Блог Альони Гетьманчук на “Українській правді”.
Ну що ж, знову Анджей Дуда. Можливо для якихось країн світу болісне переобрання Дуди – це новина, в українських владних кабінетах, склалось враження, ніхто особливо іншого варіанту не очікував. Впевненість у тому, що переможе нинішній польський президент, була мабуть вищою, аніж у самого польського президента.
Важливе уточнення – не очікував ніхто з тих у Києві, хто цікавиться і переймається польським напрямком. А таких можновладців – і це потрібно відверто визнати – в українській столиці насправді небагато.
Можливо, така налаштованість на перемогу Дуди відбулась через коротку і стрімку кампанію – в українській столиці ще просто не встигли перепрограмуватись на інший сценарій, за інерцією рухаючись по тому, який був актуальний якихось півроки тому.
Ризикну припустити, що в офіційному Києві, на відміну від деяких інших європейських столиць, переобрання Дуди цілком прийнятний варіант. Із серії – “Дуда – так Дуда”. Особливо враховуючи, що за спиною іншого кандидата – мера Варшави Тшасковського – в окремих кабінетах бачили тінь Дональда Туска, якому приписують симпатії Порошенку. А гарні друзі Порошенка апріорі не можуть бути гарними друзями Зеленського.
Звісно, за президентства Тшасковського навряд чи настільки б пріоритизувались з польського боку питання історичної пам’яті – все ж таки залежність від “антиупівського” електорату це не про мера Варшави, це про Анджея Дуду. Водночас, варто зауважити, що у Києві за роки правління ПіСу вже адаптувались до сфокусованого на історичній політиці порядку денного польської влади і виробили певну схему поведінки. У минулому році, вже за президентства Зеленського, навіть вдалось зсунути з місця глибу, під завалами якої ледве не опинились наші відносини у часи Порошенка: було розблоковане питання видачі дозволів для проведення польською стороною пошукових та ексгумаційних робіт на території України, хоча далеко у цьому напрямку ми насправді не просунулись. Незважаючи на видачу дозволів на пошукові роботи у Львові, ексгумаційні роботи, наскільки розумію, так і не були проведені. Дозволи на пошукові роботи в інших локаціях на території України теж не були видані. Причина – українська сторона очікувала зустрічного кроку від польської – відновлення пам’ятної таблиці на горі Монастір. Через вибори в Польщі – спочатку парламентські, потім президентські – це не було зроблено. Після перемоги Дуди узалежнення українською стороною подальшого прогресу в процесі історичного порозуміння від відновлення пам’ятника триватиме, тому було б добре, якби новий термін свого президентства на українському напрямку президент Дуда розпочав, зокрема, і з цього символічного, але принципового для України жесту.
Які ще можливості відкриваються (чи коректніше – залишаються) з переобранням Дуди? Очевидно, Україні й надалі варто користатись дружніми взаєминами польського президента з нинішнім американським лідером. Україна правильно робить, коли намагається певні месиджі донести в Білий Дім через дружнього Трампу Дуду, тому що якби про Україну американському президенту від початку говорили наші друзі, а не вороги (Путін) і опоненти (Орбан), то, можливо, й уявлення у глави Білого Дому про Україну було б дещо іншим. Хоча, очевидно, треба було це робити раніше і більш активно. Інше питання, що ця можливість може носити достатньо короткостроковий характер, враховуючи шанси Джо Байдена на перемогу.
У цьому ж контексті, до речі, невикористаним є потенціал Дуди і у вирівнюванні діалогу між Україною та Угорщиною, враховуючи тісні зв’язки Варшави та Будапешту в останні роки. Принаймні, польські партнери могли б посприяти розблокуванню Комісії Україна-НАТО на високому рівні.
Що стосується власне двостороннього порядку денного, то в українській столиці спочатку мають для себе визначити, наскільки вони готові пріоритизувати діалог з Варшавою і наповнити його змістом. Добре і правильно, коли дипломатичний радник президента називає Польщу в числі ТОП-3 стратегічних партнерів, однак погано, якщо інші високі чини апелюють до польського напрямку, як до чогось другорядного, “дрібного”, який і близько не може зрівнятись з відносинами Києва з деякими іншими міжнародними партнерами. Хоча від початку президентства Зеленського була і є переконаною, що якраз у відносинах з нашими західними сусідами – Польщею та Угорщиною – могла б полягати реальна, а не уявна, історія успіху зовнішньої політики Зеленського.
Помилкою було б вважати, що у нас з Польщею після приходу Зеленського вже все ок. Тому варто попрацювати на інші кейси. Це не так. Змінилась атмосфера, не більше. Далі потрібна продумана і посилена робота на результат з чітким баченням, чого, власне, ми очікуємо від наших відносин з Польщею. Без такого бачення не має, насправді, принципового значення, хто є польським президентом.
