Ключові держави світу закликали Росію звільнити політичних в’язнів – громадян України. Офіційно про це заявили в США, аналогічні заяви пролунали від урядів країн Євросоюзу та зрештою і від інституцій самого ЄС. Тим часом в самій Україні були змушені з розпачем спостерігати за майже тижневими поневіряннями українського омбудсмена Людмили Денісової в Росії, якій не дозволяли зустрітися з ув’язненими українцями.

Важко зрозуміти, на яких підставах в Україні взагалі з’явився оптимізм (навіть обережний), що Росія може піти на компроміс і дозволить зустрітися з ув’язненими. По-перше, так, Порошенко та Путін 9 червня провели телефонну розмову – досягнули відповідної домовленості. Проте Москва і раніше неодноразово доводила, що з легкістю може порушити навіть писані договори, тому всього-на-всього усні домовленості порушити їй нічого не заважає. По-друге, глава зовнішньополітичного відомства публічно висловлював припущення про те, що Росії може бути вигідно звільнити в’язнів із іміджевих міркувань – на тлі футбольного чемпіонату. Проте таке сподівання, навпаки, могло провокувати Москву на вимотування, психологічне виснаження сторони, схильної до передчасного тріумфування.

Що давало підґрунтя для оптимізму української сторони? Якщо завданням було показати всьому світові недемократичність Росії, то для цього не обов’язково було їхати омбудсмену зі спеціальною місією. Мало в кого за останні роки лишилися сумніви з приводу того, на що здатна Росія. Якщо ж справді був намір зустрітися з політичними в’язнями, то досвід мав би підказати: ця справа може виявитися не з простих, потрібно перестрахуватися. Приклад останніх зірваних домовленостей має бути відповіддю усім тим, хто закликає українського і російського президентів “сісти віч-на-віч і домовитися”. Участь впливових посередників є критично важливою.

Так, дійсно поле для маневру в Україні надто мале – важелів впливу на Росію не так і багато. Утім, одне лишень припущення: якби українська омбудсмен поїхала до Москви разом із представниками, наприклад, з Франції чи Німеччини, то чи вели б себе так само зухвало в Москві? Присутність француза та німця могла б бути виправдана з огляду на обговорення теми політичних в’язнів під час останніх переговорів міністрів закордонних справ у Нормандському форматі в Берліні 11 червня. Чи спробувала Україна залучити своїх партнерів з ЄС до більш інтенсивної телефонної дипломатії? Чи підготувала відповідні пропозиції для своїх партнерів для більш рішучого тиску на Росію задля звільнення в’язнів?

Справді помітно, що за останні місяці і навіть тижні українській дипломатії, політикам вдалося зробити набагато більше у плані привернення міжнародної уваги до проблеми політичних в’язнів. Помітно, що це питання українська влада віднесла до пріоритетних. Тому, вочевидь, Путін і використовує питання в’язнів як інструмент впливу – у цьому випадку для того, щоби, імовірно, показати безсилість України. Очевидно, що в Росії роздратовані критичними заявами збоку США, ЄС у той момент, коли Москва звикала до прихильних для себе месиджів (чи у вигляді заяв Дональда Трампа про повернення до “Великої сімки”, чи у вигляді антисанкційних сигналів із Риму).

Наприкінці минулого року російський президент особисто публічно взявся за звільнення українських заручників (коли російська сторона звільнила 73 українських бранця – Ред.), яких незаконно утримували на окупованих територіях. Хтось може припустити, що це був рекламний передріздвяний жест доброї волі, який відбувся в період виборчої кампанії Путіна. А хтось може не виключати і взаємозв’язок цього кроку з очікуванням публікації так званої “кремлівської доповіді” про оточення російського лідера, яку оприлюднили у Сполучених Штатах у січні цього року. Ніщо справді не заважає Путіну попіаритися і цього разу – тим більш на тлі Чемпіонату світу з футболу, що зараз проходить в Росії.

Відповідно чим сильніший і рішучіший буде тиск Заходу, тим більшою буде ймовірність не лише зустрічі української омбудсвумен з нашими політичними в’язнями в Росії, але і їхнього звільнення. Ось тут і виникає запитання: чи піде на цей тиск Захід і чи робить для цього Україна достатньо?

Оригінал статті читайте на сайті видання “Сегодня”