “сімки”, а в разі запрошення Путіна гостем на наступний саміт у Штатах – підтримувала і ідею запрошення туди президента Зеленського.
Пишу “щонайменше” недарма. Адже Японія також – це і країна, яка всі останні роки вимушена була (і є) щодо України перебувати на своєрідному дипломатичному шпагаті: з одного боку, абсолютне щире, а не для протокольної галочки, невизнання анексії Криму. Не тому, що Японії так болить Україна, а тому що Японії болить Китай і його дії навколо спірних островів Сенкаку/Даоюйдао у Східно-Китайському морі та територіальні суперечки у Південно-Китайському морі. Японці не зацікавлені в черговому прецеденті порушення міжнародного права. Вже за рахунок їхніх інтересів. Саме тому тут японці з нами в питанні Криму на одній хвилі. І саме тому, українсько-японські відносини останніх років були пронизані занепокоєннями японців щодо потрапляння “Мотор-січі” в китайські руки – проблема, яку в новій українській владі називають “катастрофою”.
Але є й інший бік шпагату. Прем’єр Сіндзо Абе пообіцяв на могилі свого батька, теж колишнього прем’єра, що вирішить проблему островів, які у нас відомі, як Курильські, а в Японії – як північні території. Все, що робить Абе в останні роки і планує робити до кінця свого терміну – це вирішити територіальне питання і підписати мирний договір з Росією.
І тут – на фоні пожвавлення переговорів щодо Донбасу і доволі очевидної від початку схильності Зеленського до двосторонніх переговорів з Путіним, візит українського президента до Токіо теж досить доречний. Де як не в японській столиці українському президенту можуть в деталях розказати, що таке домовлятись з Путіним про мир. Домовлятись на двосторонній основі. І домовлятись в умовах, коли Путін чітко знає, що для партнера – це пріоритет з пріоритетів, і що для досягнення домовленості у іншої сторони є чіткий публічний дедлайн. У японському випадку Абе обіцяв вирішити питання до кінця свого терміну в 2021 році.
Але що може бути особливо повчальним для українського президента – це те, що, як показує досвід переговорів Абе, навіть готовність до неймовірних і нескінченних компромісів з японського боку, не дає результату. Навіть коли в Абе готові погодитись на умови, на які росіяни були впевнені ті, не погодяться – отримати лише два маленьких острова Шікотан і Хабомаі замість чотирьох (на основі так званої радянсько-японської Декларації 1956 року), і, неймовірно, але здобути підтримку для цього кроку у японському суспільстві, росіяни продовжують нарізати нові і нові передумови. Серед яких, очевидно, й пропозиції, які напряму питання не стосуються. Це і, подейкують, вихід Японії з західних санкцій проти Росії, що могло б обвалити всю архітектуру санкцій, і вимога територіально обмежити дію союзницької угоди зі США – головної безпекової гарантії Токіо. І вимога закріпити відмову японської сторони від будь-яких територіальних претензій з японського боку щодо двох інших, великих островів. А це те саме, що в українському випадку було б отримати яку-не яку згоду Кремля на реінтеграцію Донбасу без можливості в подальшому навіть ставити питання про переговори щодо повернення Криму.
Одним словом, Абе вже старанно менеджерить свої стосунки з Путіним сьомий рік. З осені минулого року предметно домовляється про мирну угоду. Зустрівся з ним вже 27 (!) разів. Називає його Володимиром і на “ти”. Йде на зміну позиції, яку ще якийсь час тому було складно уявити – японська позиція зводилась максимум до “два плюс”, де альфою були наступні переговори про передачу двох великих островів після отримання малих. А результат і досі під великим питанням. Навіть при тому, що Японія пропонує все нові і нові економічні бонуси для РФ.
Звичайно, Донбас і Крим – це зовсім інший кейс, але тактика ведення переговорів з Путіним всюди однакова. Тому вчитись Зеленському треба зрештою не тому, як подружитись із Путіним, а як Путіна переграти. Тільки у кого?
