Медіа-версія аналітичної статті доступна за посиланням тут.

Як війна Росії змінює відносини між Києвом і Токіо

Прем’єр-міністр Японії Фуміо Кішіда вчора побував у Києві. Візит цього закордонного лідера був особливо довгоочікуваним. І через те, що у січні 2023 року Японія розпочала головування у G7, а японський прем’єр був єдиним із країн «групи семи», хто не відвідав України з початку повномасштабного вторгнення. І через безпрецедентні безпекові обмеження — фактично заборону — для громадян Японії відвідувати наразі нашу країну. Окрім того, після нещодавнього оприлюднення наміру Токіо надати Україні значну фінансову допомогу в 5,5 млрд дол. імовірність швидкого візиту виглядала ще більш примарною, — зазвичай заяви про подібні рішення приберігають якраз для таких візитів.

Що важливо розуміти про позицію Токіо та двосторонні відносини у контексті нинішнього візиту, і як зробити, щоб японське головування у G7 стало поштовхом до переходу двосторонніх відносин між Києвом і Токіо на суттєво новий рівень?

Чи відбувся японський поворотний момент?

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну стало потужним тригером важливих змін як у безпековій політиці Японії, так і в її підходах до відносин із Росією та Україною.

Офіційно японські високопосадовці, на відміну від канцлера Німеччини Олафа Шольца, не оголошували «поворотного моменту» (zeitenwende), який мав би означати відмову від багаторічної політики пацифізму та збільшення оборонних витрат. Однак елементи такого поворотного моменту почали простежуватися в діях японського уряду, зокрема, коли Японія вперше після Другої світової війни надала нелетальну військову допомогу подібного цільового призначення і в такому обсязі іншій країні, а саме — Україні. А також коли наприкінці минулого року затвердила нові стратегічні безпекові документи з наміром збільшити оборонні витрати до 2% — а в японському контексті це означає вдвічі — до 2027 року, що перемістить Японію з нинішньої дев’ятої позиції в світі за витратами на оборону відразу на третє місце, після США та Китаю.

Яке значення ці зміни безпекових політик мають для України в контексті спроможностей Токіо надавати найбільш критичну для Києва допомогу — військову? У короткостроковій перспективі — дуже обмежене, оскільки для можливостей Токіо надавати військову допомогу потрібна чергова, після 2014 року, зміна трьох принципів, на яких базується політика експорту озброєнь і технологій. Зокрема, зміна основного принципу — що Японія не може експортувати озброєння країнам, які перебувають у військовому конфлікті.

Отож, якщо порівнювати японський поворотний момент з німецьким з погляду безпекової політики, то пацифістські настрої в японському політикумі та суспільстві залишаються сильнішими. Японія роками вибудовувала, зокрема і на рівні певних політик і стратегічних документів, образ «країни, що любить мир». Цей образ став частиною повоєнної ментальності японців.

Тому навіть у разі більших військових спроможностей Японії супротив самій ідеї військової допомоги Україні тут був би помітніший. Навіть при тому, що партія прем’єра Кішіди доволі відкрита до такої підтримки. Наразі Японія могла б робити більше у контексті нелетальної військової допомоги, а в майбутньому Україна могла б скористатися з програми переозброєння Токіо.

Що найбільше змінилося для України?

Якщо ж аналізувати, що найбільше змінилося в Японії щодо України з огляду на повномасштабне вторгнення РФ, то всі опитані нами в Токіо експерти зазначають, що передусім ідеться про сприйняття України на рівні японського суспільства. На відміну від 2014 року, спостерігається безпрецедентна симпатія до України та українців.

Окремим виявом симпатії та солідарності Японії з Україною у Токіо називають той факт, що українські біженці в Японії мають статус — і на цьому постійно наголошують японські урядовці та політики — не біженців, а евакуйованих. Порівняно з кількістю евакуйованих, які наразі є у країнах ЄС, в Японії перебуває дуже мала частка українців — лише понад дві тисячі осіб, але для Японії з її вкрай жорсткою імміграційною політикою та політикою щодо прийому біженців це достатньо помітна кількість. Своєрідний рекорд було побито 2021 року, коли країна прийняла найбільшу для неї до того часу кількість біженців — 74. Водночас варто зауважити, що справжнім виявом симпатії до України та солідарності з нею було б у майбутньому скасування візового режиму між двома країнами.

На відміну від деяких європейських країн, симпатіям до України та українців було дещо легше прорости в японському суспільстві, оскільки воно вже до початку повномасштабного вторгнення було доволі скептично налаштоване до Росії та президента Путіна. Сьогодні недовіра до РФ сягнула в японському суспільстві рекордної позначки — 94% жителів країни «почуваються недружньо налаштованими» до Росії.

Якщо ж аналізувати найважливішу зміну на рівні політичних еліт Японії з 24 лютого 2022-го, то це стосується зміни саме в японській політиці щодо РФ. Якщо до повномасштабного вторгнення і особливо за прем’єр-міністра Абе політика пошуку діалогу з Москвою для вирішення питання Північних територій зв’язувала руки японському уряду в його діях щодо України, то повномасштабне вторгнення змінило це. Уряди Японії перестали плекати ілюзії стосовно конструктивних переговорів з Росією у питанні повернення Північних територій з 2020 року — моменту, коли було внесено поправку в Конституцію РФ, яка забороняє «відчуження частин території Російської Федерації».

Розпочата велика війна РФ з Україною лише поглибила серед японських політичних еліт скепсис щодо вирішення територіального питання з Москвою. Саме тому погрози російського керівництва у перші місяці війни припинити переговори щодо Північних територій у разі підтримки Японією України не були ефективними, — японське керівництво дало чітко зрозуміти, що не збирається відмовитися від підтримки України в обмін на чергові обіцянки провести переговори.

Логіка такого підходу дуже проста, і її найчіткіше сформулював нинішній прем’єр Японії Фуміо Кішіда: «Україна сьогодні — може бути Східна Азія завтра». У японській столиці, на відміну від багатьох інших столиць світу, дуже чітко бачать взаємозалежність між динамікою війни РФ проти України та безпековою ситуацією в Східній Азії. Паралелі, які в Токіо почали проводити ще 2014 року по лінії «український Крим — японські острови Сенкаку», суттєво поглибилися через зростання загрози вторгнення Китаю у Тайвань, а також через ракетні провокації з боку Північної Кореї.

План на майбутнє: ядерна безпека і відбудова

Хоча Японія на сьогодні не може бути контрибутором у перемогу України у військовому сенсі, вона може зробити важливий внесок в інших сферах. Зокрема, найбільш перспективною вбачається співпраця за двома напрямами — ядерної безпеки та відбудови України. Саме ці теми викликають найбільш жвавий інтерес і готовність до залучення японських партнерів.

Тема ядерної безпеки, в якій Японія та Україна вибудували чи не найефективнішу двосторонню співпрацю, набула нового звучання за прем’єрства Фуміо Кішіди, котрий родом з Хірошіми. Те, що саме Хірошіма стане місцем проведення саміту G7 за головування Японії, лише підкреслює важливість питання для її нинішнього уряду і символізм, який японська сторона вкладає в цю подію. Особиста участь президента Володимира Зеленського у саміті ще більше посилила б подібний символізм, а також меседж про неповторення подібних катастроф і трагедій.

Однак, якщо питання запобігання новим ядерним катастрофам, швидше, політичне, то питання відновлення і відбудови України має дуже практичний характер.

Одним із таких практичних внесків могла б стати участь Японії у процесі розмінування. Україна сьогодні є найбільш замінованою країною світу, а Японія вже має унікальний досвід роботи в іншій найбільш замінованій на той момент країні світу — Камбоджі. Не дивно, що співпраця в сфері розмінування вже розпочалася і саме у тристоронньому форматі — Україна, Японія, Камбоджа.

Що стосується планів на повоєнну відбудову, то фактично в усіх ключових корпораціях Японії створені робочі групи або підрозділи, які опікуються питаннями України загалом і відбудови зокрема. Деякі корпорації підготували дискусійні записки щодо можливої участі у цьому процесі. Такий ентузіазм у питаннях відбудови, попри активну фазу війни, — непрямий доказ того, що в Японії вірять у перемогу України у війні, причому не в довгостроковій перспективі.

Водночас у Токіо також зазначають: захід японських компаній на відбудову України супроводжується двома передумовами — належним рівнем безпеки (щонайменше завершення бойових дій), а також відсутністю корупції. Зокрема, принциповими є питання, як здійснюватимуться тендери і відбиратимуться компанії для участі. Щодо корупції ключовим індикатором для уряду Японії є оцінки не українського уряду, а міжнародних фінансових інституцій.

Процес відбудови України — серйозна можливість для Японії перетворитися з важливого донора України, яким вона була впродовж багатьох десятиріч, на не менш важливого інвестора. Багато японських компаній могли б запропонувати чимало унікального вже на етапі швидкого відновлення — як-то тимчасові мости, які зводяться за 72 години, чи єдині у світі трактори-роботи, що можуть працювати на потенційно замінованих сільськогосподарських землях.

У Токіо переконані: після Другої світової війни було лише два справді успішні кейси відбудови країн — План Маршалла для Європи та повоєнна відбудова власне Японії. Однак це не єдиний привід, чому в японській столиці вважають, що Японія може сказати важливе слово у відбудові України. Є ще як мінімум дві причини.

Перша — це активна участь Японії у відбудові інших повоєнних або ж постконфліктних країн: Іраку, Афганістану, Боснії і Герцеговини. Важливо зауважити, що Японія була контрибутором №1 невійськової допомоги Афганістану.

Друга причина — Японія є країною, яка мала досвід не лише відбудови після Другої світової війни (включно з унікальним досвідом відбудови міст після ядерного удару), а й відновлення цілих населених пунктів після руйнівних цунамі, що регулярно відбувалися. Особливо цінним цей досвід був після масштабного цунамі 2011 року.

Отож Японія може зробити дуже важливий внесок у перемогу України (зокрема фінансовий), але ще більший внесок вона може зробити у майбутній розвиток нашої країни. І його теж потрібно правильно запрограмувати вже сьогодні.