Стаття Альони Гетьманчук для «Європейської правди» про місце українського досьє в адміністрації нового президента США.

Джо Байдена у США часто називають президентом, якому у спадок дісталася найбільша кількість криз.

Скупчення російських військ вздовж кордонів з Україною стало кризою перших ста днів його президентства.

Цей виклик змушує США дати чітку відповідь, до якої міри американці готові допомогти Україні зупинити російський наступ, зважаючи на острах переростання брязкання зброєю на кордоні у справжню гарячу війну.

Яку модель відносин з РФ обере президент Байден? І які висновки можна зробити з його телефонних розмов із Володимиром Зеленським та Владіміром Путіним?

Зміна українського фокусу

На момент інавгурації Байдена Україна не класифікувалась як криза, що потребує негайного реагування. І це було однією з причин, яка формально дозволяла поставити на паузу і дзвінок президентів: немає гострої кризи – немає і гострої потреби говорити.

Очевидно, що елементи майбутньої стратегії США щодо України – зокрема, і в питаннях “війни та миру” та рівня американського залучення до переговорного процесу – почали пророблятися, однак відчуття терміновості моменту для розробки такого бачення явно бракувало.

Накопичення військ на кордонах з Україною змінило цю ситуацію.

Дії РФ стали справжнім кризовим викликом для Вашингтона.

Річ у тім, що в американській столиці ще за часів пізнього Обами почали сприймати конфлікт на Донбасі як де-факто заморожений, який не вимагає невідкладних дій. Після запровадження режиму припинення вогню минулого року це враження лише посилилось.

Саме тому, коли Байден став президентом, Україна фігурувала передовсім у ролі жертви корупції, а не жертви агресії РФ.

Це, звісно, не сприяло деполітизації українського досьє. А саме – перетворенню України з внутрішньополітичної теми, якою вона стала за часи перебування у Білому домі Дональда Трампа, у важливе, та все ж зовнішньополітичне питання.

Російська агресія на адресу України, щодо якої існує двопартійний консенсус у США, звичайно, значно більше сприяє деполітизації України.

А на додачу – російська загроза робить українське досьє більш безпечним для політично травмованого Україною Байдена. Його телефонна розмова з Володимиром Зеленським на фоні російської військової загрози також виглядала політично безпечною, чого не можна стовідсотково сказати про аналогічну розмову кількома тижнями раніше.

Власне, саме цей дзвінок і став головним політичним сигналом підтримки України з боку Сполучених Штатів на фоні російського брязкання зброєю на наших кордонах. Навіть якщо під час цієї розмови фокус, за нашою інформацією, все ж був не на можливому російському вторгненні, а більше на реформах та деолігархізації.

Проте чи підважив цей важливий політичний сигнал підтримки України вчорашній дзвінок Байдена Путіну із запрошенням зустрітися у третій країні?

Під особистим контролем Байдена

Чи означає перша розмова президента Байдена з Путіним зміну Сполученими Штатами курсу щодо України?

Якщо Україна дійсно має намір відповідати на брязкання зброєю дипломатичним шляхом, а про наміри американського президента зателефонувати і запропонувати Путіну рандеву Києву було відомо (зокрема, проговорювалось на вчорашній зустрічі Ентоні Блінкена з Дмитром Кулебою у Брюсселі), то, очевидно, жодних змін не відбулося.

Міфологізована в Україні формула “нічого про Україну без України” давно вже мала бути перефразована у “жодних рішень щодо України без України”. Адже говорити про Україну інколи не тільки можна, але й потрібно. Звичайно, за умови, що ми довіряємо тому, хто про нас говорить.

І тут вже питання до України: чи довіряємо ми президенту Байдену вести цей діалог частково і від нашого імені?

Адже, з одного боку, від початку загострення ситуації офіційний Вашингтон, враховуючи кількість заяв та контактів, діяв наче за принципом: “Жодного дня без заяви на підтримку України”.

Протягом останнього тижня ми побачили гіперактивний діалог між Києвом та Вашингтоном на різних рівнях і з помітною заявкою на лідерство у цьому питанні держсекретаря Тоні Блінкена.

Проте набагато важливіше, що президент США – принаймні на цьому етапі – готовий особисто залучатися до комунікації з Україною та про Україну, не делегуючи українське досьє під ключ комусь з адміністрації, як це робив Обама.

Відтак, недаремно і під час телефонної розмови з Зеленським він, подейкують, на запитання про основного переговорника по Україні відповів, щоб Зеленський телефонував безпосередньо йому.

Байден був тим, кому джерела в адміністрації Обами приписували цитату, що Росія за своє вторгнення в Україну має заплатити кров’ю та грошима.

Наскільки вірним цьому підходу залишається Байден сьогодні? І наскільки жорстко готовий комунікувати про це з Путіним?

Яким чином, нарешті, він готовий на практиці, а не на словах, довести, що Україна у нього в серці, про що він говорив і Порошенку, і начебто повторив Зеленському?

Момент істини

Можна побачити принаймні дві суттєві відмінності між реакцією адміністрації Обами на вторгнення РФ в Україну у 2014 році та адміністрації Байдена на загрозу російського вторгнення зразка 2021 року.

Окрім більшої особистої залученості президента США, це і тональність переговорів з американського боку: на відміну від подій семирічної давнини, американці не зациклені сьогодні на закликах до українських партнерів сидіти тихо і з більшим розумінням сприймають те, що у разі нападу Україна буде захищати себе, а не чекати, поки РФ окупує ще частину нашої землі.

Чи варто окремо зазначати, що не всі наші західні і дружні партнери поділяють сьогодні цю позицію, викликаючи своєю риторикою “не висовуватись” стійке дежавю з 2014 роком?

З іншого боку, заради справедливості не варто забувати, що першим, хто публічно озвучив словосполучення “перезавантаження з Росією” в часи президентства Обами, був віцепрезидент Байден на Мюнхенській конференції з безпеки в 2009 році, а Гілларі Клінтон потім вже лише “розпакувала” цей сумнозвісний концепт і натиснула на не менш сумнозвісну кнопку з Лавровим.

Сьогодні ситуація виглядає таким чином, що

Байден може стати першим американським президентом за останні 20 років, хто не починає свій термін з “перезавантаження” з Путіним.

Проте ситуація може й змінитися. І тоді Байден може стати черговим американським лідером, який так само піде на це перезавантаження, просто підібравши для цього процесу менш радіоактивну назву.

В цьому контексті Україні варто не забувати, що попри загальну підтримку позиції Києва у Нормандському та Мінському процесах, у США майже завжди було і, швидше за все, буде дещо відмінне розуміння рівня компромісів у переговорному процесі щодо Донбасу, аніж у самої України: наприклад, рівня безпеки, необхідного для проведення виборів на окупованій території.

Байден – і це можуть розповісти носії інституційної пам’яті з двох боків – достатньо добре продемонстрував, наскільки вибагливим може бути у питанні компромісів з українського боку в процесі виконання “Мінська” на одній з останніх зустрічей з Порошенком за часів адміністрації Обами.

Як би дивно це не звучало, найбільш синхронізованою позиція США і України щодо Донбасу була в часи Трампа-Пенса, а не Обами-Байдена, коли американського спецпредставника Курта Волкера за змістом заяв можна було сплутати з послом України.

Чого, на жаль, не скажеш про Вікторію Нуланд, яка не мала нічого проти, щоби безпеку на окупованих територіях під час виборів підтримували “місцеві провайдери безпеки” (тобто народна міліція), чи створення так званих “безпекових бульбашок”, куди б відводилось (а не виводилось) російське озброєння.

Саме тому українська влада має дуже чітко прокомунікувати свої червоні лінії до подальших контактів Байдена з Путіним.

Тим більше, навіть після цілого дипломатичного марафону, який відбувся впродовж останніх тижнів між Києвом та Вашингтоном, досі не до кінця зрозуміло, якими були б конкретні кроки з підтримки України у разі російського наступу.

До якої міри американці готові допомогти зупинити російський наступ? Що на практиці означають заяви про підтримку Вашингтоном членства України в НАТО?

Якщо адміністрація Байдена дійсно підтримує Україну, чи готова вона поставити жирний та остаточний хрест на “Північному потоці-2”?

Іншими словами, наскільки нинішня адміністрація США готова зробити серйозний апгрейд своєї політики щодо України, а не лише апдейт того, що було за Обами?

Нинішня криза змушує Сполучені Штати якомога швидше визначитися, що насправді стоїть за їхніми заявами.

Авторка: Альона Гетьманчук, 

Центр “Нова Європа”