Наталія Бутирська, асоційована старша аналітикиня Центру “Нова Європа”

Лі Чже Мьон, лідер опозиційної Демократичної партії «Тобуро», здобув перемогу на позачергових президентських виборах у Республіці Корея. Його прихід до влади став результатом політичної кризи, спричиненої запровадженням воєнного стану колишнім президентом Юн Сук Йолем та його подальшим імпічментом. Новообраний президент та його політична сила отримали широкий мандат влади в країні: в їх руках тепер не тільки контроль над провідним законодавчим органом – Національною Асамблеєю, але й президентське крісло.

Ці політичні зміни означають і нові зовнішньополітичні виклики, зокрема для України, якій належить вибудовувати взаємодію з новим керівництвом Сеула.

Лі Чже Мьон неодноразово критикував зовнішньополітичний курс свого попередника, зокрема щодо підтримки України. У перші дні повномасштабного вторгнення Росії він зробив неоднозначні заяви, фактично покладаючи частину відповідальності за ескалацію на Володимира Зеленського, що викликало хвилю обурення як усередині країни, так і за її межами. Згодом, під тиском громадськості, Лі змінив риторику — визнав дії Росії актом агресії, підтримав санкції та заявив про солідарність із міжнародною спільнотою. Проте протягом 2023–2024 років він послідовно виступав проти будь-якого залучення Південної Кореї до війни — зокрема, у формі військової чи економічної допомоги Україні. У жовтні 2024 року Лі жорстко розкритикував ініціативу відправити до Києва моніторингову групу для вивчення участі північнокорейських військ у бойових діях на боці Росії, навіть пригрозивши міністру оборони імпічментом. Крім того, він закликав до перегляду фінансової підтримки України, наголошуючи на необхідності зосередити ресурси на внутрішніх потребах.

Лі Чже Мьон позиціонує себе як прагматичного політика у сфері зовнішньої політики, орієнтованого на національні інтереси. Його зовнішньополітична концепція, сформульована під гаслом «Епоха великої трансформації», передбачає побудову сильної держави шляхом прогресивної, прагматичної дипломатії та модернізованої оборонної стратегії. Визнаючи корейсько-американський альянс ключовою опорою безпеки на Корейському півострові та вважаючи тристоронню співпрацю з США і Японією необхідною для протидії регіональним викликам, Лі водночас наголошує Сеул не може дозволити собі відвернутися ні від Пекіна, ні від Москви заради своїх національних інтересів, враховуючи їхню географічну близькість та глибокий економічний взаємозв’язок. «Наш союз із США важливий, і ми маємо його підтримувати. Співпраця у сфері безпеки зі США та Японією є необхідною. Але це не означає, що ми мусимо ставити інші країни у позицію ворогів», — заявив він під час однієї з публічних зустрічей, наголошуючи на необхідності зберігати гнучкість у зовнішньополітичній стратегії.

Китай розглядається як важливий торговельний партнер і держава, яка впливає на безпекову ситуацію на Корейському півострові. Лі Чже Мьон неодноразово зазначав про необхідність стабілізації відносин із Пекіном, які в останні роки зазнали погіршення. Він висловив думку, що попередня адміністрація Юн Сок Йоля могла б уникнути проблем у відносинах з Пекіном, якби дотримувалася більш незалежної позиції у тайванському питанні. А також підкреслив, що Південна Корея має зберігати нейтралітет і підтримувати добрі відносини з Китаєм і Тайванем, не втручаючись у їхній конфлікт.

Лі Чже Мьон оголосив про «новий етап у відносинах з Росією та у питанні війни в Україні»: «Ми будемо керуватися національними інтересами в підході до Росії, долучимося до відбудови України та реалізовуватимемо прагматичну дипломатію, яка сприятиме безпеці півострова і нашим компаніям». Цей підхід відображає прагматичну стратегію, орієнтовану на економічну вигоду та мінімізацію зовнішньополітичних ризиків, що фактично означає відмову від політики активного тиску на Росію та безумовної підтримки України, притаманних попередній владі.

Відсутність акцентування уваги на поглибленні військової співпраці між Росією та Північною Кореєю, особливо на тлі підписаного у 2024 році договору про стратегічне партнерство між Москвою та Пхеньяном та участі КНДР у війні РФ проти України, вочевидь, пов′язана з прагненням відновити діалог з Північною Кореєю, уникаючи гострих кутів з нею. Лі Чже Мьон підкреслив необхідність усунення «корейського ризику» для активізації економіки і стабілізації добробуту в країні та пообіцяв відновити міжкорейські канали зв’язку, зокрема військову гарячу лінію, задля спільного припинення провокацій і стабільного управління ситуацією. Втім, він визнав обмеження  взаємодії між Північчю та Півднем в нинішньому геополітичному кліматі та висловив підтримку відновленню дипломатії на вищому рівні між президентом США та північнокорейським лідером. Наполягаючи на необхідності мирного співіснування, Лі одночасно визнає необхідність зміцнення національної безпеки за допомогою потужних оборонних можливостей та розширену систему стримування ядерних та ракетних загроз з боку КНДР у співпраці з США, а також створюючи багаторівневу рамку взаємодії з міжнародною спільнотою.

Загалом, зовнішня політика Лі Чже Мьона відповідає традиційному підходу Демократичної партії. Разом з тим, вона характеризується прагматизмом та економічною пріорітетністю, на відміну від  ідеологічного та націоналістичного підходу його попередника від «демократів» Мун Чже Іна. Водночас Лі Чже Мьон демонструє готовність до адаптації зовнішньополітичного курсу відповідно до геополітичних викликів і національних інтересів. Зокрема, він скоригував свою критичну позицію щодо розміщення американських військ у Південній Кореї та тристоронньої співпраці зі США і Японією, що давало підстави для звинувачення його в «прокитайській» чи «пропівнічнокорейській» орієнтації з боку опонентів. Така еволюція свідчить про спробу балансувати між зовнішнім тиском і внутрішнім запитом на стабільність і безпеку.

Що стосується перспектив покращення відносин з КНР та РФ, у випадку з Китаєм новообраний президент буде змушений враховувати загострення стратегічного протистояння між Вашингтоном і Пекіном, яке суттєво посилилося з поверненням до влади адміністрації Трампа: жорсткою антикитайською політикою, включно з підвищенням тарифів, обмеженнями на експорт технологій та тиском на союзників США щодо обмеження співпраці з Пекіном. Крім того, Сеул змушений буде реагувати на дії КНР у його територіальних водах, зокрема спорудження тимчасових конструкцій у спірних морських районах, що розглядається як частина стратегії «сірої зони» — поступового розширення контролю без відкритої конфронтації.

Водночас відновлення дипломатичної та економічної взаємодії з Москвою обтяжене кількома факторами: збереженням широкомасштабної війни Росії проти України, санкційною політикою Заход проти РФ, а також тісною військово-технічною співпрацею РФ із Північною Кореєю, зокрема постачанням озброєнь, що напряму загрожує безпеці Південної Кореї. У цьому контексті потенційно імпульсивна політика адміністрації Трампа на корейському напрямку — зокрема спроби відновити діалог із Кім Чен Ином за рахунок поступок, неприйнятних для Сеула, — створює додаткову стратегічну невизначеність.

В цих умовах для Києва починається етап «обережного партнерства» з Південною Кореєю, в якому підтримка України може бути обмеженою, а ініціативи залежатимуть від того, наскільки вони узгоджуються з внутрішньою безпековою логікою Сеула. Водночас Київ має можливість адаптувати свій підхід до нового керівництва Південної Кореї, роблячи акцент на тих аспектах співпраці, які відповідають прагматичним і економічним пріоритетам Лі Чже Мьона.

• Адаптація українських дипломатичних зусиль під стратегію розширення K-дипломатії.

Україна може стати природним партнером Південної Кореї у реалізації бачення президента Лі Чже Мьона про «К-демократію» як модель, що поєднує захист демократії, прав людини, сталого розвитку, розвиток передових технологій, зелену трансформацію та адаптацію до нових глобальних викликів. Спільні ініціативи у сфері цифрової безпеки, сталого відновлення, індустріального партнерства та протидії авторитарним загрозам створюють основу для практичної та довгострокової співпраці між Києвом і Сеулом.

• Просування міжпарламентського та міжпартійного діалогу з урахуванням оптимізації зовнішньополітичних цілей.

Це відповідатиме реформам зовнішньої політики, проголошеним новим президентом, і підвищить якість контактів із владними і експертними колами Республіки Корея. Українські делегації мають бути чітко зорієнтовані на прагматичний обмін досвідом, технологіями та інвестиціями.

• Участь у повоєнній відбудові України.

Оскільки Лі Чже Мьон висловив готовність долучитися до відбудови України, саме цей напрям може стати основним майданчиком для двосторонньої взаємодії. Україна може ініціювати корейську участь у великих інфраструктурних проєктах (енергетика, транспорт, житлове будівництво), які водночас створять нові можливості для південнокорейських компаній. Це відповідає прагненню новообраного президента поєднувати дипломатію з економічними інтересами держави.

• Посилення культурно-гуманітарної співпраці.

Важливо розвивати обміни в сфері культури, освіти та наукових досліджень, а також сприяти організації спільних культурних проєктів і форумів, які підвищать міжнародний авторитет обох країн. Також варто активізувати співпрацю у гуманітарній сфері, включно з боротьбою з глобальними викликами — зміною клімату, пандеміями та кібербезпекою, що створить міцний фундамент для довгострокового партнерства з урахуванням прагматичних інтересів Сеула.

• Партнерство у спільних міжнародних ініціативах.

З огляду на проголошену мету Південної Кореї стати частиною формату G7+, Україна може запропонувати Сеулу партнерство у спільних міжнародних ініціативах, спрямованих на зміцнення глобального демократичного порядку, реагування на гуманітарні кризи та протидію авторитарним викликам. Це дозволить Кореї посилити свою роль як відповідального глобального гравця, а Україні — інтегруватися у ширші формати взаємодії провідних демократій. Особливу увагу варто приділити координації позицій у межах взаємодії з ЄС та платформ післявоєнного відновлення, що також сприятиме реалізації амбіцій Сеула щодо розширення K-дипломатії на основі спільних цінностей і практичного внеску у вирішення глобальних викликів.

Очевидно, що зміна підходів нового президента Республіки Корея віддаляє перспективу посилення військово-технічної співпраці між Києвом та Сеулом, а також ставить під питання рівень подальшої підтримки України та вироблення спільних підходів у стримуванні російсько-північнокорейського військового співробітництва. Втім, Україна має шукати способи взаємодії з Південною Кореєю, орієнтуючись на прагматичні дипломатичні орієнтири, озвучені Лі Чже Мьоном.

Медійну версію люб’язно опублікувало видання ТСН.ua.