Блог Альони Гетьманчук на “Українській правді”.

Ще не доводилось окремо коментувати свідчення у Сенаті кандидатів у американські посли в Україні. Але ремарки генерала у відставці Кіта Дейтона є достатньо показовими для того, щоб все ж викроївши пару хвилин наприкінці тижня окремо їх прокомунікувати тут. Частково ці ремарки передають той настрій і той наратив, який формується навколо України сьогодні і в Штатах, і загалом на Заході. А частково дають розуміння, з яким настроЄм приїде Дейтон до України. Приїде, сподіваюсь, дуже швидко.

Зверну увагу на кілька моментів з тих, які привернули мою увагу і виходять за рамки традиційного дискурсу американських дипломатів та політиків про дві війни, які веде Україна – проти Росії і проти корупції.

По-перше, дуже чітке визначення того, що буде індикатором відданості Зеленського реформам. А саме – відповідність усього, що робиться у цьому плані з програмами Міжнародного валютного фонду і Світового банку. Дейтон про це говорить чітко і неоднозначно.

І тут показовою є окрема увага, яка була приділена в його виступі незалежності від політичних впливів Національного банку України. Помітно, шо осад від цієї історії на Заході залишається. Ця історія погіршила сприйняття України Зеленського на Заході, і ще більше посприяла формуванню того негативного наративу щодо України, який стрімко почав вимальовуватись на початку року – з моменту звільнення Рябошапки, а потім лише посилювався на фоні звільнення тих, кого наші закордонні партнери щиро вважали реформаторами в уряді і на фоні притягнутих за вуха політичних переслідувань.

По-друге, Дейтон дуже правильно фіксує, який саме мир потрібен Україні у війні, яку веде проти нас Росія. Він дуже слушно говорить про справедливий мир. Не часто почуєш від західних політиків та дипломатів цей важливий епітет. Було б добре, щоб американська позиція щодо Донбасу базувалась на розумінні потреби саме досягенння такого миру. Слухання, на яких розглядали кандидатуру Дейтона, показові й тим, що на них він дав зрозуміти: бачення щодо залучення США до переговорного процесу щодо Донбасу у саме Штатів й надалі немає. Навряд чи можемо розраховувати (щонайменше за нинішньої адміністрації) і на призначення Спецпредставника Держдепу по Україні – пост, який на волонтерських засадах обіймав посол Волкер (попри те, що той же Помпео, за моєю інформацією, обіцяв це украінським партнерам неодноразово).

По-третє, кілька разів апеляція до членства України в НАТО як кінцевої мети реформ в секторі безпеки та оборони. “Членство України в НАТО” помітно зникло з риторики американських урядовців в останні роки. Навіть безневинний статус посиленого партнера (EOP) не викликав на берегах Потомаку одностайноі підтримки аж до кінця минулого року. Добре, що з’являється хтось, хто це питання у дискурс повертає. І добре, що цей “хтось” бачить і розуміє всю багатогранність цього процесу, а не як мантру за інерцією повторює, скільки ще законів у Раді треба прийняти.

По-четверте, дуже сильний окремий сигнал по співпраці України з Китаєм. Вже зрозуміло, що Штати не збираються толерувати зближення між Китаєм та Україною ані з ініціативи першого, ані з подачі другої. І це доведеться враховувати українській владі, якщо, звичайно, європейський та євроатлантичний вектор залишатиметься для Києва ключовим, а азійський загалом і китайський зокрема – важливим, однак все ж компліментарним. Поки що з Києва надходять змішані сигнали для наших західних партнерів.