Стаття Альони Гетьманчук для “Європейської правди“.

Як “розрулити” питання з ПДЧ на саміті НАТО?

Після Брюссельського саміту НАТО в Україні майже напевно лунатиме багато докорів і навіть звинувачень.

Опозиція звинувачуватиме владу, що Україні не знайшлося належного місця на саміті і не отримано чіткого сигналу щодо ПДЧ. Влада звинувачуватиме майже у тому ж НАТО.

Громадянське суспільство звинувачуватиме і владу, і опозицію в надмірній політизації теми, роздмухуванні серед українців невиправданих очікувань, а НАТО докорятиме за його неготовність серйозно говорити про те, яким чином перенести політику відкритих дверей Альянсу щодо України та Грузії з паперу в реальне життя.

НАТО, за бажання, могло б звинуватити Україну в тому, що як завжди “невчасно” винесла в публічну площину тему ПДЧ, знаючи, що консенсусу в Альянсі з цього приводу немає.

Взаємні докори та звинувачення – найпростіший шлях, яким можуть піти Україна й НАТО.

Однак він є і найгіршим з точки зору подальших відносин.

Як його уникнути? НАТО могло б прийняти політичну декларацію, в якій заявити, що Україна вже володіє всіма практичними інструментами для підготовки до членства в Альянсі.

Подібну заяву днями вже зробив держсекретар Ентоні Блінкен на слуханнях в комітеті Сенату США, тепер її варто було б зробити і на рівні Альянсу у відповідній підсумковій декларації.

Така декларація в майбутньому може стати основою для прийняття рішення про вступ України в Альянс на основі виконаних Річних національних програм (без жодних ПДЧ).

До речі, щодо Грузії така декларація про наявність всіх практичних інструментів для підготовки до членства в НАТО була прийнята ще на Варшавському саміті Альянсу у 2016 році.

Чому це могло б бути непоганим виходом із ситуації? НАТО постійно наголошує, що ключем до членства в Альянсі є реформи. Чудово. Україна не проти, і, власне, саме тому просила План дій щодо членства, який передбачає такий план реформ у різних сферах.

Однак в НАТО немає і, очевидно, в найближчі роки не буде готовності надати такий План Україні. Понад те, через свою токсичність і унікальність кейсу України та Грузії не факт, що саме ПДЧ залишається найбільш адекватним підготовчим інструментом до цих країн.

У такому випадку Україні потрібен інший план реформ для підготовки до членства.

У презентованому на конференції “Демократія в дії” Центром “Нова Європа” дослідженні “Маршрут до членства” ми умовно назвали його Планом сумісності з НАТО.

Це була б деталізована дорожня карта реформ, яка б не просто підготувала Україну до вступу в НАТО, але й одночасно пришвидшила б процес реформ в Україні, як свого часу зробив План дій з візової лібералізації з ЄС.

І оскільки в НАТО постійно апелюють, що в України вже є Річні національні програми, чому б на офіційному рівні не зробити з них цю дорожню карту до членства? Чому саме вони не можуть стати офіційним “замінником ПДЧ”?

Тим паче, що коли виник як такий інструмент ПДЧ у 1999 році, то якраз Річні національні програми були його основою.

Обидва документи й досі мають аналогічну структуру з тими ж самими розділами. Звісно, паралельно потрібно було б суттєво посилити РНП і за змістом, і за рівнем моніторингу з боку НАТО. Адже в тому вигляді і в тому об’ємі, в якому вони є сьогодні, їх неможливо не лише ефективно імплементувати, але й навіть часом повністю прочитати.

Отже, головна ідея полягає в тому, щоб Україна не просто мала чіткий план реформ, але й чіткий політичний сигнал: що саме на основі виконання саме цього плану (нехай це буде РНП) прийматиметься рішення про вступ.

Нам в Україні дуже важливо розуміти, де ми вже є в плані реформ за рівнем готовності до вступу в НАТО порівняно з іншими колишніми кандидатами та нинішніми двома аспірантами (Грузією та Боснією і Герцеговиною).

Але ще важливіше розуміти, які конкретно ще реформи потрібно провести, щоб вступити до Альянсу, щойно з’являться для такого кроку відповідні передумови.

Так, ми не говоримо про конкретні часові параметри, ми говоримо саме про готовність України на момент створення відповідних передумов. Ми також чудово розуміємо, що реформи є лише частиною відповіді на питання про майбутнє членство України в НАТО.

Інша частина відповіді – це страх перед Росією.

Тут ми рекомендуємо розпочати серйозну дискусію про те, якими є не тільки ризики від запрошення України та Грузії до Альянсу, а й якими є ризики від НЕЗАПРОШЕННЯ цих країн до НАТО.

Адже у випадку України останні можуть виявитись не менш вагомими, аніж ризики від запрошення до НАТО, адже може йтися навіть про втрату державності України.

Крім того, потрібно постійно пам’ятати, що Україна була атакована Росією в офіційно позаблоковому статусі, а не коли мала намір вступити в НАТО.

Цю дискусію можна розвивати й поглиблювати вже після саміту.

Але декларацію про наявність всіх практичних інструментів для підготовки до членства в Альянсі було б добре отримати вже в Брюсселі.