Аналітична стаття директорки Центру “Нова Європа” Альони Гетьманчук про успіхи і помилки Володимира Зеленського на західному напрямку за два роки його президентства для видання “Дзеркало тижня“.
У Зеленського з самого початку були непрості відносини з Заходом. У багатьох міжнародних партнерах він апріорі бачив спільників Петра Порошенка, а європейську та євроатлантичну інтеграцію вважав не більш ніж електоральними фішками колишнього президента.
Одержимий ідеєю зупинити війну на Сході країни, у своєму президентстві, як і в професійному житті, Зеленський спочатку шукав визнання в Росії, а вже потім — на Заході. Правда, якщо у професійному житті визнання на Заході зводилося передусім до Голлівуду, то в президентському житті таке визнання потрібне було насамперед від Вашингтона і, можливо, кількох європейських столиць.
Якими є відносини Зеленського і Заходу після двох років перебування його на Банковій? Наскільки історія відносин нинішнього президента відбиває еволюцію відносин України і Заходу останніх років? Чи війна, реформи та бажання стати членом ЄС і НАТО у відносинах Києва із західними столицями справді туго затягнуті на потрійний вузол, чи все ж таки їх можна розбити на три паралельних треки? Наскільки сьогодні Захід становить однорідне ціле в питаннях України? Чи все-таки варто говорити про позицію G7 або ж США — з одного боку та позицію ЄС або НАТО — з іншого?
«Реформатори» — хто вони?
Зеленський прийшов до влади, вочевидь не розуміючи ролі, яку відігравали країни Заходу в реформаторських потугах України. Він у кращому разі не розумів реформ, проведених в Україні з 2014 року, в гіршому — вважав, що їх як таких до нього й не було. Думаючи, що бажанням почати все спочатку, а не продовжувати розпочате, він кидає камінь у город «попередників», новий президент насправді кидав камінь і в город Заходу — тих-таки Європейського Союзу, США і Канади, які вважали себе не просто причетними до всіх розпочатих трансформацій в Україні, а й їх співавторами та ідейними натхненниками. Визнаймо чесно: жодна з ключових реформ не була б можливою в Україні, якби не західний батіг у вигляді жорсткої політики обумовленості (conditionality).
Тим часом Зеленський першого періоду приваблював західних партнерів своєю антикорупційною риторикою. «Першого періоду», бо історія Зеленського-реформатора в очах західних партнерів чітко поділяється на дві частини — до відставки «уряду реформаторів», яка почалася з усунення генпрокурора Руслана Рябошапки, і після призначення нового уряду. Останні півроку, що, за дивним (чи не дуже) збігом, припало на прихід до влади адміністрації Байдена, Зеленський явно бажав «відіграти» своє реноме реформатора, принаймні у Вашингтоні, однак історія з «Нафтогазом» знецінила його потуги й завадила йому відкрити повноцінну третю главу — повернення на реформаторський трек в очах ключових західних партнерів.
Частково цьому перешкоджає і схильність Заходу виділяти в Україні привілейоване коло осіб, яких він стабільно називає реформаторами. Сам факт присутності таких людей у владних кабінетах автоматично посилює в очах західних столиць враження, що реформи відбуваються. Відповідно, всі ті, хто до цієї умовної касти не належить, мають або продемонструвати неабиякі реформаторські дива, щоби бути зарахованими до цієї групи, або ж роздратовано спостерігати за історією любовних відносин Заходу й реформаторів. Така роздратованість часом досить аргументована, адже критерії для статусу «реформатора» справді інколи незрозумілі. «Реформатори» — це хто? Окремі громадські активісти й інвестиційні банкіри, які раніше не працювали в державних інституціях? І ті, хто в усьому стовідсотково погоджується з західними партнерами — з МВФ, США, ЄС? Чи є якісь інші критерії?
Незважаючи на всі спроби довести, що нинішній уряд насправді не менш реформаторський, аніж попередній, зробити це Зеленському не вдалося. Такий вододіл — до відставки попередників і після — зберігся. Для багатьох західних партнерів досі важливо не тільки, які реформи робляться, а й хто робить ці реформи.
Наявність окремої касти «реформаторів» — вочевидь не єдине, що дратувало нову владну команду в західному підході до України. Зеленському явно знадобився час, аби зрозуміти, на якій підставі закордонні політики мають властивість (чи навіть нахабство) повчати Україну — вказувати, які закони потрібно ухвалювати і кого залишати на посаді, а кого — замінювати. Ситуацію ускладнювала ледь приховувана впевненість Зеленського, що й на самому Заході чимало корупції та інших зловживань, які той постійно закидає нам. Кажуть, у Зеленського як у колишнього селебріті загострене відчуття критики. Але в нього явно загострене й відчуття подвійних стандартів. Інша річ, що порівнювати корупцію на Заході, яка завжди є вибором на страх і ризик кожного чиновника чи політика, та в Україні, де це стало частиною політичної ДНК, — щонайменше некоректно.
Нарешті, Зеленського з самого початку дратували відносини України і Заходу виключно у форматі: донор—реципієнт допомоги. На деяких переговорах неофіти у владі відверто тролили окремі західні делегації з цього приводу. На запитання «Чим допомогти Україні?» вони вводили у ступор співрозмовників зустрічним: «А чим ми можемо допомогти вам?». Однак насправді ця формула не дуже спрацювала на практиці: Україна навіть не спромоглася зробити гуманітарний внесок для Ємена на 100 тисяч доларів, хоча досвід попереднього аналогічного внеску нашої країни для Гаїті багато років працював на нас в ООН у вигляді відповідних голосувань. Допомога для Італії далася з великим боєм, а до Америки українська «Мрія» з гуманітарним вантажем так і не долетіла: на Банковій вирішили, що спочатку українська «Мрія» має щось доставити самим українцям. Очевидно, Зеленський тут вимушений постійно зважати на думку суспільства, яка переважно має патерналістські підходи до Заходу, очікуючи, що це НАМ усі щось завжди мусять давати. Та й бюрократичний апарат, готуючи будь-які переговори й візити, великою мірою заточений на одне питання — що нам попросити у країни X?
Інша річ — роль Заходу в процесі реформ. У часи президентства Порошенка західна опіка над реформами в Україні вважалася чимось природним і ледь не обов’язковим: експрезидент спільно з канцлеркою Меркель навіть формат спецпредставників із питань реформ від G7 вигадали (дарма що тільки Німеччина такого представника й призначила).
Зеленський на публічному рівні всіляко вдає, що в питанні реформ Захід має бути коли й не стороннім спостерігачем, то щонайбільше порадником. Такий підхід відповідає і настроям українського суспільства. Якщо у 2015 році третина українців на запитання, якої допомоги вони очікують від ЄС, казали: «Тиску на українську владу в питанні реформ», — то наприкінці 2020-го, згідно з соціологічним опитуванням на замовлення Центру «Нова Європа», головне очікування від Євросоюзу звелося до «приходу інвесторів та створення нових робочих місць в Україні». Тиск у питанні реформ випав із перших позицій в очікуваннях від ЄС, а в очікуваннях від США ніколи й не фігурував. Можливо, саме зважаючи на ці настрої — і у владних кабінетах, і в суспільстві, — західні партнери свої побажання до Зеленського боротися з корупцією пакують у важливість виконання даних ним передвиборних обіцянок перед українцями, а не перед МВФ, США чи G7.
Однак парадокс цієї ситуації полягає в тому, що, попри демонстративно-показове несприйняття будь-якого зовнішнього тиску, насправді Зеленський більше готовий обговорювати реформи із західними партнерами, ніж свого часу Порошенко. Своєрідним індикатором такої готовності може слугувати діалог президента України з групою підтримки G7. За свідченням поінформованих співрозмовників з країн «сімки», такий діалог, по-перше, відбувається частіше, ніж за попереднього президента, — особливо після скандального рішення Конституційного суду. А по-друге, тема реформ під час зустрічей президента з послами звучить значно частіше, ніж це було за Порошенка. Якщо в часи попереднього президента співвідношення безпекових питань і тих, які стосуються реформ, у відсотках було приблизно 80 до 20 на користь безпеки, то за Зеленського це співвідношення становить приблизно 50 на 50.
Інша річ, наскільки цей діалог справді ефективний, адже один із ключових пріоритетів, який обговорюється під час цих зустрічей — судова реформа, — вперто тупцює на місці, обростаючи все новими й новими експрес-пропозиціями з українського боку, на які західні партнери часом навіть не знають, як реагувати. Складається враження, що до певного моменту повільний прогрес списувався на труднощі перекладу — не з англійської на українську, а з дипломатичної української на загальнозрозумілу українську, чи навіть російську. Відповідно, поставало питання: хто саме і з якими акцентами в оточенні президента виконує роль такого перекладача? Щоб полегшити завдання і обмежити різночитання, G7 навіть підготували дорожню карту з судової реформи, яку деякі українські дипломати назвали безпрецедентним явищем у відносинах України і Заходу. Однак належного фідбеку щодо цієї дорожньої карти від першої особи, за нашими джерелами, так і не надійшло, хоча розробили її нібито на відповідне прохання президента.
Загалом, багато моїх співрозмовників-дипломатів вважають, що нинішньому президентові насправді ще дуже пощастило: за два роки президентства Зеленського Захід не особливо його й критикував. І в питанні реформ міг бути значно суворіший із ним. Хоча б таким, яким був із Порошенком.
Це може пояснюватися кількома чинниками. По-перше, на Заході справді хотіли дати шанс Зеленському розібратись у складній політичній матерії, з якою він раніше мав справу лише у спрощеному, комедійному вигляді. Відповідно, «пільговий період» для нього у відносинах із Заходом був триваліший, аніж для інших політиків. По-друге, на Заході теж стали трохи обережнішими після публічних історій — як правдивих, так і вигаданих — про західних політиків і дипломатів, котрі вимагали від української влади призначення або ж звільнення певних урядовців. «Для нас головне — принципи, а не персони», — сказав недавно один із західних дипломатів своєму українському колезі, коли той жартома поцікавився, кого нам варто залишити на посаді, а кого — звільнити. Однак насправді, судячи із закликів на переговорах від деяких партнерів повернути на посаду Коболєва, підхід «принципи, а не персони» укорінився все ж недостатньо. Передусім із американського боку.
Війна форматів
На відміну від багатьох українських політиків, Зеленський досить скептично оцінював роль Заходу в зупиненні війни Росії. «Якби та ж Меркель могла закінчити війну, то вона б її вже давно закінчила», — доводилося чути від окремих представників команди Зеленського в перший рік його президентства. Очевидно, звідси його ще допрезидентський скепсис із приводу нормандського та мінського форматів. А також — регулярні пориви зустрічатись і про щось домовлятися з Путіним на двосторонній основі. Хоча правило «ніколи не зустрічатись і не домовлятися з Путіним наодинці» давно вже мало би бути викарбуване в усіх методичках для всіх українських політиків, які дбають про державний інтерес.
У цьому контексті цікаво, наскільки Зеленський справді вірив у чарівну силу зміни нормандського формату на умовний «будапештський»: із залученням підписантів Будапештського меморандуму США та Британії, а також Канади? Чи за цією ідеєю стояв реалістичний і зважений аналіз результатів такого переформатування, чи зазначена пропозиція великою мірою залишається не більш ніж передвиборною піар-альтернативою форматам, створеним ще за Порошенка? А можливо, пропонуючи активнішу участь у цьому процесі Британії та Канади, Зеленський просто хотів розширити коло закордонних лідерів, із якими, на його погляд, у нього склалися відносно довірливі стосунки і які для українського президента є певними авторитетами серед закордонних лідерів?
Хай там як, сама собою ідея перетворення нормандського формату в «будапештський» викликає дуже багато запитань. Не лише тому, що для всіх, хто у процесі, давно зрозуміло: річ не у форматі, а в одному конкретному його учасникові. Річ і в тому, що симпатія до такого формату абсолютно не корелюється з розчаруванням, яке існує в українському суспільстві щодо підписантів Будапештського меморандуму. Адже як можуть країни, котрі не «виконали» Будапештського меморандуму в контексті ядерного роззброєння, щось виконати в рамках Будапештського формату щодо Донбасу?
Зі свого боку, чимало західних партнерів бачили в Зеленському можливість і для себе перезавантажити відносини з Путіним. За принципом: якщо «жертва агресії» може про щось домовлятися з російським президентом, чому ми — ні? Однак були й ті, кого бажання швидко все повирішувати з Путіним відверто насторожувало в Зеленському. І таких усе ж було більше. Період активного пошуку миру з Путіним, який простежувався в перший рік президентства Зеленського, не особливо посприяв налагодженню довірливого діалогу з Заходом. Із дипломатичних джерел відомі випадки, коли Зеленський у перший рік президентства просто відмовляв у телефонних розмовах лідерам, спілкування з якими могло спровокувати різку реакцію Путіна.
Зрештою Зеленський виявився недостатньо «проросійським» для тих, хто хотів швидше закрити тему з Україною й повернутися до звичних справ із Росією, і недостатньо прозахідним для тих, хто бажав би від Зеленського радикальнішого підходу до Росії. Перші були розчаровані, коли Зеленський, уподібнюючись Порошенку, став формувати «червоні лінії» в переговорному процесі. Для останніх, натомість, не залишилося непоміченим, що Зеленський і досі уникає публічної персоналізованої критики на адресу Путіна й не полишає сподівань зустрітися з російським президентом у двосторонньому форматі. Відповідно, послаблюючи аргумент України в дискусіях, чи варто й іншим закордонним політикам зустрічатися з Путіним? Якщо, знову ж таки, президент країни — «жертви агресії» прагне такого діалогу, чому такого окремого спілкування мають уникати Байден, Меркель або Макрон?
Так чи інакше, дискусії про рівень проросійськості Зеленського в певний момент були переведені в дискусії про вплив російських агентів у владі. Хоча насправді з початком російської агресії в Україні поділ на «прозахідних» і «проросійських» політиків апріорі став досить відносним. «Прозахідний» із 2014 року став насправді синонімом до «проукраїнський», бо лише міцна асоціація з Заходом (безвідносно до членства в НАТО і ЄС) та дистанціювання від Росії здатне посилити (чи, можливо, навіть зберегти) Україну як державу в принципі.
У період Зеленського відбулось і певне переосмислення політики санкцій. По-перше, за його президентства «збереження санкцій» щодо Росії не виглядає культом. Якщо за Порошенка вся країна завдяки інформаційному нагнітанню навколо цієї теми жила піврічними циклами в очікуванні чергового раунду продовження санкцій, то за Зеленського це стало чимось автоматичним, а високий рівень готовності до того, що санкції можуть у будь-який момент скасувати, спостерігався в його команді від початку президентства. По-друге, так само, як було свого часу з реформами: українці в певний момент зрозуміли, що їх мають робити вони самі, — у випадку з санкціями теж зрештою прийшло усвідомлення, що «санкції щодо Росії мають запроваджувати насамперед самі українці. Абсолютно ненормальною була ситуація, коли Медведчук фігурував у санкційному списку США ще у 2004 році, а в українському з’явився лише у 2021-му.
У третій рік президентства Зеленський входить із сумною реальністю: війна й надалі залишається найнадійнішим способом для України не випадати із західного порядку денному. Чим більше загострення — тим вища позиція у списку пріоритетів. Історія зі скупченням російських військ на кордоні красномовно це підтвердила. Однак, на відміну від перших років війни, жодне загострення вже не здатне слугувати поясненням, чому «підвисають» ті чи інші реформи.
ЄС і НАТО: переплюнувши Порошенка
З президентством Зеленського вперше в історії України, попри всі драматичні прогнози, не відбулося різкого коливання зовнішньополітичного курсу. Тим часом на Заході не приховували: від Зеленського вони очікували більш реалістичного й прагматичного підходу до руху України в ЄС і НАТО. Цей підхід зокрема передбачав відсутність публічної риторики про надання Україні європейської перспективи в ЄС та Плану дій щодо членства в НАТО.
Зеленський від самого початку непогано підживлював такі очікування, критикуючи пафосну й начебто не підкріплену на практиці патетику Порошенка щодо ЄС і НАТО й акцентуючи передусім на економічній дипломатії. Однак під кінець другого року президентства Зеленський не помітив, як став вимагати від Євросоюзу і НАТО європейську перспективу та План дій щодо членства навіть більш ультимативно, ніж це робив Порошенко. Причому є підстави вважати, що Зеленський, на відміну від Порошенка, справді вірив у можливість цього. Ба більше, навіть у короткостроковій перспективі. Від різних інсайдерів доводилося чути, що Зеленський вимагав забезпечити і План дій щодо членства, і європейську перспективу вже до 30-річчя незалежності України.
Важливий момент: не маючи відповідного бекграунду та інституційної пам’яті, Зеленський, очевидно, не сам оцінював реалістичність таких кроків із боку ЄС та НАТО. І тут питання: нагнітання нереалістичних очікувань і наступне публічне розчарування з гучними звинуваченнями на адресу західних партнерів — це свідчення аматорства, чи прояви певної спецоперації, яку реалізовують російські агенти у владі, аби президент мав підстави гучно гримнути дверми в діалозі з Заходом? Як зробив Леонід Кучма у 2004-му, коли, отримавши відмову в Плані дій щодо членства на Стамбульському саміті НАТО (так-так, історія з ПДЧ почалася ще тоді) через бажання партнерів пересвідчитися в демократичності майбутніх президентських виборів, повернувшись в Україну викреслив мету членства в НАТО з Воєнної доктрини України, на радість росіянам та їхнім агентам у владі.
Глобальніше питання: наскільки Зеленський особисто вірить у те, що заявляє з приводу ЄС і НАТО? Наскільки він справді хотів би бачити Україну членом цих організацій? Коли я ставила це запитання людям із владної команди, більшість їх відповідали на це іншим запитанням: «А наскільки Порошенко справді був відданий європейському і євроатлантичному курсу? Наскільки він вірив у це особисто, а не політично?».
Є підстави вважати, що насправді Зеленський досить свідомо — ще до президентства — підтримував ідею України як частини Європейського Союзу, спираючись передусім на географічний (Україна ж у Європі) та економічний (подивіться, який там рівень життя) чинники. Стосовно НАТО певна еволюція відбулась у його поглядах уже на посаді президента: є інформація, що він багато й часто розпитував обізнаних людей, як краще Україні забезпечити свою безпеку. Очевидно, певна внутрішня еволюція в питанні НАТО послугувала однією з причин того, що Зеленський почав уголос говорити про членство України в Альянсі.
Але були й інші, можливо вагоміші причини. Це й помітне розчарування тим, як пішов процес врегулювання конфлікту в Донбасі після Нормандського саміту в Парижі. Відтак, уже не треба було сковувати себе роздумами, як та чи інша заява може вплинути на й так малорезультативний переговорний процес. Це й розуміння на певному етапі (під впливом деяких радників, очевидно), що тема ЄС і НАТО — не монополія Петра Порошенка та його партії. Саме тому в темі НАТО і ЄС у перший рік президентства ми бачили Зеленського як антиПорошенка, а вже в другий — як Порошенка на стероїдах, зважаючи на суперамбітну і наполегливу риторику нинішнього глави держави. Було справді цікаво слухати, як іронізували в окремих країнах-членах з цього приводу. «Тут постійно доводилося вгамовувати Порошенка, щоб зайвий раз не вимагав ПДЧ і не вганяв НАТО в незручну ситуацію. З приходом Зеленського були надії, що він виявиться реалістом і прагматиком, а насправді він виявився ще радикальнішим, ніж Порошенко, і тепер уже треба вгамовувати його». Це й завищені очікування від адміністрації Байдена: мовляв, Біден (як називають американського президента між собою деякі представники влади) прийде і бодай по лінії НАТО щось виб’є для України. Хоча з самого початку було очевидно, що Байден не інвестуватиме свій політичний капітал у питання, яке аж так розколює Альянс. У Києві недооцінили, що Байден — занадто великий фанат НАТО, аби допустити якусь серйозну незгоду в Альянсі чи якесь послаблення організації через неспроможність захистити своїх нових союзників. Запрошення до ПДЧ саме й створило б таку ситуацію: взявши важливе зобов’язання, НАТО не могла б надати Україні жодних безпекових гарантій у разі потенційного нападу. Слід віддати належне прямолінійності американського президента, який, за нашою інформацією, чітко дав зрозуміти Зеленському: ПДЧ дуже малоймовірне не те що на найближчих самітах НАТО, а й за його президентства в принципі.
Показовий поворот Зеленського у бік ЄС і НАТО — це, очевидно, і про усвідомлення того, що перебувати в сірій електоральній зоні лише шкодить його рейтингові, бо виборець Зеленського, який ще не перекочував до ОПЗЖ, — це все ж таки проєвропейський виборець. Згідно з соціологічними дослідженнями на цю тему, виборець «Слуги народу» більше проєвросоюзівський та проНАТОвський, аніж виборець начебто проєвропейської «Батьківщини».
Це, нарешті, і збіг у часі двох критично важливих подій — саміту НАТО та добудови «Північного потоку-2». Наполеглива риторика й вимоги надати ПДЧ з боку українських високопосадовців були пов’язані і з бажанням отримати певну безпекову компенсацію після того, як стало зрозуміло, що політичної волі на зупинення ПП-2 у Вашингтона немає. Такий собі обмін: добудова «Північного потоку-2» за ПДЧ, або й ПДЧ+. Україна виходила з того, що проблема «Північного потоку 2» — не лише фінансове питання, відповідь на яке має бути знайдена у вигляді фінансової компенсації. Це так само й питання безпекове. Отож, відповідно, має бути і безпекова компенсація, що, в принципі, досить логічно.
Однак несподівана для багатьох євроатлантична активність Зеленського назовні — виявилася досить половинчастою всередині країни. Маленька, але показова деталь. Під час виборчої кампанії Зеленський обіцяв записувати на постійній основі ролики, в яких переконував би співвітчизників зі Сходу України в перевагах інтеграції в НАТО («що НАТО — не звірюга», якщо дослівно). Жодного ролика він так і не записав. Чому це важливо? Тому що недостатня підтримка з боку українського суспільства завжди була зручним приводом для країн-членів сказати «ні» Україні в будь-яких наступних кроках до членства. Після 2014 року ситуація з соціологією стала вирівнюватись і грати на користь України. Однак, поклавши руку на серце: і сьогодні ця підтримка не сягає навіть 50%. Про що казати, якщо в Польщі членство України в НАТО підтримують більше, ніж у самій Україні. Так, Росія своєю агресією зробила дуже багато для підтримки українцями членства в НАТО, але Зеленський завдяки своїй популярності й харизмі зміг би зробити на Сході, а особливо на Півдні України, значно більше, ніж путінська агресія.
Європейський Союз, хоч би як парадоксально це звучало, виявився ще складнішим кейсом для Зеленського, ніж НАТО. Передусім через переконання, що в Євросоюзі навіть після президентських виборів продовжували підтримувати Порошенка, а у відносинах України з Євросоюзом утворився цілий deep state функціонерів і дипломатів, які начебто симпатизують колишньому українському президентові і підважують в очах керівництва ЄС усі дії нинішнього українського очільника. Плюс явна відданість Зеленського двостороннім відносинам на тлі співпраці з міжнародними інституціями.
Усе змінилося після знайомства з Шарлем Мішелем, з яким у Зеленського зав’язалася — і це підтверджують як європейські, так і українські джерела — взаємна симпатія. «Шарль Мішель для України — більший шанс, у плані зближення України з ЄС, аніж навіть був Дональд Туск», — запевняють у деяких високих владних кабінетах. І вже само собою це звучить як дипломатичний розрив шаблону: бельгійський політик — більший промоутер України в ЄС, аніж польський. Крім «хімії» з Зеленським, яка стала очевидною ще після їхньої першої зустрічі у Брюсселі й закріпилася під час поїздки на Схід України, у Шарля Мішеля є неприхований інтерес до нашого регіону загалом. Європейські дипломати, які працювали з ним, стверджують: у Мішеля, на відміну від інших топ-політиків ЄС, є чітке розуміння того, що Євросоюз має відігравати значно більшу геополітичну роль на Сході Європи, ніж відіграє тепер. У посиленні цієї ролі він бачить і свою місію теж.
Є підстави вважати, що Шарль Мішель став для Зеленського одним із тих міжнародних авторитетів, із ким він не втрачає нагоди порадитись. А радитися є про що. Наприклад, коли виникла ідея декларацій окремих країн ЄС про підтримку потенційної заявки України на членство, вона була проговорена з Мішелем. Власне, саме ці декларації стали своєрідною візитівкою двох років президентства Зеленського на євроінтеграційному треку. Зеленський ще під час передвиборної кампанії демонстрував свою одержимість флешмобами на національному рівні. З допомогою цих декларацій йому де-факто вдалось організувати флешмоб про майбутнє членство України в ЄС на європейському рівні. Навіть якщо практична додана вартість цього «флешмобу» сумнівна, він принаймні може привернути увагу до питання майбутнього членства України в Європейському Союзі.
Інша річ, наскільки для самого Заходу — і ЄС, і США, і НАТО — критично важливий для розвитку відносин із Україною сьогодні її амбітний порядок денний на євроінтеграційному та євроатлантичному треках. Наскільки вони вибудовують свою політику щодо нас, відштовхуючись саме від рівня нашої європейської та євроатлантичної орієнтації й риторики? Свого часу, в період адміністрації Обами, один шанований представник Білого Дому, який має слово у формуванні рішень щодо нашого регіону і в адміністрації Байдена, сказав мені в неформальній розмові: не обов’язково прагнути вступити до ЄС і НАТО, щоб мати добрі відносини зі США. Подивіться, мовляв, на Вірменію: вони відмовилися від підписання Угоди про асоціацію з ЄС, але в нас із ними чудова взаємодія. І тут постає запитання: чи ті, хто так палко підтримує надання Україні статусу основного союзника поза НАТО, розуміють, який сигнал надсилають у контексті інтеграції України до Альянсу отим своїм «поза НАТО», зважаючи на те, що жодна країна Європи такого статусу не має і створений він був саме під ті держави, котрі навіть географічно не могли претендувати на майбутнє членство в Альянсі?
Ще важливіша проблема — в окремих владних кабінетах навіть після двох років Зе!президентства не можуть (чи не хочуть) зрозуміти зв’язку між реформами і посиленням відносин із Заходом. Від деяких інсайдерів у владі неодноразово доводилося чути, що на нарадах в офісі президента під час підготовки до деяких важливих міжнародних переговорів питання реформ або обговорювалося за залишковим принципом, або викликало роздратування у стилі «а до чого тут реформи взагалі?».
Задля справедливості, зазначимо, що в цьому є частка вини й Заходу. Попри палкі заклики до реформ, у західних партнерів за роки взаємодії з Україною напрацьовано безліч варіантів, що робити з Україною-невдахою, але немає напоготові відповіді, що запропонувати Україні успішній. Відтак, хоч би які реформи було проведено, завжди є ризик, що нам можуть сказати: насправді це були не зовсім ті реформи й не зовсім у тому порядку, не широкомасштабні, не сталі й не незворотні (хоча незворотні навіть у сталих демократіях рідко бувають у принципі). Показовим кейсом тут є НАТО. Україна — унікальна країна, бо на рівні влади сама просила у Брюсселя список нових зобов’язань (у вигляді списку конкретних реформ) для запрошення… ні, не до НАТО, а всього-на-всього до ПДЧ: такий собі План дій до Плану дій щодо членства. Дарма що Україна була готова отримати ПДЧ ще у 2008 році, а то й раніше. НАТО, однак, не погодилася навіть на такий план дій до ПДЧ, тим самим продемонструвавши: якщо раніше Захід був готовий запропонувати Україні більше, але виключно в режимі обумовленості (сonditionality), то сьогодні він не готовий надати навіть найжорсткіші сonditionalitіes, бо, очевидно, не в змозі запропонувати Україні нічого нового.
Зрештою, в НАТО самі трохи заплутались у «свідченнях». З одного боку, вони стверджують, що в України є вже перелік реформ, які підготують її до членства, — це Річні національні програми. Однак чому б тоді офіційно не визнати їх підготовчим інструментом до членства в Альянсі, без ПДЧ «як інтегральної частини процесу»? І тут, коли чесно, я не розумію, навіщо українська сторона відвойовувала згадку про ПДЧ як обов’язковий етап в інтеграції до НАТО в підсумковому комюніке Брюссельського саміту, коли навіть у самому Альянсі наші партнери (передусім американці) говорять, що в України та Грузії може бути свій шлях, необов’язково через ПДЧ. Ентоні Блінкен особисто на слуханнях у сенаті за кілька днів до саміту чітко дав це зрозуміти.
Також в Альянсі кажуть, що ключем до членства в НАТО є реформи. Однак чому тоді дипломатичними каналами надсилаються сигнали, що в осяжному майбутньому ніякого членства не буде? У НАТО так упевнені, що в Україні в осяжній перспективі не буде реформ? А що коли Україна (раптом) за кілька років продемонструє неймовірні дива в реформах? Як же тоді бути з «ключем до членства у вигляді реформ»? Можливо, офіційним представникам НАТО треба повчитися щирості в експертів із країн-членів Альянсу і говорити про два ключі до членства: про реформи і Росію? Причому незрозуміло, який із них основний, а який — запасний.
Так чи інакше, все частіше й частіше напрошується висновок, що і на Заході, і в Україні багатьох почала цілком влаштовувати формула, яку можна вивести, перефразувавши відомий анекдот: ми на Заході вдаємо, що дуже підтримуємо європейські та євроатлантичні прагнення України, а ви в Україні вдаєте, що інтенсивно проводите реформи.
Що робити в цій ситуації? По-перше, пояснити нарешті Зеленському, що дипломатія не всесильна. Якщо він зі своїм відомим скепсисом до традиційної дипломатії думає, що проблема саме в дипломатах, — це не так. Навіть найгеніальніші дипломати не могли б забезпечити йому тих результатів — ПДЧ в НАТО і європейську перспективу в ЄС — у бажані для нього (очевидно, з електорального погляду) терміни.
Не забезпечать йому цих результатів і «нетрадиційні» дипломати. Я про те, що сьогодні в зовнішній політиці України ми спостерігаємо боротьбу двох умовних таборів — дипломатів і юристів («умовних», бо і в таборі дипломатів є фахівці з юридичною освітою, а деякі дипломати хочуть так чи інакше злитися з групою юристів). День у день ми бачимо, як «диплоЄрмакія» бере гору над Дипломатією. Але, зрештою, і «заточені виключно на результат, а не на процес» представники табору юристів рано чи пізно муситимуть зрозуміти: у відносинах із ЄС і НАТО їм не уникнути тривалого й виснажливого процесу, бо сам термін «інтеграція» передбачає процес. Вина в цьому не тільки України, яка за тридцять років так і не спромоглася провести судову реформу, а й самих ЄС і НАТО, які сьогодні у відносинах із Україною заточені виключно на процес, що, безперечно, потрібно змінювати. Швидких і великих перемог, яких хоче «диплоєрмакія», нині в принципі нереально досягти у відносинах із нашими ключовими партнерами на Заході. Як і на Сході, до речі.
Відтак, друга порада: не робити ставку у своїй зовнішній політиці й не сакралізувати речі, які сьогодні не залежать від України. Чи не залежать від України в тому розхристаному вигляді, в якому вона зараз перебуває.
Ну й останнє: відносини України із Заходом не були й не будуть простими. Особливо для Зеленського, який — таке враження — інколи веде дві зовнішні війни: дипломатичну — з Росією і світоглядну — з Заходом. Однак слід пам’ятати: ворог України та нашої державності не у Вашингтоні чи Брюсселі, а в Москві. І саме на основі цього формувати свою політику й ухвалювати відповідні рішення. І починати вчитися довіряти нашим ключовим партнерам на Заході.
