Блог Аьони Гетьманчук на “Українській правді”
Однією з головних фішок зовнішньої політики президента Зеленського став чітко задекларований намір перестати розбудовувати відносини з іншими країнами на основі прохань про допомогу, як це часто відбувалось в попередні роки.Натомість спробувати розвивати – наскільки це можливо – партнерські відносини.
Коронавірусна криза демонструє, що насправді нічого принципово не змінилось. Україна й надалі виступає у ролі прохача міжнародної допомоги, а можливості проявити себе як партнер бездарно втрачає. У даному випадку я про можливість проявити солідарність з Італією. Розумію, що в глави держави може бути алергія на саме слово “солідарність”, але міжнародний партнер – це і якраз той, який не тільки постійно просить сам, але й допомагає іншим. Тим паче, що з коронавірусною взаємозалежністю така ситуація, що допомагаючи іншим ти часто зрештою допомагаєш і собі.
І йдеться не виключно про гуманітарний аспект, хоча він безумовно є ключовим. Йдеться і про зовнішньополітичний аспект наших відносин з Італією, які, можливо, є в ТОП-3 найважливіших (поруч з Німеччиною і Франції) для нашого майбутнього діалогу і з Євросоюзом, і частково – G7 та НАТО. Цей аспект добре розуміє міністр Кулеба, правильно зауваживши в своєму інтерв’ю, що багато країн формуватимуть свою зовнішню політику, відштовхуючись від того, що той чи інший партнер зробив для них під час коронавірусної кризи. Тим паче з Італією після візиту Зеленського у нас намітилась непогана динаміка: до ситуації з коронавірусом прем’єр Конте навіть висловлював готовність відвідати Україну з візитом вже цієї весни.
Хтось скаже – бідна Україна не в тій ситуації, щоб комусь допомагати. Але ж не йдеться про якусь масштабну допомогу. Це може бути і досить символічний акт підтримки. Є прекрасний приклад Албанії, яка надіслала в Італію 30 медиків, а президент цієї країни, проводжаючи їх до Італії в аеропорту, сказав кілька слів італійською. В Італії ця історія медійно достатньо добре перебила допомогу від Росії (що насправді більше нагадувала гібрид спецоперації з піар-акцією). Перебила саме з месиджем – необов’язково бути багатим і заможним, щоб допомагати іншим. Тепер маємо подякувати албанцям, що збили хвилю захоплення Росією, але насправді це могла бути Україна.
Жах ситуації полягає в тому, що ми не тільки досі не спромоглись надати принаймні символічну підтримку, але й навіть заблокували доставку в Італію масок, які вона ПРИДБАЛА ще до карантину.
Що далі? Далі, звісно, можемо ще кілька тижнів готувати відповідний Указ президента і висловлювати відповідні наміри, але наша допомога вже не матимеме такого значення, яке б вона мала, якби була надана раніше. Після розмови можновладців – і на рівні президент-прем’єр, і на рівні міністрів – минуло вже два тижні. Інші краіни – Німеччина, Франція, США – надали допомогу на наступний же день після таких розмов.
Кажуть, кожна нова криза – це нова можливість. У випадку України виглядає, що кожна нова криза – це черговий втрачений шанс. Як любить писати великими літерами у Твітері один відомий президент “SAD”.
