Блог Альони Гетьманчук для “Української правди”
Організували сьогодні дискусію, щоб обговорити, чи дійсно придністровський сценарій врегулювання конфлікту є найкращим з найгірших варіантом і для Донбасу. А оскільки за кілька днів до дискусії відбулось ще й офіційне похрещення Дмітрію Козака в куратори України, то пройшлись ще й по його миротворчих подвигах у Молдові, зокрема так званому Меморандуму Козака від 2003 року, в якому росіяни майже федералізували Молдову.
До речі, цікаво, скільки представників України, залучених у переговорний процес з Росією, уважно ознайомились з тим славнозвісним Меморандумом Козака? Адже навряд чи в Москві будуть особливо креативити щось нове і унікальне для Донбасу, коли всі принципові позиції РФ зафіксовані ще у тому меморандумі, а самого Козака після всіх його зусиль федералізувтаи Молдову – і в 2003, і в 2019 – по праву можна нагородити титулом Містер Федералізація.
Про що в цілому нам говорить молдовський досвід?
– Для тих, хто симпатизує придністровському сценарію варто нагадати, що це не тільки відсутність бойових дій, але це і прямі переговори на найвищому офіційному рівні з сепаратистами, і свідоме виведення Росії зі статусу агресора й переведення її у роль миротворця чи навіть гаранта мирного врегулювання (якби цинічно це не звучало), це і подальша російська окупація конкретно взятого регіону (зокрема й у вигляді присутності російських військ), це і формування цілого покоління людей, яке народилось і сформувало свої погляди в ніким невизнаній республіці, віддаючи шану її “державній” символіці, і цілком ймовірний економічний занепад: якщо в 1992 році ВВП Придністров’я складало 34% від загального ВВП Молдови, то у 2016 -лише 14% (це притому, що Молдова поруч з Україною – найбідніші країни Європи).
– Питання не тільки в тому, наскільки ми вважаємо оптимальним заморожування конфлікту на Донбасі за придністровським зразком, питання також в тому, наскільки у Москві дозволять це заморозити. Адже, варто нагадати, що найсуттєвіша відмінність між Донбасом і Придністров’ям – це відсутність в останнього спільного кордону з РФ, але наявність такого у нас. Ніхто заморожування конфлікту на блюдечку нам не пропонує і не запропонує.
– Конфлікт не вирішується за принципом “чим більше односторонніх поступок – тим більший прогрес у переговорах”. Останні майже тридцять років Кишинів – зокрема і під натиском західних партнерів – зробив неймовірну кількість поступок, але кількість поступок не трансформувалась у вирішення конфлікту.
– Росія йде на врегулювання конфліктів не для того, щоб залишити в спокої ту чи іншу країну, а для того, щоб посилити свій вплив і контроль на всю територію країни, а не тільки на окупований нею шматок. Тобто, замість очікуваного Ruxit (кажучи словами міністра Пристайка), насправді відбувається офіційно оформлений Rumain. Так було у Молдові, коли з допомогою Козака вплив Росії мав розмножитись на всю територію Молдови. Так є з Україною і її схилянням до неухильного виконання Мінська. У Тирасполі, Донецьку і Луганську ніяк не зрозуміють: Росії потрібні не вони, Росії потрібні Кишинів і Київ.
– Якими б впливовими і зацікавленими у швидкому результаті не були б міжнародні партнери, останнє слово буде за Києвом. Так само, як напередодні підписання Меморандуму Козака останнє слово було за Кишиневом.
Є кілька версій, хто і яким чином вплинув на тодішнього президента Вороніна, який в останній момент – коли Путін вже готувався до відльоту у Молдову – відмовився підписувати документ. Але одна з почутих версій зводиться до того, що Вороніну тоді зателефонував і дохідливо пояснив наслідки підписання президент Кучма. І от сьогодні ми знову бачимо на арені Козака, бачимо Кучму в Мінську і було б добре мати тих, хто своєчасно зможуть “розпакувати” Зеленському наслідки того, що маскуючи федералізацію і Rumain, спробує йому впарити Путін руками “конструктивного” Козака…
