Отже, Італія нарешті отримала свого нового прем’єра, маловідомого Джузеппе Конте, і незабаром формування уряду має добігти кінця.

Загальні очікування від нового уряду – вкрай тривожні, і в Києві, і в Брюсселі. Втім, далеко не факт, що такі песимістичні прогнози реалізуються повною мірою.

Нижче – деякі висновки та спостереження щодо перебігу та результатів коаліційних переговорів.

Коаліційні партнери вже змінюють початкові позиції

Так, “Рух 5 зірок” таки увійшов у коаліцію, попри те, що від початку позиціонував себе як антиістеблішмент, а отже, коаліцій не визнавав. Однак поведінка “Руху” насправді цілком очікувана: яка партія не хотіла б сформувати уряд, отримавши підтримку третини електорату і найкращий результат на виборах?

Дивує швидше те, що з переговорів не вийшла “Ліга” – її лідер Маттео Сальвіні під час коаліційних переговорів випередив колегу по коаліції Луїджі ді Майо за рейтингом, ставши найпопулярнішим італійським політиком. За даними деяких опитувань, його підтримують 44% італійців.

Коли коаліційні переговори починалися, “Ліга”, по ідеї, мала б бути “молодшим” партнером (оскільки частинку голосів блоку правоцентристів принесла партія Берлусконі “Вперед, Італіє”, яка до коаліції не увійшла), однак де факто “Ліга” і “Рух 5 зірок” вели переговори на рівних. Також обидва лідери претендували на посаду прем’єра, однак потім обидва відмовилися від цієї вимоги на користь технократичної фігури та міністерських портфелів для себе.

Чи говорить це про здатність до компромісу та вміння розставити пріоритети? Якщо так, то це добра новина.

Фігура прем’єра: фасадний інтелектуал

Кандидатура прем’єра Джузеппе Конте є компромісом не тільки тому, що про нього ніхто не чув – особа викладача університету та впливового юриста виглядає цілком достойно у колі інтелектуалів на кшталт Макрона та правників типу Мааса.

Те, що він дещо перебільшив власні освітні регалії, виглядає забавкою на тлі лідерів коаліції.

Конте хоча б науковий ступінь має. Чого не скажеш про самих коаліціянтів Сальвіні та ді Майо, які не мають навіть завершеної вищої освіти.

Зрештою, для популістів, як і для їхнього електорату, освіченість – не головне. А для фасаду дипломований правник – те, що треба.

Санкції ЄС: ключова позиція чи розмінна монета?

Зараз у Римі, Брюсселі та Києві точаться дискусії щодо того, чи може одна країна заблокувати санкції щодо Росії чи для цього усе ж таки потрібна кваліфікована більшість.

Так чи інакше, можна з упевненістю стверджувати, що італійці зіпсують чимало нервів у Брюсселі та Києві напередодні засідання Європейської ради наприкінці червня. Нагадаю, що Італія вже не раз висловлювала незгоду із продовженням санкцій, намагаючись, зокрема, домогтися лібералізації бюджетних норм ЄС.

Наразі до кінця не зрозуміло, чи Італія буде використовувати питання санкцій як розмінну монету (наприклад, для того, щоб домогтися списання усього лише 250 млрд євро боргу) та/або для отримання дивідендів у діалозі з Росією (мовляв, “ми старалися, але не вийшло”), і чи це дійсно є для “Ліги” принциповим питанням.

Судячи з того, що ані Сальвіні, ані ді Майо на посади голови МЗС не претендують – швидше перше.

Початок нового кошмару для Брюсселя

Можна сказати з впевненістю: Брюссель, Берлін та Париж тепер мають черговий головний біль, на додачу до Угорщини та Польщі. Німецьке МЗС вже висловило занепокоєння щодо італійського уряду – а він ще навіть не почав працювати!

Тож “Велика трійка” ЄС має всі шанси перетворитися на “Троє у човні”, який Італія із своїми популістичними планами щодо зменшення податків, збільшення доходів і критикою євро може розхитати не на жарт.

І справа не тільки у євроскептичному уряді – справа передусім у євроскептичному суспільстві.

І навіть не можна сказати, що Італія суцільно сама винна, принаймні щодо ситуації навколо міграційної кризи – справедливо чи ні, італійці почувалися покинутими із проблемою сам-на-сам.

Зрештою, перетворення однієї з найоптимістичніших країн ЄС на одну з найєвроскептичніших (з 28 держав-членів італійці найменше переконані в тому, що виграли від членства у ЄС, згідно з нещодавнім опитуванням на замовлення Європейського парламенту) відбувається не за один день.

Україна: проактивність понад усе

Україна і раніше не входила до топ-пріоритети Італії, а тепер тим більше опиниться на передостанньому місці. Тож немає надій ні на кого, крім себе.

Так, у коаліції немає “природних партнерів” України, але найближчими роками, навіть за умови дострокових виборів (в Італії ж було 70 урядів за 75 років), вони і не з’являться на ключових посадах.

Тож треба працювати з тими, хто є: запросити із візитами представників нового уряду, депутатів італійського парламенту, відповідальних за східний напрямок зовнішньої політики. Зрештою, є острівки перевірених зв’язків – президент Маттарелла, посольство України, очільник міжпарламентської групи дружби з українського боку Сергій Алєксєєв – вони наразі можуть бути “містком” для налагодження зв’язків із новими лідерами.

Варто також розбудовувати діалог із фокусом на головуванні Італії в ОБСЄ у 2018 році – тут також Україні є про що поговорити з новими італійськими лідерами.

Те, що Україна може і має зробити зараз – перезавантажувати відносини з Італією і шукати нові способи говорити і бути почутою.

Оригінал читайте на сайті видання “Європейська правда”