Публікуємо повний коментар директорки Центру «Нова Європа» Альони Гетьманчук для журналу «Фокус» щодо оцінки діяльності міністра закордонних справ України Павла Клімкіна у 2018 році.
1. Оцініть яка подія (рішення, реакція) була найбільш помітною у діяльності міністра Павла Клімкіна у 2018 році?
Однією з найпомітніших реакцій останнього року, як на мене, була заява міністра Клімкіна про те, що мінський процес – це, переважно, профанація, а мінського формату як такого не існує – є лише мінський майданчик. Вважаю, це достатньо рішучою заявою як для топ-дипломата країни, враховуючи багаторічні публічні зусилля України демонструвати всіляку відданість виконанню Мінських домовленостей. Однак варто зазначати, що ця заява є відвертою як для топ-дипломата, але цілком прийнятною як для політичного діяча. 2018 рік був якраз тим роком, в якому Клімкіну-дипломату почав наступати на п’яти Клімкін-політик, активно залучаючись до реагування на ті питання, які перебувають поза безпосередньою сферою зовнішньої політики. Таким чином, непотрібно дивуватись, якщо у наступному, виборчому році міністр Клімкін підхопить міжнародний тренд з перевтілення дипломатів у політики (у другому турі президентських виборів в Грузії брали участь два колишні міністри закордонних справ).
2. Що можна вважати успіхом та поразкою у діяльності МЗС за цей період?
Дуже складно виокремити успіх чи поразку саме МЗС, враховуючи, що ключові зовнішньополітичні рішення генеруються та затверджуються необов’язково на Михайлівській площі. Найважливішим досягненням України на дипломатичному фронті в цьому році є отримання рішення про створення незалежної української церкви. Незалежно від того, наскільки вагомою була роль і МЗС, і міністра особисто в цьому питанні, це є очевидною перемогою української дипломатії.
Щодо поразок, то тут варто виокремити збереження напруженості у відносинах з західними сусідами України – Польщею та Угорщиною. На жаль, українська сторона, як і польська та угорська, не уникнула спокуси використати конфліктні ситуації передусім для підігрівання патріотичних настроїв всередині країни, відсуваючи двосторонні відносини (про які якраз повинні передусім подбати дипломати), дещо на другий план. Буде достатньо показово, якщо після року вербального і дипломатичного протистояння з тією ж Угорщиною, Україна все ж змушена буде піти на певні компроміси щодо імплементації закону про освіту. Постане питання: чи вартувало це протистояння таких дипломатичних зусиль впродовж року? Такої потреби інвестувати час і енергію такого кола людей в системі МЗС.
3. Як оцінюєте дії МЗС та особисто міністра у ситуації з угорськими паспортами на Закарпатті, подіями з блокування кораблів, що прямують в українські порти Азовського моря, перемовинами звільнення політичних в’язнів, зокрема Олега Сенцова, впровадженням Україною санкції щодо Росії? Перелік не є вичерпним, для оцінки можна додавати (обрати) події, які вважаєте важливими.
Щодо інших зовнішньополітичних подій, то важливим було недопущення повернення російської делегації до Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) без виконання жодної з вимог відповідних резолюцій організації, які стосуються агресії РФ в Україні. Створення передумов для повернення російської делегації створило би серйозний прецедент у санкційній політиці Заходу щодо РФ. Це було б першим випадком пом’якшення санкцій щодо Росії з 2014 року без жодного кроку назустріч з боку Кремля.
Серед інших плюсів – достатньо злагоджена робота української дипломатії на критично важливих для Києва американському та німецькому напрямках. Незважаючи на турбулентні внутрішньополітичні події у цих двох країнах й достатньо змішані заяви з боку американського президента, вдалось утримати Україну на радарі і Вашингтона, і Берліна.
Натомість дещо незрозумілою була позиція МЗС щодо публічного замовчування на якомусь етапі проблеми з затриманням суден російською стороною в Азовському морі, які прямували в українські порти. Один з відомих американських стратегів навіть назвав таку позицію “стратегією байдужості” України. Хоча якраз постійне винесення цієї теми у публічну міжнародну площину та більш скоординована і рішуча позиція українських відомств у цьому питання могли б краще «підготувати» світову спільноту до ескалації ситуації навколо Азовського моря та Керченської протоки.
