Плюс нинішніх американських виборів для України в тому, що обидва кандидати мають уже в своєму активі певне українське досьє. І Трамп, і Байден, перебуваючи на високих посадах в американській адміністрації, мали можливість неодноразово продемонструвати свої підходи та принципи у веденні справ щодо України у різних контекстах та ситуаціях. Звісно, далеко не факт, що Байден-президент втілюватиме ту ж політику, що провадив Байден-віцепрезидент. А другий термін президентства Трампа виглядатиме в українському питанні автентичним до його першого періоду перебування у Білому домі. Однак їхній бекграунд на українському напрямку дозволяє нам ще до прийняття президентської присяги одним із них 20 січня 2021 року краще вибудувати стратегію взаємодії з наступною адміністрацією, здійснивши грамотну калькуляцію можливостей і потенційних ризиків.

 

 

Перша частина дискусійної записки Альони гетьманчук “Українськи профіль Джо Байдена та Дональна Трампа”.
Профіль Трампа доступний тут.

Скорочена версія документа була опублікована на “Європейській правді”.

 

 

Україна і Байден-віцепрезидент:  політична спадщина та/чи емоційна прив’язка?

 

Знайомство віцепрезидента Байдена з Україною відбулось у той момент, коли Україна особливо нікого в Вашингтоні не надихала, але й особливого занепокоєння теж не викликала. Це був 2009 рік: флер від Помаранчевої революції розвіявся ще за адміністрації Буша, до приходу адміністрації Обами-Байдена. В американській столиці, де мені доводилось на момент підготовки першого віцепрезидентського візиту Байдена якраз перебувати, влада в Києві асоціювалась із затяжними чварами між Ющенком та Тимошенко і невиправданими очікуваннями, які ці лідери обіцяли зі сцени Майдану Помаранчевої революції. Загальне враження від спроможностей України реформуватись і модернізуватись, яке формувалось на той момент в американській столиці і з роками лише кристалізувалось, звелось до двох опцій: в України просто не виходить, або в України дуже не виходить.

 

Зазвичай таке тло не дозволяє американським посадовцям рівня віцепрезидентів відвідувати інші країни. Однак на той момент було інше тло, міжнародне, яке, власне, і зробило візит віцепрезидента Байдена до України (а також до Грузії) можливим. Це тло називалось –  «перезавантаження» відносин між Сполученими Штатами та Росією. Пам’ятаєте ту величезну жовту кнопку, яку натискали держсекретар Хілларі Клінтон та Сергій Лавров із пророчим надписом-помилкою російською «перегрузка» замість «перезагрузка»? Паралельно Барак Обама планував свій візит до Москви, щоб дати хід перезавантаженню на найвищому рівні.

 

В американський дискурс щодня вливались нові порції занепокоєння з приводу того, що Україна та Грузія опиняться розчавленими під колесами нової перезавантажувальної махіни. Драматичності ситуації додавало те, що ще не до кінця загоїлись рани від Бухарестського саміту, де Києву та Тбілісі було відмовлено в Плані дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) та – особливо – війни в Грузії.

 

І в самих США, і з Європи Барака Обаму наполегливо закликали по дорозі до Москви зробити хоча б коротку зупинку в Києві. Зрештою, Адміністрація прийняла рішення, що після візиту президента США до Москви, віцепрезидент США поїде до Києва та Тбілісі, аби підтвердити підтримку суверенітету та територіальної цілісності цих країн, а також несприйняття з боку Вашингтона концепції сфер впливу, яку де-факто впроваджував Путін у регіоні. Такий собі своєрідний візит заспокоєння. Таким чином, адміністрація Обами вже в перші пів року перебування у владі надіслала не дуже надихаючий сигнал Києву: Росія – це пріоритет рівня президента, Україна та Грузія – компетенція віцепрезидента. Градація чітка та зрозуміла.

 

Досвід подібних візитів заспокоєння знадобиться Байдену й надалі. І тоді, коли він приїде до України після окупації Криму. І тоді, коли в українській столиці всерйоз будуть занепокоєні можливою оборудкою між Вашингтоном та Москвою щодо Сирії за рахунок інтересів України. І, зрештою, коли він завітає зі своїм останнім візитом, вже після обрання Трампа президентом.

 

Для  Байдена це була перша з шести на посаді віцепрезидента, хоча і єдина за перший термін  президентства Обами, подорож до Києва. І можливість донести в українській столиці сигнали про підтримку Сполученими Штатами суверенітету та територіальної цілісності, необхідність боротьби з корупцією та важливість енергетичної незалежності від Росії. Чого дійсно забракло тоді від Байдена – підтримки євроатлантичних прагнень України.

 

Навряд чи під час того першого візиту у Байдена виникла якась емоційна прив’язка до України, хоча Ющенко старався налагодити персональний контакт. Як результат – одним із найяскравіших моментів візиту стало запрошення Ющенком Байдена на кухоль пива в ірландський паб. Логіка прийому була зрозуміла, враховуючи і ірландське походження американського віцепрезидента, і схильність останнього в міжнародних справах до розбудови персональних відносин, котрі, на його глибоке переконання, мають суттєвий вплив і на те, як зрештою розвиватимуться міждержавні відносини. Однак мотивації розвивати такі персональні відносини з тодішнім президентом України у Байдена не було: в Україні наближались президентські вибори, на яких у Ющенка шансів переобратись не було. Американські партнери – хоч і без особливого ентузіазму з огляду на набір ключових кандидатів – на той момент вже проєктували свою політику, відштовхуючись від України після виборів 2010 року.

 

Інша справа – 2014 рік, який на сьогодні став найбільш серйозним тестом на міцність українсько-американського стратегічного партнерства. Це був той рік, коли адміністрація Обами вимушена була відповідати не лише за свої дії щодо України, але й за дії попередніх адміністрацій. Зокрема, за дії іншої Демократичної адміністрації – Білла Клінтона, за якої був підписаний Будапештський меморандум. Завдяки кризовому 2014-му році українські партнери дізнались, що безпекові гарантії, прописані у Будапештському меморандумі, це насправді не гарантії, а запевнення – поняття не юридично зобов’язуюче, а лише політично. «Виглядало так, наче американці вихвалялись, як вони круто нас обвели навколо пальця: «невже ви, дурники, думали, що ми записали там гарантії?» – сумно ділився з авторкою цих рядків один високопоставлений український урядовець. В українській столиці також усвідомили, що єдиний інструмент, який насправді передбачав цей Меморандум – це був інструмент консультацій, а такі консультації, за твердженнями представників тодішньої адміністрації, відбулись у Женеві, а відтак Меморандум був виконаний. Американські партнери натомість запевняли, що насправді в Києві чудово знали і раніше, що гарантій в Меморандумі немає – є запевнення.

 

Американський президент Барак Обама, натомість, продемонстрував, яка річ йому у врегулюванні міжнародних криз давалась найкраще: делегування. Всередині Америки питання України він делегував віцепрезиденту Джо Байдену (начебто останній сам зголосився), у міжнародному контексті він делегував це питання канцлерці Німеччини Ангелі Меркель.

 

Реальне «включення» Америки в українські справи, як би того не хотіли конспірологи і проросійські боти, розпочалось з першим кровопролиттям на Майдані, а не початком Майдану як такого. Так трапилось, що перші жертви на Революції гідності з’явились у День Мартіна Лютера Кінга – у той день наша команда якраз організовувала у посольстві США круглий стіл про важливість мирного, ненасильницького протесту, що для США було особливо важливо підкреслити.  Однак участь тодішнього посла США в Україні Паєтта у нашому заході була суттєво підкоригована, тому що йому доводилось постійно виходити на телефонні розмови з Вашингтоном. На власні очі довелось бачити помітну паніку, яка панувала у той день в посольстві.

 

Із американської адміністрації на той момент найбільш помітною публічно була роль заступниці Держсекретаря Вікторії Нуланд, яка на радість російської пропагандистської машини завітала на Майдан і роздавала випічку учасникам протесту. Це притому, що за зізнаннями самого Байдена, він у буквальному смислі в ті дні висів на телефоні, ведучи переговори або ж намагаючись додзвонитись до Януковича, який в якийсь момент просто перестав відповідати.

 

Особисто Байден завітав до України вже після початку російської окупації Криму, у квітні 2014 року. Які позиції він відстоював у своїх розмовах з президентом Обамою у процесі того, як Росія відбирала Крим в України і розпочала агресію на Донбасі – достеменно невідомо. Один із радників Байдена у свій  час поділився[1], що Байден на той момент тиснув на Обаму вдатись до таких дій, щоб Москва «заплатила кров’ю і грошима» за свою агресію. Які саме це мали бути дії – не зовсім зрозуміло.

 

Моє враження від того візиту має дещо персоналізований вимір. Так склалось, що ми як аналітичний центр співоорганізовували з Посольством США зустріч віцепрезидента Байдена з представниками громадянського суспільства. У живому спілкуванні Байден мене вразив поєднанням двох підходів: приязного і товариського за формою, але достатньо принципового і навіть дещо жорсткого за суттю.

 

Те спілкування наштовхнуло мене на висновки, які були актуальними де-факто до кінця роботи тодішньої адміністрації:

 

• Військова агресія Росії проти України – не привід для США розпочинати третю світову війну. Тому Вашингтон буде дуже обережно підходити до того, щоб його дії, зокрема і з точки зору військової допомоги Україні, не сприймались як провокативні та ескалуючі (escalatory). Що, звичайно, не означає, що американці не готові допомагати пайком чи засобами зв’язку українській армії.- США націлені стримувати Росію виключно в альянсі з Європейським Союзом. Логіка американців була наступною: якщо Штати запровадять чергову хвилю санкцій, а Євросоюз їх у цьому не підтримає, це може тільки посилити Путіна, а не ослабити його. Так, європейці не такі рішучі й зібрані, так вони порівняно з американцями гальмують, але потрібно їх чекати – і таке чекання в інтересах України.

 

• Американці самі не налаштовані і Україні не рекомендують відвойовувати Крим, хоча прекрасно розуміють: дай Путіну відгризти палець, він відгризе і цілу руку. Тобто, вони теж на той момент допускали, що на Україні він навряд чи зупиниться. Причому, цікаво, що вони думали, що Путін далі впритул займеться не Балтією, як часто припускали в українській столиці, а Балканами – мовляв, там все пронизано корупцією, а Путіну вдається добре ловити рибу саме у мутній корупційній воді. Звідси – наступний висновок.- Якби не такий високий рівень корупції в Україні, Росія не захопила б Крим і не встановила контроль над частиною Східної України. Тому головним безпековим ризиком України є не Росія, а корупція. Подібні наративи викликали спочатку шок, а потім просто несприйняття у високих українських кабінетах, в яких до кінця президенства Порошенка доводили: якщо внаслідок агресії Росії зникне Україна, то не буде кому боротись і з корупцією.

 

• Якою б не була допомога США та Заходу: доля України – в руках самої України. Хоча, як показали події наступних років, залученість США була критичною і в плані внутрішніх реформ, і в плані зовнішніх викликів. Більшість здійснених у ті роки реформ навряд чи відбулась би без прямого залучення, а інколи навіть тиску з боку Вашингтона загалом і Байдена зокрема. Причому, утримувати баланс із точки зору сприяння в подоланні обох викликів американському партнеру часом було доволі складно: розібратись із нашими внутрішніми загрозами вони часом допомагали більш натхненно та охоче, аніж із зовнішньою загрозою в особі Росії Путіна. Очевидно, спрацьовував попередній пункт – градація безпекових загроз для України в очах віцепрезидента Байдена виглядала дещо інакше. Недаремно про корупцію він постійно говорив як про «ракову пухлину корупції».

 

Формально, у публічному дискурсі американська сторона і віцепрезидент особисто постійно, до кінця терміну адміністрації, говорили про сприяння Україні в закінченні двох воєн – війни з Росією та війни з корупцією. Хоча Україна не була єдиним досьє, яке Байдену цілковито делегував президент Обама (також опікувався країнами Центральної Америки та Іраку), однак саме Україну в оточенні віцепрезидента називали «улюбленим проєктом Байдена». З огляду на популярний тоді в Адміністрації Обами поділ на «стару Україну» (просякнуту корупцією, схемами, беззаконням) та «нову Україну», яка мала постати з Революції гідності, створення, власне, «нової України» було «улюбленим проєктом Байдена».

 

Яким чином Байден давав собі раду з «двома війнами» та «двома Українами»? Це питання вимагає особливого розгляду у світлі заяв передвиборчого штабу кандидата Байдена в середині жовтня, з яких випливає, що сприяння в завершенні війни на Сході України та боротьба з корупцією знову будуть  ключовими пріоритетами Байдена щодо України на посаді й президента США.

 

Почнемо з завершення війни з Росією. Із часом ми, очевидно, дізнаємось більше деталей про кризовий менеджмент офісу віцепрезидента у найбільш критичні для української державності дні. Однак наявний наразі аналіз дозволяє стверджувати, що у питаннях стримування російської агресії та врегулювання навколо Донбасу Джо Байден не відігравав ключову роль в Адміністрації, хоча й був відповідальним за Україну. Є підстави вважати, що Барак Обама радше дослуховувався до голосів в Адміністрації, чия позиція більш збігалась із його особистою. Зокрема, до голосу радниці з питань національної безпеки Сьюзан Райс.

 

Розглянемо три питання, які до певної міри стали маркерними – санкції, Мінський/Нормандський процес, а також постачання Україні летальної зброї.

 

Складно не погодитись із кампанією кандидата Байдена, яка першим номером серед заслуг адміністрації Обами-Байдена щодо України запровадження та чітку координацію санкцій щодо Росії з партнерами з ЄС та G7. Лінія Вашингтона у цьому питанні була настільки витриманою, що не дозволяла іншим міжнародним лідерам у присутності американського керівництва говорити про дострокове зняття санкцій – тобто, про зняття санкцій до повного виконання Мінських домовленостей.

 

Потрібно також визнати: якщо впродовж певного періоду часу російське керівництво виглядало міжнародно ізольованим, то воно виглядало таким чином передусім  завдяки твердій санкційній лінії Вашингтона. І навіть якщо хтось із союзників США планував зустріч на найвищому рівні з Путіним, американці до певного періоду часу такі спроби блокували. Показовим тут був кейс Японії, де під тиском США був скасований візит Путіна до Абе. Візит, який, на думку американської сторони, був би неправильним сигналом світу від країни-учасниці G7.

 

За Адміністрації Обами-Байдена, на відміну від нинішньої Адміністрації США,  повернення РФ до G7 жодного разу не обговорювалось, не кажучи вже про підтримку на найвищому рівні. Байден, будучи переконаним прихильником американських партнерств та союзництв, активно проводив лінію на координацію з міжнародними партнерами  всіх рішень і дій Вашингтона щодо України. Саме тому спецпредставника Держдепартаменту США з питань санкційної політики Деніела Фріда інколи частіше бачили в європейських столицях, аніж у Вашингтоні.

 

Врахування інтересів європейських союзників було особливо помітно в питанні надання Україні летальної оборонної зброї, де спротив такому кроку з боку Франції та Німеччини грав суттєву стримуючу роль для адміністрації Барака Обами.

 

Джо Байдена вважають тим, хто, на відміну від президента Обами, підтримував надання Україні летальної оборонної зброї. Однак щодо спроб Байдена вплинути на позицію президента у цьому питанні, є різні думки. Американські джерела переважно стверджують, що Байден неодноразово намагався переконати президента США в правильності такого рішення[2]. Однак у деяких українських урядовців, які взаємодіяли з тодішньою американською адміністрацією, склалось дещо інше враження. «Байден підтримував рішення надати зброю, але не рвав на собі сорочку заради того, щоб таке рішення було прийняте», – вважає один із українських дипломатів, який активно опікувався українсько-американськими відносинами у той час[3]. Тобто, йдеться про швидше пасивну підтримку.

 

Цікавим кейсом також є залучення США до процесу врегулювання конфлікту на Донбасі, адже попри делегування цього питання Німеччині, американська сторона на певному етапі досить активно ангажувалась у процес завдяки паралельному до нормандському американсько-російського треку за участі Вікторії Нуланд та Владислава Суркова. Цей трек не завжди викликав позитивні оцінки як в Україні, так і в окремих європейських столицях.

 

Якщо загалом політика США після підписання Мінських домовленостей відповідала стратегії України під умовною назвою «спочатку безпека», то в певний момент стало очевидно: українці та американці по-різному бачили рівень безпеки, який необхідний для переходу до виконання політичної частини Мінська. Саме за час переговорного процесу Нуланд-Суркова, який, є підстави вважати, підтримував і віцепрезидент Джо Байден, з’явились у переговорній лексиці сторін такі далеко неоднозначні з точки зору врегулювання конфлікту на українських умовах терміни як “security bubbles” та «local security providers». У першому випадку йдеться про місця, в які можна відвести та згрупувати зброю – саме відвести та згрупувати, а не вивести, як передбачено статтею 10-ю Мінських домовленостей. Першочергово ідея, за свідченнями дипломатичних американських джерел, належала відставному американському дипломату Джону Ордвею, який в 2015 і початку 2016 років працював у посольстві США в Україні як спеціальний посланець при Мінському процесі. Однак презентувала та активно промотувала її саме Вікторія Нуланд. В якості пілотного проєкту американці запропонували обрати Золоте, Петровське та Станицю Луганську.

 

У другому випадку – «local security providers» – йшлось про загадкових місцевих провайдерів безпеки, які, на думку деяких американських партнерів, мали потурбуватись якраз і про охорону сховищ зброї. Обидві ідеї скептично сприймались у Києві, оскільки безпекові сховища суперечили позиції Києва про зафіксоване в Мінську виведення озброєнь, а варіант із місцевими провайдерами безпеки занадто нагадував концепт Суркова про «народну міліцію». У Києві вважали, що якщо вже й погоджуватись на подібні безпекові сховища, то виключно за умови, якщо їх охоронятиме озброєний міжнародний контингент (на той момент пропонувався концепт озброєної місії ОБСЄ).

 

Особливо яскраво суперечності між Україною та США проявились під час останніх пів року президентства Барака Обами, коли в його Адміністрації вирішили з досі достеменно невідомих причин, що Україна поруч з Кубою та іранською угодою могли б скласти зовнішньополітичну спадщину Обами. У червні 2016 року Сьюзан Райс в інтерв’ю

«The Washington Post» заявила, що в Білому домі вірять, що «конфлікт в Україні» можна розв’язати до кінця року, і докладають усіх зусиль, щоб мирних домовленостей дотримувались  до того моменту, як Барак Обама залишить офіс: «Ми надіємось, якщо росіяни захочуть розв’язати його – і у нас є деякі підстави думати, що вони могли б – у нас є час, ресурси та інструменти, щоб це зробити».

 

Деякі з цих інструментів, очевидно, були задіяні і в переговорах з Україною, оскільки різними  каналами представники Адміністрації Обами-Байдена переконували українських партнерів у доречності виконання політичної частини Мінська, зокрема прийняття Закону про вибори. З цією місією цілеспрямовано приїжджав до Києва представник Ради нацбезпеки США Чарльз Купчан. Його зустріч із народними депутатами – за своєю інтенсивністю та емоційністю – досі є одним із найяскравіших спогадів народних обранців того скликання.

 

У Нью-Йорку на зустрічі Петра Порошенка та віцепрезидента Джо Байдена у вересні 2016 року, за словами окремих учасників переговорів, українська делегація опинилась під певним тиском на предмет того, аби терміново згадати про свої політичні зобов’язання в рамках Мінських домовленостей, як тільки відбудеться погоджене  на той момент в Мінську розведення військ. Для української сторони це був своєрідний сюрприз, оскільки такої наполегливості в питанні виконання політичної частини Мінська саме від Джо Байдена не очікували. У Києві це пов’язали з відповідним брифінгуванням віцепрезидента Вікторією Нуланд.

 

Для українських партнерів Байден набагато природніше виглядав на той момент як активний промоутер реформ в Україні, особливо антикорупційної. Із усіх західних політиків високого рівня двох напевно можна вважати експертами по Україні: Ангелу Меркель і Джо Байдена. Однак, якщо Ангела Меркель є більше експерткою з питань, які стосуються врегулювання на Донбасі, точно відтворюючи назви всіх населених пунктів та інші деталі, то Джо Байден вимушено став із 2014 по 2016 роки експертом із питань реформ в Україні, інколи дивуючи навіть українських партнерів тими чи іншими знаннями про окремих українських політичних діячів.

 

У своїх підходах щодо України Байден керувався популярним серед наших західних партнерів принципом, який коротко можна сформулювати «реформи роблять люди». Підхід полягав у тому, що докорінна реформа будь-якої інституції неможлива, якщо цю інституцію очолюють люди, які не підтримують, не розуміють чи навіть де-факто саботують цю реформу. В українській столиці такий підхід ніколи не викликав особливого схвалення як занадто персоналізований. В українських владних кабінетах були переконані і намагались переконати в цьому (переважно безуспішно) й американських партнерів – ставка має робитись не на персоналії, а на інституції.

 

Найбільш відомою історією, яка «пережила» віцепрезидентство Байдена і досі переслідує його в рекламних атаках республіканців – є історія про наполегливу вимогу віцепрезидента США звільнити генпрокурора Шокіна. Це, очевидно, була історія, якою Байден як політик пишався: інакше б навряд чи розповідав її публічно в деталях вже після закінчення віцепрезидентства на дискусії в Раді зовнішньої політики. Однак це лише одна частина історії. Інша, яку він не розповідав – це історія про те, що після переконливих запевнень Порошенка підтримати призначення Юрія Луценка на посаду Генерального прокурора, Байден фактично це зробив. Луценко пізніше досить своєрідно «віддячив» Байдену, коли намагався продати Рудольфу Джуліані сюжет про справи Хантера Байдена і «Бурісму» як компромат на потенційно основного суперника Трампа на президентських виборах,  таким чином підвищивши шанси на переобрання останнього.

 

Для самого Байдена чи не найважливішим епізодом в його шести подорожах до України став візит у грудні 2015 року, коли він виступав із промовою до Верховної Ради України[4]. Американські джерела стверджують, що це була не просто промова – це був  публічний заклик до політичного класу України, на який віцепрезидент зважився після того, як переконався, що закриті переговори з очільниками України, не дають бажаного ефекту в боротьбі з корупцією. У своїй зворушливій останній книзі «Обіцяй мені, тату», де Україна фігурує досить багато, Байден назвав цю промову однією з найважливіших у його житті.

 

Він також описує наскільки детально він готувався до неї, особисто ангажуючись у процес її підготовки, поліруючи до останнього мессиджі і закликаючи своїх радників підібрати жорсткішу мову. Очевидно, якби українські політики на той момент розуміли, яке значення і яку важливість мала ця промова для самого віцепрезидента, сприймали б її значно серйозніше і відповідальніше. Байден отримав тоді у Верховній Раді овації, а насправді розраховував на дещо більше – усвідомлення народними обранцями відповідальності за зміни в країні і відповідну зміну поведінки. Маленька, але показова деталь – оплески Байдену лунали тільки тоді, коли він говорив про агресію Росії, і жодного разу, коли він говорив про корупцію.

 

Те, з якою відповідальністю Байден підійшов до цієї промови доказує: Україну недаремно називали його улюбленим проєктом – вона дійсно була йому важлива. Історія успіху в Україні була потрібна Байдену як власна віцепрезидентська політична спадщина (legacy), з якою він потім може балотуватись у президенти. Однак, є підстави вважати, що намагаючись здобути політичну спадщину (зрештою малорезультативно), він здобув і певну емоційну прив’язку до України.

 

Зрештою склалось так, що замість того, аби за рахунок України додати балів до його майбутньої президентської кампанії, з України системно ліпили перешкоду на його шляху до президентського крісла. У цьому є і певна провина Байдена, який ще в 2014 році не зумів прорахувати всі ризики, закриваючи очі на працевлаштування свого сина в компанію одіозного українського діяча часів Януковича. Його син розпочав роботу в Раді директорів «Бурісми» Злочевського у квітні 2014 році (тоді ж, коли Байден завітав зі своїм першим  після Революції гідності візитом підтримки до Києва) і залишався в компанії до лютого 2019 року (!), коли вже для всіх вашингтонських та київських інсайдерів було очевидно, що кампанія Трампа з подачі Джуліані активно цю історію розкручуватиме.

 

Стратегія офісу віцепрезидента Байдена дистанціюватись від Хантера, апелюючи до нього виключно як до «приватної особи та юриста», не спрацювала. Ця історія від початку била проти Байдена відразу на двох фронтах: зовнішньополітичному (Україні) та внутрішньополітичному (виборах).

 

На зовнішньополітичному – тобто в Україні – питання Хантера Байдена підважувало його месидж про антикорупцію та деолігархізацію.  Україна – не та країна, де вірять, що бізнес-інтереси та політичні інтереси в рамках однієї сім’ї  можуть співіснувати в абсолютно паралельних реальностях, не пересікаючись і не впливаючи одне на одного. Українські посадовці, які добре володіють змістом переговорів Байдена з тодішнім керівництвом України, запевняють, що жодного разу, за жодних обставин ні ім’я Хантера, ні назва компанії «Бурісма» не згадувались віцепрезидентом на переговорах. Відомо щойнаменше про один випадок, коли український антикорупціонер на зустрічі з Байденом висловив занепокоєння щодо впливу місця роботи його сина на антикорупційний порядок денний США в Україні – як пригадують очевидці, Байдена це дещо вивело з рівноваги.

 

Про те, що історія з Хантером може вдарити по Байдену під час президентської кампанії, яку він планував неодноразово і давно, було зрозуміло щонайменше з моменту першого розлогого розслідування на цю тему в «The New York Times» у 2015 році. Ситуацію суттєво ускладнювало те, що Байден у ті часи переживав серйозну особисту трагедію у зв’язку з важкою хворобою, а пізніше і смертю старшого сина Б’ю. З тих, хто в адміністрації США особисто наважився поговорити з Байденом безпосередньо про ризики подібного заангажування Хантера – був представник Державного департаменту, координатор із питань міжнародної енергетики Амос Хоштейн. Зміст своєї розмови з Байденом на цю тему він, поміж тим, досі не розкрив.

 

Водночас, важливо зауважити, що жодних ознак того, що історія з Хантером Байденом якимось чином впливала на американську політику щодо України, яка на той час була досить скоординованою та злагодженою – немає. Також важливо зауважити, що якщо працевлаштування Хантера Байдена в Україні виявилась найбільшим компроматом на ексвіцепрезидента за його 47-річну політичну кар’єру, то це мало б швидше схилити виборців  за нього голосувати як за чесного політика, а не відкликати свій голос.

 

Повертаючись до України, слід зазначити, що історія Байдена та України загалом є достатньо персоналізованою. Як ми вже згадували раніше, політик Байден у принципі робить ставку на персональні відносини. Після першого візиту до України у 2009 році, у нього не було особливої мотивації культивувати такі відносини з огляду на відносну низьку пріоритетність українського досьє для адміністрації та наступні президентські вибори в Україні, а вже після Революції гідності, коли Барак Обама делегував йому тему України, він активно розпочав це робити.

 

В Україні Байден найбільше і найдовше взаємодіяв із Петром Порошенком, однак найтепліші відносини у нього склались із колишнім прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком, що, звісно ж, не посилювало довіру до Байдена з боку Порошенка.

 

Деякі жести уваги віцепрезидента до Яценюка особливо запам’ятались: зокрема йдеться про те, як Байден, відлітаючи з України вже після зустрічі з Порошенком, у січні 2017 року, запросив до свого авто, а потім і на борт свого літака Яценюка, і  вже там із ним продовжив переговори. «На американській території, щоб ніхто не підслухав», – жартували тоді українські дипломати. Сам Байден пізніше згадував, що насправді Яценюк зателефонував йому, коли він вже відлітав, і таким чином віцепрезидент запросив разом проїхатись до аеропорту.

 

У своїх мемуарах Байден сам зізнається, що йому подобався Яценюк. Називає  колишнього главу уряду «серйозним молодим лідером, який серйозно дбав, щоб його країна  була функціональною демократією з безпечними кордонами»[5].

 

Арсенію Яценюку у певному сенсі пощастило закріпити за собою у Вашингтоні реноме реформатора, який поплатився за свої реформи народною підтримкою. Причому закріпити настільки, що ім’я його наступника на посаді прем’єра – Гройсмана – Байден інколи просто не пам’ятав (чи робив такий вигляд?), називаючи його за звичкою «спікером».

 

Яценюку  вдалось утримати репутацію реформатора навіть при тому, що американці чудово розуміли: за перший рік прем’єрства Яценюка були проведені реформи, які можна було провести відносно швидко та безболісно. Понад те, віра в спроможність України реформувати себе надломилась у Байдена ще за часів  саме прем’єрства Яценюка. І це стало очевидно для всіх щонайменше за пів року до промови відчаю Байдена у Верховній Раді, під  час українсько-американського бізнес-форуму у Вашингтоні за участі віцепрезидента Байдена. Саме там, в присутності всіх учасників, Байден закликав країнську владу в особі  Яценюка переходити від слів до дій і починати саджати корупціонерів (“put people in jail!”)

 

Петро Порошенко мав досить складну історію взаємовідносин з адміністрацією Обами, налаштувавши проти себе тодішнього американського президента своєю промовою у Конгресі США, коли з високої трибуни фактично висміяв американську військову допомогу Україні,  закликаючи Вашингтон надати українцям зброю, а не ковдри (Трамп та представники його команди потім активно використовували цю ж риторику проти Обами і Байдена). Навіть попри те, що з Білого дому, за деякою інформацією, надходили дружні сигнали не просити публічно зброю під час виступу в Конгресі.

 

Байден, натомість, певний час намагався налагодити максимально приязні відносини з Порошенком. Однак, як зауважив експредставник уряду США[6], в якийсь час у Білому домі зрозуміли: «Для ситуації, в якій перебувала Україна, потрібен  був президент, який налаштований на кардинальні реформи, а Порошенко таким не був». Порошенко, очевидно, не врахував й іншого: Байден зі своїм понад 40-річним на той момент досвідом у політиці дуже добре відчував, по-перше, будь-яку подвійну гру чи фальш. По-друге, можливо дещо недооцінив рівень обізнаності американців щодо дій та статків тих, про кого вони це хочуть знати.

 

Попри це, Байден підтримував відносини з Порошенком навіть ще якийсь час після президентських виборів 2016 року. Хоча і тоді не обійшлось без прикрих моментів. Порошенко, стверджують інсайдери, достатньо болісно сприйняв публічну браваду Байдена про звільнення Шокіна: 6 годин на звільнення в обмін на фінансову підтримку. Тим паче, що цей публічний випад відбувся після того, як Порошенко і Байден мали досить гарну телефонну розмову напередодні, коли Порошенко телефонував привітати Байдена з його 75-річчям. І тим паче, що начебто Байден не зовсім точно передав зміст розмови (Адміністрації Президента тоді навіть рекомендували оприлюднити стенограму, однак Порошенко завбачливо вирішив не налаштовувати проти себе Байдена).

 

Як складуться відносини Байдена з нинішнім керівництвом України наразі невідомо. Байден, якби стежив за минулорічною президентською кампанією в Україні, напевно б із симпатією поставився до кандидата, який де-факто повторював його ж, Байдена, заклики про потребу саджати корупціонерів до тюрм і озвучував два зрозумілі кандидату від Демократичної партії з часів його віцепрезидентства пріоритети: закінчити війну та побороти корупцію. Інша справа, що з моменту президентської кампанії минуло майже півтора року.

 

Крім того, якщо Байден знову матиме іншого, аніж чинний президент, політичного фаворита в Україні, то це теж не обіцяє жодним чином полегшити діалог між українською владою та Білим домом. Навряд чи Байден після обрання президентом підтримуватиме контакт із Арсенієм Яценюком, але цілком імовірно, що принаймні один телефонний дзвінок від нього він не зможе проігнорувати. Насправді, і Яценюк, і всі, хто зацікавлений в поглибленні українсько-американського стратегічного партнерства, яке де-факто впало в кому з початком процесу імпічменту в США, повинні працювати над тим, щоб не ігнорувались дзвінки в Білий дім з боку його безпосереднього візаві.

 

Також потрібно працювати над розумінням представників української влади, що союзник – це не синонім слова «співучасник». За принципом: справжні союзники підтримують, а не критикують країну, особливо якщо ця країна перебуває у війні.

 

 

Байден-президент: зовнішня політика за формулами 3 Ds та 2D

 

 

Щоб зрозуміти, наскільки Байден-президент може відрізнятись від Байдена-віцепрезидента у своїх підходах до України, важливо враховувати не лише зроблені ним чи його кампанією заяви на українську тему, але й його ширші зовнішньополітичні наміри, які не зовсім і не завжди збігаються з тим, що робила адміністрація Обами.

 

Байден-президент буде, можливо, найбільш підготовленим віцепрезидентом поруч із Діком Чейні. Він, якщо буде обраним, стане також найбільш підготовленим у зовнішній політиці президентом поруч з, можливо, Джорджем Бушем-старшим[7]. Крім того, Джо Байден, ймовірно, стане найбільш обізнаним у питаннях України президентом США за всю історію відносин.

 

Джо Байден настільки довго опікується питаннями зовнішньої політики, що його досить часто називають «витвором зовнішньополітичної машини США». Однак, рівень та формат  залучення Джо Байдена у зовнішньополітичні справи може бути підкоригований із огляду на нинішні реалії у самих США та у світі. Деякі експерти вже формулюють три стовпи його зовнішньої політики як  англійською мовою  три Ds: Domestic, Deterrence, Democracy (внутрішні справи, стримування, демократія)[8].

 

Дійсно, нинішня ситуація у Сполучених Штатах – надвисокий рівень поляризації суспільства, складна економічна та епідеміологічна ситуація, загострене расове питання – змушуватиме його принаймні впродовж певного часу фокусуватись швидше на внутрішній, а не зовнішній політиці. Один із його впливових зовнішньополітичних радників Джек Салліван уже заявив, що для Байдена «схрещування» внутрішньої і зовнішньої політики – це не якийсь абстрактний концепт, а конкретна стратегія.

 

Відтак, важливо буде розуміти, хто опікуватиметься в Адміністрації питаннями України на постійній основі. Цілком прогнозовано, що ми побачимо в Адміністрації Байдена чимало знайомих облич із Адміністрації Обами. А там дійсно були різні обличчя. Були такі як міністр торгівлі Пенні Прітцкер, яка особисто обдзвонювала американських бізнесменів із запрошенням прийти на українсько-американський бізнес-форум. Чи Евелін Фаркас, котра, як повідомлялось,  звільнилась з посади заступниці Міністра оборони через свою незгоду з відсутністю рішення Барака Обами про надання Україні летальної зброї. Були такі, як Вікторія Нуланд, яка гаряче підтримувала Майдан і надання Україні летальної зброї, однак ставила доволі неоднозначні умови в тому, що стосується виконання Мінських домовленостей. А були такі як Сьюзан Райс, яка, таке враження, взагалі діяла за принципом, аби не розгнівити путінську Росію, бо ж Америці ще з нею працювати. Гарною новиною для України стало те, що Сьюзан Райс не була обрана кандидаткою в віцепрезиденти США, наразі в українських інтересах є те, аби вона не очолила Раду нацбезпеки чи Держдеп.

 

Достатньо жваво промотується ідея, аби один з високих постів в Адміністрації Байдена обійняв Мітт Ромні – екс-кандидат в президенти від Республіканської партіїї, суперник Барака Обами.  Тодішня кампанія Ромні особливо запам”яталась тим, що він назвав Росію номером №1 геополітичним противником США, що до  незаконної анексії Криму викликало посмішки у Вашингтоні, однак після  2014 року заява екс-кандидата в президенти була серйозно переоцінена з боку чималої кількості американських стратегів. Ромні є також єдиним сенатором-республіканцем, який проголосував за імпічмент Трампа. Хоча сам по собі крок  призначення Ромні є достатньо оригінальний, він не є чимось безпрецедентним. Скажімо,  Барак Обама залишив в своїй  першій Адміністрації Роберта Гейтса – міністра оборони з Адміністрації Буша-молодшого.

 

Так чи інакше,  за Байдена може  цілком так скластись, що упродовж останніх двох адміністрацій ми перебували в ситуації, коли представники Адміністрації були більш схильними до співпраці з Україною і більше розуміли її вагу, аніж особисто президенти США. За Байдена ми цілком можемо опинитись у ситуації, коли президент США буде краще розуміти інтереси України для США та євроатлантичної безпеки, аніж окремі члени його адміністрації. З огляду на те, що найбільш важливі рішення все ж затверджуються президентом або Конгресом США, другий сценарій для нас є достатньо сприятливим.

 

Інша справа, що незважаючи на солідне зовнішньополітичне досьє, американські фахівці часто закидають Байдену те, що більшість його закордонних ініціатив були неуспішними. Критики навіть закидають, що у Байдена насправді немає жодної яскравої зовнішньополітичної історії успіху. Кейс України, на жаль, тут теж фігурує швидше зі знаком мінус. Із моменту перебування на посаді віцепрезидента США Україна так і не спромоглась створити переконливої історії успіху ні в плані антикорупції, ні в плані утвердження верховенства права. Результати діяльності Байдена на українському напрямку відтак теж під питанням. Заміна одного одіозного генпрокурора на іншого одіозного політика не посприяла суттєвим реформам в Генпрокуратурі, створення достатньо громіздкої антикорупційної інфраструктури теж не принесло бажаних результатів.

 

Окрім того, за останній рік питання України перемістилось з зовнішньополітичного у внутрішньополітичне досьє і Трампа, і Байдена. За деякими оцінками, питанням «зловживань Байденів в Україні» республіканці будуть «наздоганяти» Байдена навіть тоді, коли (і якщо) він стане президентом. Відтак, питання України залишатиметься достатньо чутливим і після виборів, що навряд чи посилюватиме бажання у нового глави Білого дому більше уваги приділяти наший державі.

 

Що нам відомо взагалі про зовнішньополітичні наміри кандидата в президенти Байдена, про які важливо було б знати Україні?

 

Нам відомо, що в центр американської зовнішньої політики він має намір повернути питання демократії та цінностей (з розряду трьох вищеназваних Ds). Уже в перший рік свого президентства він планує провести Саміт демократій. На ньому будуть обговорені – тут увага – три питання: боротьба з корупцією, захист проти зростаючого авторитаризму та просування прав людини. Як бачимо, боротьба з корупцією залишається важливим пріоритетом для Байдена не лише в контексті України. Цікаво, що вперше ідею подібної Ліги демократій озвучив ще  сенатор-республіканець Джон МакКейн у 2008 році.

 

Нам відомо, що в той час як Європа та Євроатлантична спільнота залишатимуться «незамінним стержнем» зовнішньої політики США, регіональним пріоритетом може стати Індо-Тихоокеанський регіон як «місце майбутнього». Очевидно, ми й надалі побачимо продовження американської політики на створення «вільного і відкритого Індо-Тихоокеанського регіону», до співпраці з демократичними країнами якого Україна могла б активніше залучатись у рамках імплементації своєї Азійської стратегії.

 

Нам відомо, що Байден не довіряє Путіну. У своїх мемуарах він пише про те, що під час зустрічі з Путіним він йому начебто відверто сказав, хоча й у напівжартівливому тоні: я дивлюсь у ваші очі, і не думаю, що у вас є душа[9]. Тобто для Байдена, на відміну від Трампа, Путін не є авторитетом. А це дуже суттєва відмінність. Водночас, нам відомо, що Байден готовий продовжити дію Договору СВР-3, термін якого спливає якраз у лютому 2021 року, без жодних передумов, до чого закликав напередодні і Путін. І якщо загалом зовнішня політика Байдена базуватиметься на 3 Ds, то зовнішня політика щодо РФ й надалі спиратиметься на 2D – deterrence і dialog (стримування і діалог). Тобто, в одних питаннях (як-то Україна) акцент робитиметься на стримуванні, в інших – на діалозі. Питання тільки в тому, який з цих компонентів зрештою переважатиме. Що можна сказати однозначно: на відміну від Трампа, Байден точно не виступатиме за повернення Росії до G7 і не надсилатиме змішані месиджі щодо Криму. Також російський напрямок у США дедалі більше стає питанням внутрішньої політики – зокрема розвідувальних і правоохоронних органів – а не лише зовнішньої. За Байдена цей тренд посилюватиметься. Однак, не забуваймо, що головним суперником у США насьогодні вважають Китай, Росія – це хоч і серйозний, але швидше подразнюючий фактор, все ж не геополітичний ворог №1, про що стверджував Мітт Ромні  під час президентської кампанії 2012 року.

 

І тут якраз нам відомо, що у Байдена є чіткі наміри змінити політику Адміністрації Обами щодо Китаю – замість традиційного залучення, акцент на стримуванні. Зокрема й тому, що попереднє бачення Байдена – більше залучення Китаю у міжнародні торговельні справи – зробить його відповідальним та передбачуваним міжнародним партнером. Україна повинна це врахувати, якщо націлена  поглиблювати свою політику флірту з «чарівним Китаєм», зокрема підписуючи на рівні державних інституцій  меморандуми про співпрацю з компанією “Huawei”. Один із найімовірніших кандидатів на пост міністра оборони в Адміністрації Байдена Мішель Флурной вже окреслила кроки необхідні для стримування Китаю. Зокрема, вона вірить у потребу Пентагона інвестувати в нові технології, які б захищали американські комунікаційні системи проти атак із китайського боку. Також, якщо Трамп атакує Китай переважно з питань торгівлі та з передвиборчою метою – у контексті COVID-19, то для Байдена, очевидно, будуть важливими також  виклики, які становить Китай для союзників США у регіоні та права людини.

 

 

Нам відомо, що екс-віцепрезидент є відданим прихильником альянсів та союзництв.  І саме ставлення Байдена до альянсів може стати чи не  найбільш разючою та помітною зміною зовнішньої політики США.  Зокрема, на відміну від Трампа, кандидат від Демократичної партії є великим прихильником НАТО. Однак, нам недостатньо відомо, чи так само він є прихильником України в НАТО. Подібний наратив не був у тренді в Білому домі з часів президентства Джорджа Буша-молодшого. Підхід, який ми бачили за адміністрації Обами, і який із великою долею ймовірності триватиме й надалі, полягає у наступному: країн-членів НАТО ми захищаємо, країнам-партнерам ми допомагаємо захиститись самим. Швидше за все адміністрація Байдена продовжить лінію Трампа на підвищення оборонних витрат у рамках Альянсу, хоча й робитиме це зовсім в іншій тональності. Україні важливо переконати Адміністрацію Байдена, щоб вона зайняла більш рішучу позицію в підтримці наступного логічного кроку в євроатлантичній інтеграції України – отримання Плану дій щодо членства в НАТО. Це могла б бути реальна  зовнішньополітична історія успіху першого і, швидше за все, єдиного терміну президентства Байдена.

 

Що стосується безпосереднього бачення відносин з Україною, то Байден в опитувальнику Ради зовнішніх відносин чітко зафіксував,  що зробить Україну одним із пріоритетів зовнішньої політики.[10] Щоправда, це було влітку 2019 року, до історії з імпічментом. Уже 14 жовтня 2020 року, у розпал президентської кампанії, в оприлюдненому його передвиборчим штабом баченні про перетворення України на зовнішньополітичний пріоритет не йдеться. Не йдеться також і про те, що Байден працюватиме над збільшенням західних прямих інвестицій до України і посиленням її енергетичної незалежності. Однак, підтверджуються інші пріоритети: працювати над завершенням війни і разом із європейськими союзниками реалізовувати прагнення України до «суверенного, демократичного та процвітаючого майбутнього»; надавати військову підтримку, включно з летальними озброєннями, щоб Україна могла сама себе захистити перед агресією Росії; працювати з українською владою, бізнесом та лідерами громадянського суспільства, щоб подолати корупцію, встановити верховенство права та справедливість. Як бачимо, в головних пріоритетах щодо України відображена і важливість союзництв, і важливість боротьби з корупцією і акцент на тому, що Україна повинна захищати себе сама.

 

Якщо порівнювати ці пріоритети з тими, які втілювались у життя Байденом віцепрезидентом, то показовим є те, що до двох попередніх – завершення війни та боротьби з корупцією, додався самостійний третій пріоритет – надання Україні летальних озброєнь. Це єдиний  важливий сигнал, якого ми не чули від Джо Байдена у квітні 2014 року, під час його першого постреволюційного візиту до України. Сигнал про летальні озброєння – це й найбільш показовий ремайндер, що Адміністрація Байдена-Харріс – це не Адміністрація Обами-Байдена, відтак непотрібно всі можливі дії Байдена приміряти під політику 44 президента США.

 

За винятком питання летальних озброєнь підхід Байдена до України можна вважати цілком сформованим та послідовним. Тут важливо також і інше: навіть якщо підхід Америки Байдена до України суттєво не змінився, підходи України Зеленського до міжнародних справ помітно відрізняються від підходів Порошенка: без постійного фокусу на агресії Путіна, без настільки потужного акценту на  міжнародних санкціях, однак з наявним дуже високим рівнем політичної волі закінчити війну і декларативно високим – побороти корупцію. Цілком можливо, що Байден не зраджуватиме своєму фірмовому стилю: і так само, як у свій час з Порошенком та Яценюком, намагатиметься вибудувати персональні відносини. І тут, як і у часи віцепрезидентства Байдена, українське керівництво має розуміти: американці знають про їхні діяння значно більше, аніж вони думають, а будь-яка подвійна гра чи фальш легко прочитується  з боку політиків з 47-річним  стажем, як у Джо Байдена.

 

Як і Трамп, Байден є прихильником обумовленої (на основі певних передумов) підтримки України. Однак суттєва відмінність підходів Трампа та Байдена полягає у тому, що якщо у Трампа цю підтримку можна було просто купити з допомогою відповідних контрактів або ж обміняти на сумнівні політичні послуги, то у Байдена ця підтримка та допомога буде чітко обумовлена конкретними реформами в Україні. Можливо, саме тому в українській владі не чути особливих овацій із приводу можливої перемоги Джо Байдена на президентських виборах?

 

 

[1] What Joe Biden actually did in Ukraine? The New York Times, November 11, 2019  https://www.nytimes.com/2019/11/10/us/politics/joe-biden-ukraine.html

[2] Інтерв’ю з експредставником Уряду США, 6 жовтня 2020 року

[3] Інтерв’ю з українським дипломатом, 5 жовтня 2020 року

[4] Виступ віце-президента США Джо Байдена у Верховній Раді України. Посольство США в Україні, 8 грудня 2015 року https://ua.usembassy.gov/uk/remarks-vice-president-joe-biden-ukrainian-rada-uk/

[5] Promise Me, Dad. A year of hope, hardship, and purpose. Joe Biden, Flatiron Books, New York, 2017

[6] Інтерв’ю з екс-представником уряду США, 6 жовтня 2020 року

[7] Joe Biden foreign policy, explained, Vox, August 18, 2020 https://www.vox.com/2020/8/18/21334630/joe-biden-foreign-policy-explainer

[8] The three pillars of US foreign policy under Biden, Anne-Marie Slaughter, The Financial Times, October 19 2020 https://www.ft.com/content/6f85ae61-2e16-4272-8974-a38123ed994f

[9] Promise Me, Dad. A year of hope, hardship, and purpose. Joe Biden, Flatiron Books, New York, 2017

[10] Joe Biden foreign policy, Council on Foreign Relations, https://www.cfr.org/election2020/candidate-tracker/joe-biden