Стаття Альони Гетьманчук для “Європейської правди”.
Мушу зізнатися: коли кілька місяців тому вкотре озвучила список рекомендацій Зеленському, як діяти у справі Джуліані (головна з них – жодних обіцянок тиснути на правосуддя), то була серед них і рекомендація забезпечити максимальний публічний розголос у США в разі тиску на Україну. Але тоді й подумати не могла, що публічний розголос може набути аж такого масштабу.
Те, що український президент у серйознішій пастці, ніж здавалося ще у травні, стало зрозуміло після дзвінка Трампа 25 липня, в якому вже не одіозний Руді Джуліані, а особисто президент США переводив стрілки на розслідування навколо родини Байденів.
“Неофіційний” Вашингтон нав’язав свій український порядок денний Вашингтону “офіційному”.
Тому навіть у повідомленні на офіційному сайті президента Зеленського про заклик Трампа у розмові проводити розслідування між рядками читалось “SOS”.
Але якщо бути зовсім відвертими, то ми вже стали об’єктом внутрішньополітичної кампанії в США. І допоки в кампанії перебуватиме Джо Байден, цей шлейф тягнутиметься за Україною, хоче вона того чи ні.
Поки що, схоже, Україна вирішила зробити ставку на збереження зустрічі з Трампом у Нью-Йорку. Принаймні, про це свідчить заява міністра закордонних справ Вадима Пристайка “Громадському”, яку вже встиг творчо обробити Трамп у своєму Твіттер-акаунті, тріумфально заявивши світу, що український уряд не побачив тиску в його розмові із Зеленським.
Хоча, як би парадоксально це не звучало, наразі Трамп може бути не менш, а то й більш зацікавленим у зустрічі в Нью-Йорку із Зеленським, ніж Зеленський із ним. Хто як не Зеленський міг би поставити крапку в цій історії однією своєю заявою?
Але боюся, що будь-яка його заява буде використана проти нього, тому ідеальною стратегією було б уникнути коментування розмови з американським президентом взагалі.
Що ми по факту маємо і що потрібно врахувати до зустрічі президентів?
Окрім, звісно, того, що у президента України з’явився шанс стати цьогорічною зіркою Генасамблеї ООН для американських медіа. І його першочергове завдання – не перетворитися із зірки на метеорит, рештки якого значно серйозніше пошкодять українсько-американські відносини.
Вкотре маємо взаємну залежність двох президентів. Трамп залежить від публічної позиції Зеленського у справі телефонної розмови, Зеленський від Трампа – у питаннях подальшої політичної підтримки, особливо на тлі пожвавлення переговорів з РФ щодо Донбасу.
І якщо у випадку з Трампом йдеться про його персональну політичну залежність від Зеленського, то у випадку із Зеленським – про залежність держави, яку він представлятиме.
Маємо, як ми і прогнозували після обрання Трампа президентом, використання корупції – а тепер ще і недореформованого правосуддя – як універсального засобу для американського президента казати “ні” Україні або ж чинити на неї тиск.
Від міжнародних партнерів доводилось чути, як Трамп на переговорах з їхніми лідерами не раз говорив щось на кшталт: “Мій бізнес-партнер, який має справи з Україною, каже, що там все корумповане”. Взагалі схильність Трампа отримувати інформацію про ту чи іншу країну не від Держдепу чи Ради нацбезпеки, а від своїх бізнес-партнерів (чи навіть їхніх дружин-українок), відома. Висновок: треба ефективно реформуватись і ефективно це комунікувати назовні.
Маємо й надалі переконання Трампа, як і багато кого у Вашингтоні: Україна – в Європі, тому і справами України передусім має займатись Європа.
Підтвердженням тому є і перша реакція Трампа на агресію РФ на Азові, і його свіже пояснення щодо того, чому була затримана військова допомога США: мовляв, хотів, щоб Німеччина і Франція теж більше допомагали Україні.
Очевидно, переведення стрілок на Європу в українських питаннях залишиться безвідносно до того, хто далі буде президентом.
Маємо не меншу переконаність серед багатьох політичних діячів у Вашингтоні – і республіканських, і демократичних – що для інтересів Росії Україна була, є і завжди буде важливішою, аніж для Сполучених Штатів. І довести зворотне дуже складно.
Росія – швидше, подразник, справжня загроза – це Китай. Відтак вести війну на виснаження Путіна – це витрачати ресурси та енергію даремно.
Звісно, було б дещо наївним вважати, що Трамп різко змінить своє ставлення і своє розуміння важливості України під впливом однієї зустрічі з нестандартним українським лідером.
Яку б “дипломатію шарму” (як каже один український посол) Зеленський не застосовував, як дотепно він би не жартував, яким би “своїм у дошку” не був і як би “прямо і просто” (як любить Трамп) не робив пропозиції щодо придбання зброї, скрапленого газу чи ще чогось у США.
Є всі підстави стверджувати, що Україна вже стала для президентства Трампа своєрідним прокляттям.
Чи можна це змінити? Сумніваюсь.
Можливо, найкраще, що може зробити Трамп до кінця свого президентства для України – не перешкоджати тому, що роблять Конгрес і профільні відомства США по українському досьє.
Приблизно те саме стосується Донбасу: якщо Трамп не готовий жорстко тримати прийнятну для України позицію в переговорах з Путіним і мляво сприйме пропозицію “Trump plan”, яку, за нашими джерелами, українські переговірники готувалися зробити йому на зустрічі, то чи доречним буде будь-яке його залучення у врегулювання взагалі?
Поки що ми можемо констатувати тільки те, що американський президент поставив під сумнів стратегію США щодо України, звівши її до нав’язаної Джуліані лінії поведінки у стилі “Україна як джерело бруду на політичних опонентів у США”.
Але перш ніж звинувачувати у цьому “поганого” Джуліані і Трампа, які причепились до Зеленського зі своїми розслідуваннями, маємо чесно згадати, хто продав цю історію Джуліані? І, можливо, нарешті почнемо серйозно ставитись до використання закордонних партнерів для своїх внутрішньополітичних потреб.
Це ж саме те, чого ми самі прагнемо уникнути в історії з Трампом і Байденом в США, чи не так?
