Як би не хотілось шукати певний символізм у протесті “євробляхерів” під річницю початку Майдану, він нахабно напрошується. Ця автомобільна психодрама часом розкриває досягнення і недопрацювання після 5 років Євромайдану краще, ніж всі політичні заяви.
У цій історії є все. І недолугість державних політик вкупі з лобістськими практиками, які призвели до того, що автомобілі в Україні з усіма розмитненнями чомусь виявились найдорожчими у Європі. Навіть дорожчими, аніж у Росії, яка не інтегрується у Європу.
І рівень бідності в країні, який для багатьох українців не залишав вибору поміж тим: купити старий “Ауді” на литовських номерах за 3 тис. умовних одиниць чи такого ж року на українських в рази дорожче.
І постійні пошуки знайти лазівку, обдурити державу з її часом зовсім недружніми законами. І – головне – пишатись цим. Мовляв, тільки лузери можуть платити всі податки і збори, а ми ж – не лузери.
І сумна констатація факту, що в Україні через п’ять років після Євромайдану й надалі виграють ті, хто порушує правила, а не ті, хто чітко рухається за нами. Хто щоденно спостерігає маневри “євробляхерів” на дорогах – з проїздом на червоне світло, поворотами праворуч з крайньої лівої смуги і навпаки, мене зрозуміють.
І все помітніша девальвація частинки “євро”, яка чи не вперше за роки незалежності завдяки поняттю “євробляхи” почала містити у собі швидше негативне, чи принаймні дещо скептичне забарвлення на відміну від роками позитивних “євростандартів” і “євроремонтів”. Про що я детальніше пишу у вступному слові до книги есеїв “Нова Європа” (до речі, ви вже мали можливість з нею ознайомитись?).
Це і байдужість до екологічних проблем, які з поступовим перетворенням України на звалище старих автівок з усієї Європи тільки ускладнюються. Власники списаних з європейських рахунків авто чомусь забувають, що Європа – це не лише доступні автомобілі, але й високі екологічні стандарти, від яких напряму залежить стан здоров’я і тривалість життя.
З іншого боку, ми все ще бачимо високий рівень самоорганізації у суспільстві. Причому, у зовсім різних регіонах України. Можливо, не за ті ідеї, які відстоювали на Майдані, та все ж.
Ми бачимо шалений опір “євробляхерам” з боку тієї частини суспільства, яка якраз готова жити за правилами і за законами, а не вічно шукати якихось лазівок.
Ми бачимо, що поки одні перетворюють Україну на звалище старих автівок, інші виводять Україну у європейські лідери за темпами росту ринку електромобілів (принаймні, допоки існує відповідне законодавство). Можливо, не тому, що всі з них так гостро переймаються проблемами навколишнього середовища, але хочеться вірити, що разом з купівлею такого електрокара розуміння екологічних питань теж посилюватиметься.
Нарешті ми бачимо, як через п”ять років після Майдану Україна перетворилась, можливо, в найбільш показовий експонат мирного співіснування пострадянських практик і наративів та європейських. Непотрібно виїжджати за межі столиці, щоб за бажання протягом одного дня побувати і в совку, і в уявній Європі. На жаль, дике пострадянське виявилось настільки цупким, що його пропорція все ще зашкалює на багатьох рівнях. Можна, звичайно, спробувати індивідуально включити режим “Європа”, принципово не пропонуючи хабарів, не порушуючи правил, відвідуючи тільки приватні клініки чи школи, але постсовок все одно наздоганятиме, як привид: на дорогах, у нереформованих державних інституціях, у політичній рекламі, у чергах в супермаркетах, і ще в багатьох місцях, яких не уникнути, коли живеш в Україні. Тим паче, що за розкіш жити в режимі “Європа” в Україні часто доводиться платити значно більше, ніж у самій Європі. І фінансово, і морально.
