– Сергій, з моменту створення СНД минуло майже три десятки років, зросло ціле покоління громадян України, незнайомих з реаліями початку 90-х. Для багатьох абревіатура “СНД” не несе жодного сенсу – хоча б тому що в політичному житті України дана структура якщо й присутня, то на останніх ролях. Як би ви по-простому пояснили нашим читачам, що таке СНД.

– СНД – це проєкт, який був покликаний допомогти незалежним державам, які зросли на уламках СРСР, безболісно розійтися. Як було модно говорити в 1990-і, це був інструмент для цивілізованого розлучення. Коли СРСР розпадався, процес був важким з усіх точок зору – особливо з економічної, для зв’язків між громадянами. Тому і був створений інструмент для плавного переходу в нові реалії співіснування незалежних держав. Це його початкова функція. Але агресія Росії проти Грузії, Молдови, України показали, що цивілізовано розлучитися не вдалося. Тому можна констатувати, що СНД не виконав свою найголовнішу задачу, як проект він провалився.

 

– Який був статус нашої держави в цій організації?

– Формально ми не були і не є членами СНД. Оскільки ми не ратифікували Статут організації. Однак при цьому до початку агресії Росії 2014 року Україна брала активну участь практично у всіх форматах СНД.

Більше того, 2003 року Леонід Кучма навіть головував на засіданнях глав держав-учасниць СНД. Тобто країна, яка юридично не є членом організації, головувала в СНД. Тоді навіть низка держав, які є повноцінними членами СНД, протестували проти цього. Апелюючи саме до того, що наша держава не ратифікувала статут.

Це була пропозиція Путіна. Кучма тоді перебував у тотальній ізоляції з боку Заходу, тому російський президент зробив певний зовнішньополітичний подарунок, “з панського плеча”: нехай мовляв Україна поголовує. У цей період Росія всіма доступними засобами і способами заманювала Україну в інтеграційні мережі. У лютому 2003 року, наприклад, було створено Єдиний економічний простір за участю Росії, України, Казахстану та Білорусі (з нього Україна благополучно вискочила після Помаранчевої революції). Підносилося все це як підтримка, а по суті такі кроки були спробою скористатися слабкістю українського керівництва для втягування країни у власну орбіту.

Довідка “Сьогодні”

Україна головувала в СНД 2002 року. Рішення про це було ухвалено на саміті глав держав-учасниць СНД в Кишиневі роком раніше. Проти виступили п’ять держав. Президент Білорусі Олександр Лукашенко пізніше так пояснював свою позицію: “Я категорично виступив у Кишиневі проти такої процедури обрання, коли несподівано, ні сіло ні впало раз і внесли, а ви давайте голосуйте, обирайте. Ті часи вже минули. Це ж не політбюро, що генсек чи будь-хто там сказав, раз, підняли руки, проголосували і все. Не тільки я, чотири президенти тоді виступили проти такого методу обрання … “. Пізніше, сказав Лукашенко його позиція змінилася: “Можливо, в цій ситуації Леоніду Даниловичу найбільше потрібна ця підтримка”.

Також Україні “поступилися місцем” голови 2014-го року. З 1 січня по 4 квітня 2014 року СНД номінально керував Віктор Янукович.

Отже, Україна ніколи не була де-юре членом СНД, але була ним де-факто. Щоб ми не говорили. Тому твердження, що “ми не можемо вийти з СНД”, тому що ми не ратифікували статут, тобто в СНД не входили – під питанням.

 

– До питання про вихід. Навесні минулого року Петро Порошенко заявив, що Україна виходить з СНД …

– І не лише в минулому році. Якщо вивчити питання, то протягом останніх п’яти років подібні заяви неодноразово звучали з вуст тих чи інших політиків і чиновників.

Очевидно, що після початку агресії Росії ми фактично в межах СНД вже не працювали. Якщо і брали участь в офіційних заходах, то максимум – на рівні послів, намагаючись використовувати цей майданчик для захисту інтересів України (наприклад, це спробував здійснити 2016 року посол України в Киргизстані). Тоді ми скористалися цим майданчиком, щоб сказати Путіну в очі і в присутності глав держав – учасниць СНД, що він агресор.

 

– А втім, пізніше представник президента в парламенті Ірина Луценко зазначила, що Україна розірве частину договорів, укладених в межах СНД. Але не всі. Залишаться договори, наприклад, про взаємне визнання дипломів, транзит і т.ін. Тобто повного розриву не буде?

– За договорами, які були укладені в межах СНД. Абсолютно очевидно, що на політичному рівні Україні СНД абсолютно не цікава. Але на практичному рівні в межах Співдружності було підписано багато корисних документів. Якщо від них одномоментно відмовитися, це створить проблеми для багатьох українців. І я так розумію, це те, що стримує українську владу від повного розірвання всіх без винятку договорів в межах СНД.

Другий момент: минулого року на слуханнях у Верховній Раді тоді заступник міністра закордонних справ України з питань європейської інтеграції Олена Зеркаль озвучила статистику. Виявляється, на п’ятому році війни було денонсовано всього близько 10% двосторонніх договорів з Росією. З 450 договорів – від міжвідомчих до міждержавних – було розірвано трохи більше сорока. І це між воюючими державами.

Але якщо ми не змогли переглянути договірну базу з державою-агресором, якщо залишили 90% договорів з Росією, то до перегляду і ревізії договорів в межах всього СНД тим паче могли не дійти руки.

Третій момент, який гальмує процес повного розриву: одна справа підписувати договори в межах СНД, тобто “оптом” з усіма державами-учасниками. І зовсім інша – домовлятися з кожною державою з цих питань окремо. Це вимагає ресурсів, людей, часу.

Довідка Сьогодні.

12 квітня Петро Порошенко ініціював підготовку пропозицій щодо офіційного припинення участі України в статутних органах СНД. Кількома днями пізніше Ірина Луценко уточнила, що частину договорів Україна розривати не має наміру. “Верховний головнокомандувач закликає уряд провести інвентаризацію всіх багатосторонніх договорів між членами СНД, щоб денонсувати окремі договори, залишивши лише ті, які прагматично необхідні Україні. Як ось визнання дипломів, визнання працевлаштування, договір про транзит, та інші, які будуть необхідні для роботи України та економіки України”, – сказала вона.

Денонсація договорів в межах СНД триває й сьогодні. Наприклад, останній такий документ датований 18 листопада: Президент України Володимир Зеленський підписав указ “Про вихід України з Угоди про заходи щодо забезпечення покращення розрахунків між господарськими організаціями держав – учасниць Співдружності Незалежних Держав”.

 

– Наскільки я пам’ятаю, Грузія, яка була членом СНД, але вийшла зі Співдружності після російської агресії 2008 року, вирішила це питання по-іншому. Країни СНД спеціально ухвалили рішення, за яким більшість договорів, укладених Грузією в межах організації залишаються в силі. Частина – денонсується…

-Теоретично можливий і такий варіант. Вважаю, в МЗС України прораховують всі можливості й ухвалюють оптимальне рішення.

 

– Спочатку СНД був проєктом “розлучення” незалежних держав. Чим він став надалі?

– СНД – це мертвонароджена дитина. Згодом всі зрозуміли, що сенсу в ньому жодного. Але на догоду Росії продовжували брати в ньому участь. І фактичні для росіян – це проєкт геополітичної гри, демонстрації своєї пострадянської величі – як це бачили в Москві. Решта країн час від часу підігравали Москві; іноді не підігравали: коли відносини між Москвою і певною державою погіршувалися, його глава ігнорував засідання СНД. Такі випадки бували нерідко. Відмова брати участь у заходах в межах СНД була своєрідним сигналом. Були моменти, коли Росія використовувала СНД для певного флірту з країнами – як за часів ізольованого Кучми.

 

– Наскільки я розумію, СНД розглядався Росією, в певний період як інструмент не просто розширення свого впливу, а й як потенційний інструмент, через який можна реанімувати імперію?

– Москва постійно намагалася в тому чи іншому вигляді відновити інтеграційні процеси на пострадянському просторі. СНД – це перша така спроба Росії з втягування незалежних держав у свою політичну та економічну орбіту. Це не спрацювало.

Тому і з’явилися потім різноманітні секторальні проєкти різного ступеня успішності. У військово-політичній сфері це ОДКБ, двосторонні проєкти з прицілом розширення їх до багатосторонніх – Союзна держава з Білоруссю, в економічній – ЄврАзЕс, єдиний економічний простір, Митний союз і таке інше.

Інше питання, що спостерігаючи за діями Росії протягом останніх десяти років – починаючи з агресії в Грузії – навіть ті країни СНД, які сьогодні мають дружні відносини з Москвою, дуже добре розуміють загрози, що від неї походять. Зокрема розуміють це Білорусь і Казахстан, які перебувають в найбільш тісних відносинах з РФ. Політики з цих країн спілкуються з українськими політиками, дипломатами, часто неформально. Вивчають досвід України – як виживати в умовах агресії, як протидіяти їй. Для Білорусі це актуальніше, ніж для Казахстану. Але і в Казахстані розуміють потенційні виклики і загрози, з огляду на велику кількість росіян, які проживають в цій державі.

 

– Які перспективи СНД?

– Я скажу так: Росія робить все можливе, щоб своєю агресивною політикою розполохати навіть найвірніших своїх союзників. Подивіться на Білорусь. Лукашенко змушений під тиском Москви підігравати Кремлю. Але час від часу дозволяє собі абсолютно чесні, гострі і різкі висловлювання щодо Москви.

Подивіться, на Казахстан. Казахстан і Киргизія неодноразово піднімали на різних майданчиках питання про транзит через територію Росії українських товарів, на які Москва наклала санкції. Виходить і в ЄврАзЕс всі рівні, але Росія “рівніша”. У союзників Росії голосу практично немає, вони змушені робити те, що диктує Москва. Мені припадало чути в цьому контексті коментарі колег з Казахстану: ось якби Україна входила в Євразійський союз, то було б легше створювати баланс щодо Росії. На жаль, все ще залишаються люди, які до кінця не усвідомили сутність російських підходів … У будь-якому випадку політика Москви породжує глибоку недовіру навіть серед так би мовити союзників Росії.

Перспектив у СНД жодних. Як і у інших інтеграційних проектів Росії. Всі абсолютно чітко розуміють, що Росія не зацікавлена і ніколи не допустить рівноправної кооперації в жодному інтеграційному об’єднанні. Всі ці проєкти створюються Москвою для того, щоб реалізувати свої геополітичні амбіції.

Нагадаємо, раніше новини “Сьогодні” розповідали, як у Мінську протестували проти інтеграції Росії та Білорусі.