Блог Альони Гетьманчук на “Українській правді”.

Міністр оборони США Ллойд Остін таки виконав свою обіцянку, яку він дав у Вашингтоні президенту Зеленському, і завітав з візитом до України. Хоч і не наприкінці вересня, про які початково йшлось, і лише для двох зустрічей.

Є вагомі підстави вважати, що Остіна швидше переконали відвідати Україну в рамках європейського турне, аніж він сам був переконаний в доцільності зупинки у Києві. За деякою інформацією, він планував візит до Києва з благородною метою підписання Стратегічної оборонної рамкової угоди (Strategic Defence Framework), однак оскільки – за наполяганнями української сторони – документ був підписаний під час візиту Зеленського до Вашингтона, сенс для такого візиту в Остіна помітно зник.

Хоч так і не мало б бути: рамкова угода (яка формально навіть не угода) для того і рамкова, щоб лише встановити певну рамку партнерства, не вдаючись до конкретики. Її все ще треба на практиці наповнити за рахунок конкретного, як кажуть американці, списку зусиль (list of efforts) – своєрідного додатку до угоди. У загальних рисах він був виписаний, коли готувалась угода, однак проговорити в деталях там є багато чого. Сподіваюсь, така деталізована дискусія в Остіна вчора в Києві якщо не відбулась, то принаймні розпочалась. Бо сильні заяви про підтримку територіальної цілісності, суверенітету і євроатлантичних прагнень України як і публічні закиди на адресу агресивної Росії – це дуже добре і приємно, але серйозним викликом для адміністрації Байдена на сьогодні є те, що за нею все більше в низці країн світу закріплюється реноме вербального, а не реального союзника, тому до навіть до найкрасивіших слів і заяв вже почав вироблятись стійкий імунітет.

Відкритим для мене є й інше питання: як можна серйозно обговорювати ті ж потреби України на Донбасі, не відвідавши лінії фронту. Як на мене, такий візит має бути must have для всіх наших ключових безпекових партнерів, з якими ведеться подібний діалог і підписуються подібні документи. Очевидно, Остіну варто було б все ж спланувати своє наступне європейське турне так, щоб відвідати Донбас.

Іншим відкритим питанням є готовність і спроможність Остіна щось лобіювати і в чомусь переконувати президента Байдена. Особливо після відомого епізоду, коли він безуспішно переконував Байдена вивести війська з Афганістану, вдаючись навіть до досить дошкульних закидів. “Ми вже бачили це кіно раніше”, – начебто казав Остін Байдену, натякаючи на невдалий вивід військ з Іраку, який активно лобіював Байден як віце-президент. Коїм того, у Байдена є пунктик щодо загроз “втягування” Штатів у будь-яку нову війну, саме тому в представників його уряду автоматично спрацьовує запобіжник при обговоренні рівня американської військової допомоги і присутності в країнах, де сценарій такого втягування потенційно може бути реалізований.

Немає підстав говорити і про будь-яку емоційну прив’язку Остіна до України, як була, скажімо, у генерала Маттіса за президентства Трампа.

Отож у сухому залишку. Добре, що попри брак особливого ентузіазму з боку Остіна їхати до Києва, візит таки відбувся. Погано, що без Донбасу. Добре, що українсько-американський діалог підтримується на такому високому рівні і з завидною для багатьох країн світу регулярністю (для деяких американських посадовців візит в Україну став взагалі першим закордонним візитом в Адміністрації Байдена, а ще в квітні великим дипломатичним досягненням в Києві вважався телефонний дзвінок президентів). Погано, якщо візити й надалі не відображатимуть реальний стан украінсько-американських відносин – бо візити виглядатимуть зовні краще, аніж насправді є наші відносини. Поки що саме так є і з візитом Зеленського до США і з візитом Остіна до Києва. Дуже хочеться зробити акцент на слові “поки що”.