Українсько-американські відносини за останні роки виробили серйозний імунітет на публічні запити та викриття політиків в обох країнах. Очевидно, що лист американської конгресвумен Вікторії Спартц американському президенту та розгорнута після нього комунікаційна кампанія з вимогами звільнення глави Офісу президента України та запровадження належного нагляду над допомогою Україні не може становити серйозної загрози партнерству. Однак, оскільки перемога України у війні великою мірою сьогодні залежить від допомоги США, варто розглянути ці речі в ширшому контексті відносин – де ми на сьогодні є, які головні ризики виникають у нашій спільній ході до перемоги та як їх долати.
Без «медового місяця» із США
У президента Володимира Зеленського не було медового місяця зі Сполученими Штатами. Ні за президента Трампа, ні за президента Байдена. Дональд Трамп почав свою історію з президентом Зеленським з пошуку компромату на Байдена ще до початку інавгурацїї новообраного президента України у 2019-му році, а завершив – імпічментом, спровокованим його відомим дзвінком Зеленському.
Джо Байден почав своє президентство з демонстративного дистанціювання від українського досьє. Зеленському, попри всі задіяні контакти, не вдалось особисто привітати Байдена з обранням президентом ні відразу після виборів, ні навіть після інавгурації. Було помітно, що новобраний американський президент, попри емоційну прив’язку до України, не хотів підігрувати тим, хто впродовж тривалого часу звинувачував його родину в корупційних зв’язках з Україною. Відтак, не хотів давати їм привід для розмов: от, будь ласка, дивіться – не встиг ще стати президентом, а вже знову зайнявся Україною, не дарма це все, не дарма. Джерела у Вашингтоні пояснювали таке свідоме дистанціювання Байдена тим, що він просто хотів дати час, аби спокійно перевести Україну з токсичного внутрішньополітичного питання в звичайний зовнішньополітичний кейс, яким вона була до появи у Білому Домі Трампа.
Однак, на той момент, коли Байден став президентом Зеленський та його команда на чолі з Єрмаком не викликали особливої довіри ні в попереднього президента США – Трампа, з точки зору якого Зеленський та його оточення виявились не настільки відданими справі його переобрання на другий термін, як йому хотілось. Ні в новобраного президента США Байдена, в оточенні якого активно побутувала думка: Україна не зробила того, що вимагав Трамп не тому, що Зеленський був категорично проти, а тому, що банально не встигла – відомий викривач просто випередив Єрмака. Отож, Зеленський не був своїм ні для Трампа, ні для Байдена – в обох таборах були питання щодо його намірів та поведінки напередодні першого імпічменту Трампу.
Перед вторгненням
Перший контакт Зеленського і Байдена відбувся завдяки першому накопиченню військ на кордоні у квітні 2021 року. Байден у тих дзвінках підтвердив побоювання Києва, що його дійсно цікавлять реформи, в які США інвестували багато зусиль ще з часів його віце-президентства.
Перша – і єдина наразі – зустріч двох президентів у Білому Домі 31 серпня 2021 року дещо вирівняла ситуацію, попри фактично надане Байденом «зелене світло» Північному Потоку-2 та його підкреслено категоричне «ні» реальному руху України до членства в НАТО у момент, коли Зеленський на всіх парах вимагав План дій щодо членства для України.
Чіткий фокус на безпеці, а не антикорупції, відсутність публічної критики української влади за брак реформ (чого найбільше побоювались в окремих кабінетах у Києві під час підготовки візиту) могли справити враження, що відносини Києва та Вашингтона дійсно переходять на новий рівень.
Загроза повномасштабного військового вторгнення повинна була б ще більше зблизити Київ та Вашингтон. Однак, на рівні перших осіб цього не відбулось. У Вашингтоні панувало враження, що в Києві несерйозно сприймають загрозу повномасштабного вторгнення, що під час однієї з нещодавніх поїздок по країні фактично підтвердив і президент Байден. У Києві, навіть у досить поважних кабінетах підозрювали американців у перебільшенні загрози. Конспірологічна теорія про те, що створюючи загрозу війни деякі особи в адміністрації США просто створюють собі підстави для якихось домовленостей з Росією була справжнім кабінетним трендом політичного сезону осінь-зима 21/22 в Києві. Кожна заява американської сторони про серйозну загрозу вторгнення викликала нервову реакцію в Києві, яку заднім числом можна було б пояснити тим, що Зеленського дратував підхід, коли на вербальному рівні нам розповідали, як нас будуть бомбити, а на практичному рівні робилось дуже мало, аби зарадити такому розвитку ситуації та належним чином допомогти Україні підготуватись. Навпаки – рішення про Північний Потік-2 та категорична позиція Байдена щодо недоречності руху України до НАТО (чи не найбільш детальна дискусія під час єдиної зустрічі президентів стосувалась саме цього питання) лише, з української точки зору, підбадьорювали Путіна рухатись далі, бо сприймались як слабкість Вашингтона.
В американських урядових колах, натомість, є думка, що складно допомогти підготуватись до загрози країні, яка цю загрозу не вбачає серйозною і не може представити адекватного оборонного плану. На захист української столиці можу лише сказати, що не вдаючись в дискусію про оборонний план, списки потрібної військової допомоги, наданої українською стороною, курсували в американській столиці ще минулого року. Міністр Рєзніков в одному зі своїх останніх інтерв’ю підтвердив, що, скажімо, про Стінгери він говорив з американцями ще у листопаді минулого року. Мені відомі розмови, які датуються минулим роком і стосуються також норвезько-американських ракетно-зенітних систем NASAMS, які на той момент викликали в американській столиці в кращому випадку іронічну усмішку.
Так чи інакше, на момент початку повномасштабної війни українсько-американські відносини були доволі складними не лише зі звичної точки зору темпу і глибини реформ в Україні, що вже традиційно викликало трансатлантичне тертя, але й з безпекової точки зору також.
Початок повномасштабної війни замаскував ці розбіжності. Саме замаскував, але не нівелював. Україна не перестала вважатись корумпованою країною з вибірковим апетитом до глибоких реформ. Питання, які були до Андрія Єрмака та особливо його заступника Олега Татарова, не були списані. Можливо, представники нинішньої Адміністрації, не ставили руба питань щодо звільнення Єрмака, як це зробила Спартц, але рекомендації щодо диверсифікації кола спілкування та джерел інформування Зеленському надходили.
Хоча США як країна були і залишаються ключовим безпековим партнером України за рівнем допомоги, Байден як закордонний лідер не став найбільш довіреним закордонним партнером Зеленського, яким, скажімо, став Боріс Джонсон.
Андрій Єрмак, котрий після історії з Джуліані та першим імпічментом Трампа певний час помітно дистанціювався від американського досьє, і ще в минулому році надавав перевагу візитам до США у компанії міністра закордонних справ Дмитра Кулеби, знову ж відчув себе впевнено, аби стати ключовим українським переговірником на американському напрямку. Йому вдалось вирівняти комунікацію з Джейком Салліваном, попри те, що Єрмак не є його прямим візаві з українського боку. Єрмак також замкнув на собі всі ключові треки переговорів – зокрема і щодо військової підтримки України, беручи участь у зустрічах Валерія Залужного та Марка Міллі. Це особливо важливо на тлі того, що в останні місяці діалог США та України перетворився великою мірою в діалог про зброю.
За останні вісім років Вашингтон подолав два серйозні психологічні бар’єри щодо надання зброї Україні. Спочатку – за Адміністрації Трампа – був подоланий бар’єр щодо надання Україні летальної зброї, і Україна почала отримувати такі омріяні на той момент Джавеліни. Потім – у середині квітня цього року – був подоланий бар’єр щодо надання Україні важких озброєнь. Саме це рішення Білого Дому – не розрекламований лендліз, і не зустріч в Рамштайні – потрібно вважати переломним у підходах США щодо війни в Україні.
Києву коштувало багато зусиль, аби допомогти Білому Дому подолати цей другий психологічний бар’єр. Хоча, здавалось, жодної проблеми не мало бути: якщо в американців були певні занепокоєння щодо використання таких озброєнь, завжди можна було застосувати досвід з наданням Джавелінів – чітко обумовити, де і коли можуть застосовуватись певні види озброєнь, що ми від України в один голос дружно комунікували.
Ми нарахували цілих сім причин , чому Білий Дім зрештою дав зелене світло на постачання важких озброєнь: від оприлюднення доказів звірств в Бучі, несподіваних для Вашингтона успіхів української армії та її вміння ефективно використовувати надане озброєння (побили своєрідний рекорд з ефективності використання Джавелінів), тиску з боку Конгресу і прихильної громадської думки, а також готовності європейських партнерів рухатись з важкими озброєннями. Успіхи української армії та терор, який влаштувала російська армія, дещо відкоригували процес прийняття рішень щодо України всередині Білого Дому: раніше головну скрипку відігравали Джейк Салліван з помітною роллю головного «путінологіста» Адміністрації, керівника ЦРУ Білла Бьорнса, який у свій час публічно остерігався членства України в НАТО, щоб раптом не спровокувати Путіна. Через місяць після початку війни їх вплив був збалансований впливом американських військових, які, за свідченням поінформованих американських експертів, були просто захоплені діями українських військових загалом і Залужного зокрема.
Водночас, кількість та темпи надання цих озброєнь наштовхують на думку, що американцям дійсно вдалось перетворити наступальні озброєння в оборонні. Наданої наразі зброї виявилось достатньо, щоб захистити окремі позиції, однак виявилось недостатньо, щоб почати активно відвойовувати окуповані території, відтак – недостатньо для перемоги України. Крім того, існує два інших психологічних бар’єри, які Київ має допомогти американській стороні подолати – винищувачі та танки західного зразка. Перший крок вже зроблено – Палата представників Конгресу ухвалила оборонний бюджет, в якому передбачила 100$ млн на навчання українських пілотів літаки на американських F-15 та F-16, хоча донедавна подібні пропозиції зустрічались у Вашингтоні без жодного ентузіазму.
Дозована підтримка та «ескалаційні ризики»
Наразі в українсько-американських відносинах ми спостерігаємо розквіт дозованої підтримки Вашингтона, для якої є низка пояснень. Причому, пояснень як формальних, котрими на закритих брифінгах діляться у Пентагоні – на кшталт складної логістики та недостатньої кількості тренованих військових управляти системами на кшталт HIMARS. Так і неформальних пояснень, чи не основне з яких зводиться до постійної оцінки Адміністрацією «ескалаційних ризиків». Такий підхід дозволяє після кожної нової партії озброєнь проаналізувати, яким чином на цю партію реагує Путін, як змінює це курс війни, як паралельно розвиваються події в самій РФ на фоні запроваджених санкцій та втрат на полі бою і, нарешті, наскільки українські військові дотримуються своїх зобов’язань щодо використання зброї. «Білий Дім робить так, щоб Путін програвав не дуже помітно», – описав поточну стратегію один знайомий американський дипломат. Такий підхід частково спровокований різним баченням кінцевої мети перемоги над Путіним та графіку досягнення цієї мети. Якщо українці для себе внутрішньо вирішили, що має йтись про звільнення всіх окупованих територій і починати масштабне звільнення треба ще до настання холодів, серед американських десижнмейкерів (як і, до речі, європейських) є серйозні сумніви щодо того, що в найближчій перспективі буде можливість деокупувати навіть захоплені після 24 лютого території, а гра в довгу необов’язково бачиться як гра в мінус України. А щодо бачення американської перемоги над Путіним, то тут найчастіше доводилось чути від американських урядовців ремарки на кшталт: «Це ж не перемога над Аль-Каїдою, де кінцева мета бачилась чітко – ліквідація Осами бен Ладена, тут все значно складніше».
На саміті НАТО в Мадриді Байден пообіцяв «допомагати так довго, скільки буде потрібно», щоб Україна не зазнала поразки, хоча насправді важливо було б почути про готовність «допомагати стільки, скільки потрібно», щоб Україна перемогла. І в наших інтересах, щоб у Вашингтоні лунало все більше голосів на захист перегляду нинішньої, дозованої стратегії Білого Дому. Заміну її на таку, яка б не просто дозволяла підтримувати статус-кво на полі бою, але не дозволяла Україні отримати суттєву перевагу на полі бою і, відповідно, розпочати активне звільнення окупованих територій.
Якщо ж дозована стратегія не буде переглянута найближчим часом на користь повномасштабної підтримки, то, ризикну припустити, у Києві буде виникати все більше підозр США в тому, що реалізуючи таку стратегію, Вашингтон опосередковано схиляє Україну до повернення за стіл переговорів з відповідними поступками – бо не буде достатньо західної зброї, не буде можливості продовжувати боротьбу на полі бою. Дарма, що американці ще в перший місяць війни достатньо скептично ставились до такого переговорного процесу. «Ці переговори не повинні відволікати нас від дійсно важливих справ, як-то налагодження належної логістики для постачань озброєнь», – говорив мені в березні представник американського уряду. Водночас, тема повернення до переговорів як альтернатива збільшення військових постачань є популярним наративом серед прогресивного крила Демократичної партії. На адресу конгресменів прогресивного крила, які одноголосно голосували за пакети військової підтримки, вже лунає критика від їхніх ідеологічних однодумців, що вони мають дбати передусім про мир, а не перемогу України.
У пошуках ідеального нагляду
Постійний прорахунок «ескалаційних ризиків» – якщо і ключовий, однак не єдиний стримуючий фактор для того, аби Білий Дім міг впевнено перейти від дозованої підтримки України до такої, яка б дала змогу нам перемогти у війні. Інший фактор, на який має постійно зважати Адміністрація – це внутрішньополітичний контекст в самих США. Йдеться не тільки про проміжні вибори у Конгрес в листопаді, але й реалії, які можуть скластись після цих виборів, а також все помітнішу підготовку до виборів президентських.
Адже як би там не було, основними занепокоєннями американців є не війна Росії, а економічна ситуація, зокрема ріст цін та рекордна інфляція. В Адміністрації Байдена начебто очікували і прораховували, що війна Росії в Україні та реакція Заходу на неї у вигляді відповідних санкцій може відрикошетити у США, зокрема спровокувати ріст цін. Однак, як наполягають поінформовані американські оглядачі, у Білому Домі не думали, що ріст буде настільки помітним.
Так, реакція президента США на війну в Україні була в ці місяці питанням, яке найбільше схвалювали американські виборці на фоні його реакції на інші питання – зокрема і ключове в контексті виборчих перспектив питання інфляції. Водночас, небагаточисленним, але гучним опонентам збільшення допомоги для України вдалось поєднати ці питання, нав’язуючи наратив, що гроші, які мали піти в кишені американців, йдуть Україні.
Цілком можливо, що якби не рекордна сума допомоги в 53,6 млрд доларів (проголосований у травні пакет на 40 мільярдів плюс до тих 13,6 млрд проголосованих у березні) – винесений на голосування Конгресу у травні, то підстав для подібної критики уряду США було б значно менше. Не було б і належних підстав для вимог окремих конгресменів та сенаторів щодо потреби зовсім іншої системи нагляду за зброєю, яка надається Україні. Адже одна річ, коли Україні надавалось 300 млн доларів у рік, а інша, коли йдеться про 130 млн доларів щодня, що по суті відбувається з нинішнім пакетом допомоги. Фактично, завдяки цьому пакету Україна вийшла на рівень військової допомоги, який перевищує кошти, надані за весь минулий рік Ізраїлю, Афганістану та Єгипту – країни, на які українська сторони неодноразово закликала рівнятись своїх американських колег у контексті надання зброї.
Потрібно розуміти, що вимоги щодо належного нагляду за допомогою активно лунали на берегах Потомака щонайменше з травня, хоча до України відлуння цієї дискусії докотилось лише в липні – після запиту і відповідної кампанії в соціальних мережах конгресвумен Спартц. І йдеться не лише про сенатора Ренда Пола, який «притримав» схвалення пакету допомоги через якраз вимогу інкорпорувати в нього чіткий механізм нагляду з відповідним під це бюджетуванням. Йдеться про низку зусиль з боку американських парламентарів.
Але чи багато хто в Україні чув про відповідний запит сенатора-республіканця Чарльза Греслі, який спрямував до уряду звернення саме щодо нагляду за допомогою з України? Чи що інший сенатор-республіканець Джон Кеннеді запропонував законопроєкт, яким рекомендує створити посаду спеціального генерального інспектора (special inspector general) для України за зразком того, як був створений такий же офіс з питань відбудови Афганістану (SIGAR)? Чи багато хто стежив за розвитком дискусії про те, просто доручити цьому «афганському» офісу перебрати на себе і «українське» досьє?
Звісно, тут є чимало питань, які має вирішити не Україна, а самі американці – і в Білому Домі, і в Конгресі. Так, скажімо, створивши робочу групу за наглядом допомоги Україні на рівні Держдепартамент-Пентагон-USAID Байден не спромігся номінувати генерального інспектора Держдепартаменту, а номінованого Байденом ще в листопаді минулого року генерального інспектора Пентагону остаточно не затвердив сенат. Тобто, ті ж сенатори, які так дбали про нагляд і писали запити до уряду, не могли насправді домогтись, щоб принаймні на рівні їхньої інституції були оперативно вирішені всі кадрові питання.
Варто також зазначити, що між Пентагоном та Конгресом на момент схвалення «українського» пакету вже існували певні тертя щодо належного нагляду за допомогою. Зокрема, окремі члени законодавчого органу переконані, що оборонне відомство США «заборгувало» їм звіти щодо використаних мільярдів коштів в рамках так званої Європейської ініціативи стримування, націленої на збільшення американської присутності в Європі після незаконної анексії Криму, і спочатку мали б зробити це перед тим, як отримати в своє розпорядження іншу масштабну суму.
Правдою також є, що питання нагляду озвучує не лише трампістське крило Республіканської партії. Подібні занепокоєння гучно звучали і від окремих представників Демократичної партії, зокрема з числа її так званого прогресивного, лівого крила. Скажімо, досить активною у цьому питанні є колишня кандидатка на пост президента, сенаторка Елізабет Воррен.
Пентагон сам необачно загострював ці питання, коли в якийсь момент зізнався, що їм невідомо, де саме перебували і як використовувались надані Україні дрони Switchblade. Складається враження, що американські політики та американські військові інколи говорять різними мовами: пояснення представників Пентагону, що воєнні дії завжди містять певні ризики, але ці ризики все одно менші, аніж ненадання зброї – інколи свідомо чи випадково просто ігноруються поборниками ідеального нагляду в умовах безпрецедентної військової агресії.
Від проміжних до президентських
Однак, саме з трампістським крилом маємо наразі проблему, яка з риторичної перейшла в практичну, адже з кожним новим голосуванням втрачаємо голоси саме цієї групи законодавців. Якщо за перший пакет допомоги у березні не голосувало лише три республіканці у Палаті Представників, то у травні їх було вже 57.
Є занепокоєння, що під час голосування за будь-який наступний пакет допомоги, який для України важливо було б прийняти ще до проміжних виборів, таких голосів проти буде ще більше. А після проміжних виборів, коли республіканці повернуть собі більшість принаймні в одній з палат, це завдання може ще більше ускладнитись. Власне, тому і президенти США традиційно намагаються всі найамбітніші та найскладніші ініціативи проводити через Конгрес саме до проміжних виборів, які певною мірою є і проміжним референдумом довіри до глави Білого Дому.
Публічна кампанія, розгорнута Вікторією Спартц, цілком можуть бути використані тими її однопартійцями з трампівського крила, яким якраз бракувало більш конкретних аргументів проти такої допомоги. Це той випадок, коли українське походження гратиме проти України. Адже те, що зробила Спартц – вона фактично дала карт-бланш іншим республіканцям трампістського спрямування публічно «розбивати» Україну: тому що якщо це можна робити єдиній конгресвумен, яка народилась і виросла в Україні, в якої родичі були під російською окупацією у березні 2022 року і яка лобіювала лендліз до України, що навіть була присутня на церемонії підписання, то чому це не можна робити іншим сенаторам та конгресменам, яких часто з Україною пов’язують тільки спогади про імпічмент Трампа? З іншого боку, тим республіканцям, які не погоджуються з її оцінками та поведінкою, через ті ж самі аргументи буде складно публічно ставити під сумнів її наміри щодо України. Хоча нічого не заважало, скажімо, єдиному депутату німецького Бундестагу українського походження працювати відверто проти України у лавах Лівої партії Німеччини.
На яких сумнівах точно ставить крапку лист Спартц Байдену та розгорнута нею кампанія щодо України – то це на сумнівах щодо її бажання позиціонуватись виключно як політик, цілком і повністю відданий ідеї America First. Нинішня історія позбавляє ілюзій щодо дрейфу Спартц на фоні війни в бік чи то консервативного крила Республіканської партії, чи то, не дай боже, якоїсь співпраці з соціалістами-демократами, враження про яку могло скластись після того, як на відміну від інших активних трампістів та особисто Трампа вона підтримала багатомільярдний пакет допомоги для України. Фото поруч з Байденом у Білому Домі швидше дискредитувало, аніж укріпило її позиції в таборі «America First-ерів».
Так чи інакше, насправді було б непогано, якби критика цієї групи законодавців зводилась лише до питань нагляду за допомогою, або ж вимоги звільнення окремих представників оточення Зеленського, щодо яких сумніви в їх відданості реформам, існують і в самій Україні. Але ж ми розуміємо, що тема нагляду насправді підсвічує й інші теми, по яких Україну нещадно критикували до війни і, схоже, будуть це робити навіть не чекаючи її завершення. Києву потрібно бути готовим відповідати на ці атаки, які, розгортатимуться, за наступними лініями:
- Путінська Росія не загрожує Америці, а загрожує Європі. Відповідно, саме Європа повинна опікуватись Україною. Насправді, це є апгрейд популярного з часів Обами і посиленого за Трампа наративу про те, що Україна – це «задній дворик» Європи, тому Європа має взяти лідерство у всіх питаннях, які стосуються України – і в допомозі, і у відбудові. Сьогодні цей наратив посилюється також закидами про те, що американці надають ледве не втричі більше коштів Україні, аніж вся Європа разом взята.
- Коли американці страждають від високої інфляції, росту цін на пальне, економічних наслідків пандемії, потрібно подбати передусім про них, а не про Україну. Не може бути такого, що американський уряд та Конгрес дбали про захист України більше, аніж про захист американців.
- Україна – глибоко корумпована країна, кожний долар, який туди йде, має бути відстежений. Це стосується не тільки військової допомоги, але й фінансової.
- Є більш нагальні питання для американської безпеки, які потрібно пріоритизувати. Зокрема, кордон з Мексикою та Китай. Саме на ці загрози мають бути спрямовані основні зусилля, бо основна загроза для США – це Китай, а не Росія.
- Сьогоднішня війна – це насправді проксі війна Вашингтона та Москви. Активніша підтримка України «втягує» Америку у пряме протистояння двох ядерних держав. Американцям це непотрібно, це не їхня війна.
Цей список можна продовжувати.
Водночас, стратегія, яку обрав офіційний Київ у відповідь на запит американської конгресвумен американському президенту – а саме дискредитація Спартц – теж виявилась хибною. Навіть при тому, що її звинувачення були зроблені у такий публічний спосіб та базувались на неперевірених даних. А як свідчить історія українсько-американських відносин, найвідоміші з випробувань у наших відносинах виникали саме після оприлюднення отриманих неперевірених даних – чи то стосується історії з українськими Кольчугами, які так і не знайшли в Іраку, чи історії з «великою корупцією» Джо Байдена в Україні як віце-президента США, яку так і не змогли довести.
Очевидно, що Спартц була не права за формою – публічні, недостатньо аргументовані речі під час критичної фази війни, але так само очевидно, що вона для багатьох і в США, і в Україні виявилась правою за змістом. Тим паче, що окремі занепокоєння, висловлені в її листі, так само фігурували в Спільній заяві щодо стратегічного партнерства України та США на рівні президентів Байдена та Зеленського, оприлюдненої 1 вересня минулого року, де чорним по білому написано, наприклад, про «негайне обрання нового Спеціалізованого антикорупційного прокурора відповідно до найкращих міжнародних практик та ухвалення законодавства для захисту повноважень Директора Національного антикорупційного бюро України, а також забезпечення прозорого та надійного процесу відбору наступника».
Спільній заяві швидко виповнюється річниця, а сага з обранням та призначенням керівника САП лише в останні дні почала наближатись до фінальної стадії. Отож, коли ми постійно критикуємо наших західних партнерів за повільні темпи, повинні розуміти, що темпи виконання наших зобов’язань – причому зафіксованих на папері на найвищому рівні – теж бажають бути кращими.
Дискредитація та списування Спартц як одного з багатьох молодих і не впливових конгресменів вже нашкодили Україні – замість одного запиту, який дуже мало хто помітив у Вашингтоні («конгресмени постійно пишуть якісь запити, така в них робота» – найбільш поширена реакція), Київ внаслідок невдалої комунікації отримав цілу кампанію Спартц зі звинуваченнями України. Крім того, для тих, хто давно стежить за українсько-американськими відносинами відомий факт, як свого часу в Україні зверхньо поставились до молодого темношкірого сенатора зі штату Іллінойс Барака Обами, який приїхав до Києва та Донецька разом із впливовим колегою Річардом Лугаром. Вся увага тоді була Лугару. Подейкують, такий демонстративно диференційований підхід української сторони не дуже сподобався Обамі. Хто знає, можливо, осад від тієї поїздки зіграв свою роль і тоді, коли Обама несподівано для багатьох став президентом США.
Загалом, історія зі Спартц слугує черговим нагадуванням для України про потребу працювати з молодим поколінням політиків як в Республіканській, так і Демократичній партії США. В останні роки ми втратили низку старших представників Конгресу, що тривалий час опікувались Україною, які або завершили політичну кар’єру, або навіть, як сенатор МакКейн, відійшли в кращі світи, але дуже мало здобули нових симпатиків з числа молодих конгресменів та конгресвумен, які б послідовно та системно працювали над українським досьє, розуміючи, зокрема і те, коли потрібно публічно критикувати, а коли надавати перевагу розмовам за зачиненими дверима. В якийсь момент могло скластись враження, що Вікторія Спартц може частково заповнити цю нішу в Палаті представників, однак після нинішньої історії зрозуміло, що принаймні за сьогоднішнього керівництва України це навряд чи можливо. Ти не можеш бути «головною по Україні», якщо тебе не сприймають в Україні.
Однак, і ліпити зі Спартц основного опонента в Конгресі для США непотрібно. Бо якщо від американського Конгресу і йдуть ризики для довготривалої підтримки України на рівні, коли їй треба перемагати, а не просто витримувати удар ворожих сил, то вони йдуть не від Спартц, а вони йдуть від її колег з трампістського середовища як-то сенатор Джош Хоулі, який ставить виклик нинішнім підходам Вашингтона і наполегливо нав’язує перехід до «націоналістичної зовнішньої політики» – підхід, який зовні виглядає як ізоляціоністський, але Хоулі стверджує, що це насправді не ізоляціонізм, а саме націоналізм.
***
Що робити Україні на нинішньому етапі українсько-американських відносин – коли є готовність США до довготривалої підтримки України, аби запобігти її поразки, але нема рішення про спрямування всіх зусиль, аби наблизити перемогу України?
Вочевидь, потрібно чітко розуміти, що в двопартійній підтримці України – нашому основному скарбові на американському напрямку – відбулась ерозія. І ця ерозія триває з крайньо правого боку у Республіканців і з крайньо лівого у Демократів, хоча у практичній площині – на рівні голосувань – поки що це більше помітне саме на рівні Республіканської партії завдяки ізоляціоністам і прибічникам ідеї America First, а не пацифістам з прогресивного крила Демпартії. Надалі дуже багато залежатиме, до яких позицій схилятиметься республіканський виборець – по мірі погіршення економічної ситуації, росту інфляції та цін, втоми від війни в цілому. Позитивною новиною для України є те, що наразі понад половина республіканських виборців не хотіли б бачити Трампа кандидатом від Республіканців на наступних виборах, але ризиком є те, що з числа «AmericaFirster-ів» можуть з’явитись інші кандидати – «такі як Трамп, але розумніші» і, відтак, навіть небезпечніші. Саме так, наприклад, характеризують нинішнього губернатора Флориди Рона Де Сантіса.
Так чи інакше, американському президенту, який дбав про єдність цілого Заходу в українському питанні, все більше потрібно буде дбати ще і про єдність американського політикуму. І невідомо, яка з цих двох єдностей даватиметься йому легше, знаючи, з одного боку, ізоляціоністські настрої, які нав’язуються прихильниками America First, а з іншого боку – прогресивним крилом його власної партії, яке, складається враження, у контексті війни найбільш зацікавлене в мирі як такому, а не в мирі саме через перемогу України.
Україні за допомогою своїх партнерів у США важливо чітко і системно розбивати як вищезгадані наративи «America Firsteр-ів», так і прогресивних демократів. А можна просто сфокусуватись на двох концептуальних питаннях, відповіді на які насправді є ключовими для нашої підтримки. Перша річ – це те, що Україна дійсно вартує тієї допомоги, яка їй надається Сполученими Штатами. І тут потрібні не тільки аргументи, але й дії з українського боку, які ці аргументи підкріплять. Ми самі не повинні бути зацікавлені в аргументах на кшталт «корумповані країни мають право на допомогу у випадку безпрецедентної військової агресії». Друга річ – це те, що допомога Україні в інтересах самих США. Тут потрібно активніше пояснювати те, що зрозумів навіть вже генсек НАТО Столтенберг: наразі вони платять лише коштами, але у разі подальшої агресії Путіна платитимуть ще й людськими життями. Не кажучи вже про те, що пакети допомоги, хоч і фігурують як українські, але насправді спрямовані і на підвищення обороноздатності США, оскільки йдеться про конкретну суму на поповнення власне американських запасів зброї та військової техніки у США.
Крім того, і в США, і в Україні сьогодні повинні як ніколи відчувати баланс між внутрішнім та зовнішнім наративом. Не може бути такого, коли ми назовні, на рівні офіційних осіб просимо у США більш далекобійну зброю і обіцяємо не стріляти нею по об’єктах у РФ, а в той же час розповідаємо українцям, як ми якраз будемо влучати саме по об’єктах у РФ. Так само і в США – коли наші друзі-республіканці, намагаючись бити по Байдену і Білому Дому чи посилити свої позиції на рівні партії, рикошетом можуть поцілити і по допомозі для України.
У відносинах із США ми сьогодні ведемо активну дискусію про те, чи достатньо США зробили для того, аби Україна вистояла. Очевидно, що так. Вже на цьому етапі ми можемо констатувати, що основні військові успіхи України безпосередньо пов’язані із США: надані нам точні розвіддані зробили свій внесок у поразку російських військ під Києвом, у ліквідацію великої кількості російських генералів та потоплений крейсер «Москва», а нечисленні американські HIMARS прямо на наших очах руйнують систему логістики ворога. Але вистояти – не означає перемогти. І справді затребуваною дискусією наразі має бути лише дискусія про те, чи достатньо США роблять для того, аби Україна перемогла, реалізуючи стратегію дозованої підтримки у відповідь на повномасштабну війну. Дозована стратегія має бути переглянута вже сьогодні. До основних внутрішньополітичних викликів для підтримки України в США, які мають потенціал ще більше проявитись у 2023-2024 роках.
Медіа версію публікації читайте на сайті “Європейської Правди”
