Три роки тому, після українсько-американської епопеї зі звільненням Шокіна і відразу після призначення Юрія Луценка генпрокурором, один високопосадовець уряду США розповів авторові цих рядків у неформальній обстановці, які надії вони пов’язують із новим керівником ГПУ.

Від цього ж американського співрозмовника довелося чути, як у Вашингтоні спершу були не в захваті від ідеї призначити на цю посаду політика, та ще й близького до президента, але Порошенко у розмові з віце-президентом Байденом зумів навести такі аргументи, що зрештою останній визнав кандидатуру Луценка цілком прийнятною.

Давав підстави для позитивних відгуків і сам Юрій Віталійович: на початку він приємно дивував американських партнерів розповідями про своє бачення масштабного реформування Генпрокуратури.

Це тривало недовго. З часом горизонти цього реформування – з точки зору американської сторони – все звужувались і звужувались, а зрештою у США взагалі розчарувалися в реформаторських талантах нового генпрокурора. Поза тим, певна частка відповідальності за його призначення лежить на тих американських посадовцях, які після звільнення Шокіна дали Луценку зелене світло, та й загалом здійснювали дуже персоналізовану політику щодо України.

Але тепер – після інтерв’ю генпрокурора The Hill зі звинуваченнями на адресу посла Сполучених Штатів – навряд чи хтось з американських партнерів зважиться згадати про надії, які вони пов’язували з роботою Луценка на цій посаді (хоча частина з тих, хто свого часу підтримав його кандидатуру, досі працюють в уряді США).

Від цієї середи у Вашингтоні багато що сприймається інакше.

Але навіщо?!

Це – перше і головне питання, яке постало після резонансних звинувачень Луценка на адресу посла Йованович. З якою метою?

Київ хотів домогтися того, щоб через подібні звинувачення Вашингтон відкликав посла? Але ж це дещо наївно і беззмістовно.

Наївно, бо візит заступника держсекретаря США Хейла і його заява на підтримку Йованович після її критичної промови 5 березня чітко продемонстрував: Держдепартамент буде на боці свого посла, щоб там не було. І ця позиція тим паче не зміниться, оскільки українським напрямком там наразі опікується Джордж Кент, донедавна заступник глави місії в Україні (тобто заступник Йованович), який детально орієнтується в українській ситуації. Інший топ-дипломат Філіп Рікер, який тільки почав виконання обов’язків заступника держсекретаря з питань Європи та Євразії (йому доручили цей фронт роботи після відставки Весса Мітчелла), теж потребуватиме порад Кента та Йованович, щоб розібратись у ситуації в Україні.

А беззмістовною ця атака є зважаючи на те, що посол США вже пробула левову частку свого терміну в Україні і влітку за планом все одно мала би закінчити свою місію.

От тільки інші варіанти – ще абсурдніші.

Можливо, генпрокурор Луценко хотів відстояти честь українського керівництва у питанні боротьби з корупцією і відповісти через американське медіа на нещодавню жорстку промову Йованович? Адже це було сприйнято багатьма в Україні не просто як ляпас кандидату Порошенку за три тижні до виборів, але і як явне порушення Штатами (на відміну від ЄС) своєрідного неформального пакту: Захід відкрито не критикує Порошенка під час виборчої кампанії.

Але ж така “відповідь” точно не потрібна кандидату в президенти Порошенку, який всіляко демонструє у своїй виборчій кампанії, що він розбудував відмінні персональні контакти із західними партнерами і завдяки цьому заручився міжнародною підтримкою України. Публічне протистояння з послом США підриває подібні меседжі і б’є по президенту безпосередньо!

Чи, можливо, у Луценка були свої, не пов’язані з президентом причини зробити подібні заяви? Може, він прагнув вирішити якісь особисті питання?

Але сенсу в цьому немає: якими б не були мотиви, подібні звинувачення здатні лише ускладнити ситуацію для генпрокурора і аж ніяк не сприяти вирішенню жодних проблемних питань.

Та хоча про справжні мотиви керівника ГПУ лишається тільки здогадуватися, є кілька речей, про які можна говорити з абсолютною певністю.

Коли генпрокурор коментує на міжнародних майданчиках зовнішню політику, це виглядає як мінімум дивно.

А коли він звинувачує у чомусь американського посла – це як мінімум недалекоглядно. Особливо на тлі того, скільки зусиль було докладено Києвом для наведення мостів з адміністрацією Трампа і збереження Штатів у ролі важливого політичного союзника Києва.

Тактика, обрана окремими представниками української влади, є контрпродуктивною, шкідливою для нашої держави.

І так само контрпродуктивною для України є стратегія, яка ділить Америку на “хорошу” (тобто Конгрес чи Білий дім) і “не дуже” (тобто американське посольство чи Державний департамент).

Адже, будемо відвертими, в чинному уряді США – крім обмеженого кола осіб у Державному департаменті – Україна наразі мало кому справді цікава і потрібна.

Обравши нинішню тактику “війни з Держдепом”, Київ б’є саме по тих, хто зберігає нас у американському порядку денному та найбільше налаштований допомагати нашій державі.

Статтю опубліковано на сайті видання “Європейська правда“.