Блог Альони Гетьманчук на “Українській правді“.
Найяскравіше моє враження про посла Тейлора до вчорашнього дня базувалось на спогадах десятирічної давнини. Тоді, влітку, посол Тейлор щойно завершив свою місію в Україні, і буквально день-два, як повернувся до США. Водночас, отримавши мій запит на зустріч в рамках підготовки чергового аналізу про українсько-американські відносини, відразу погодився зустрітись і запросив до себе додому поблизу Вашингтона. Дарма, що ще навіть не встиг розпакувати валізи у буквальному розумінні цього слова й відпочити після перельоту. Зізнаюсь, мені довелось добряче поблукати перед тим, як знайшла будинок. Як результат, серйозно спізнилась. Однак, посол Тейлор зустрів на порозі дому зі своєю фірмовою усмішкою. Ми пили зелений чай і довго говорили про українсько-американські справи. Пригадую, обговорювали, як по-різному виглядає ситуація в Україні з Києва і Вашингтона: з-за океану чомусь завжди значно непривабливіше і тривожніше, ніж є насправді. Інша тема, яку доводилось не раз чути тоді від росла Тейлора – про потребу нових політичних еліт в Україні. Виглядає, що через 10 років цей тренд залишився незмінним…
Я мала багато приводів для спілкування з послом Тейлором під час його першого перебування в Україні, але та несподівана гостина у нього відкрила для мене іншого Тейлора – неймовірно людяного.
В Україні були різні американські посли. Були кризові менеджери, були візіонери, були супервайзери, а Тейлор завжди намагався бути нашим партнером. Притаманний деяким топ-дипломатам менторський, повчальний тон, публічні вичитування чи надміру персоналізований підхід – це не про нього. Він завжди намагався бути передусім ефективним, а не ефектним. І завжди робив все з повагою до партнера, попри серйозну асиметрію у відносинах України та США, яка, на жаль, після агресії РФ щодо України тільки посилилась. Більше підтримки і залученості з боку США викликало побічний ефект у вигляді більшого тиску. Доказує історія з Трампом.
Свідчення Тейлора в Конгресі – можливо, найсильніші і найщиріші з наразі оприлюднених. Його позиція, заявлена Помпео – очолювати місію лише за умови продовження з боку Вашингтона беззаперечної підтримки Сполученими Штатами України – розчулює і викликає просту людську вдячність. Адже Тейлор тут уособлює ту частину американських політиків і дипломатів, які після розчарувань постпомаранчевого періоду (а якраз саме тоді Тейлор перебував в Україні) знову і знову вірили в Україну. Розуміли, на відміну від Трампа і Ко, чому Україна важлива для американських інтересів. І дуже важливо, що аргументи про важливість України для інтересів США звучать у свідченнях. Адже завдяки шаленому інтересу до справи імпічменту, ці аргументи мають можливість бути почутими серед неймовірно великої аудиторії, яка б інакше навряд чи б вникала б у подібні матерії.
Свідчення Тейлора доволі добре дають нам зрозуміти, що американський ландшафт на українському напрямку значно різноманітніший, ніж зазвичай виглядає з Києва. Ми звикли до того, що, на відміну від європейських столиць, у Вашингтоні маємо справу якщо не з проукраїнськими, то принаймні антиросійськими партнерами. Відносно новий тренд, коли проукраїнськими стають і антитрампівські дійові особи… І питання, на яке ще належить відповісти- чи можуть протрампівські залишатись в принципі проукраїнськими… Хоча у сьогоднішніх американських реаліях проукраїнські – це і до певної міри ті, хто за законність та проти зловживання владою. І хто за повагу до міжнародних союзників і партнерів – не суперників США, а саме союзників і партнерів…
За Трампа ламаються всі шаблони. Виявляється, друзями можуть бути і ті, хто не обов’язково підтримує телефонні дзвінки і зустрічі між керівництвом України і США… Адже ми чудово бачимо зі свідчень Тейлора, що більшість комунікації за останні місяці у відносинах, це була комунікація, яка зіграла в мінус стосункам, не в плюс. Можливо, у міждержавних відносинах, як і в деяких професіях, інколи важлива творча пауза?
А поки що просто хочеться подякувати послу Тейлору.
