Вперше блог директорки Центру “Нова Європа” Альони Гетьманчук опубліковано на сторінках “Української правди”.
Інколи у відносинах між двома країнами є питання, які отруюють все. Довіру. Співпрацю. Атмосферу.
Таким питанням у відносинах між Україною та Польщею в якийсь момент стало питання пошукових та ексгумаційних робіт на території України. Звичайно, Україна могла й далі жорстко привʼязувати розблокування цього питання до відновлення таблички на могилі горі Монастир у її колишньому, а не відбудованому вигляді. Могла чекати чергових виборів у Польщі та зміни влади з надією, що прийдуть ті, для кого це питання не буде таким важливим. Хоча сам факт того, що нинішній уряд в цій темі зайняв ще більш жорстку позицію, ніж попередній, мав би вже стати сигналом: це не питання виключно ПіС чи “Конфедерації”, це питання щодо якого в Польщі – і на рівні політичних еліт, і на рівні суспільства – склався консенсус, і цей консенсус не на користь України. Та й для номінованих на президентський пост кандидатів від двох основних партій це питання є персонально важливим та чутливим.
Можна було ще довго доводити, “хто перший почав”, “хто більше винен”, “кого більше образили”, “хто кого більше обманув”, і хто більше використовує цю тему для отримання власних політичних дивідендів всередині країни (спойлер – для Польщі тема України вже давно стала і питанням внутрішньої політики, тоді як для України залишається передусім зовнішньополітичним кейсом).
Можна, зрештою, було продовжувати пояснювати, що сама згадка цієї теми польськими політиками в умовах екзистенційної для України війни, є недоречною. Як і будь-які спроби привʼязувати питання ексгумацій до військової допомоги чи руху України в ЄС, як намагався робити у своїх заявах міністр оборони РП.
А можна спробувати зняти цей гігантський подразник – розблокувати де-факто, не тільки де-юре, пошукові та ексгумаційні роботи. І перестати бути чи не єдиною країною світу, яка не давала Польщі дозволів на подібні роботи. Без жорстких увʼязувань, але з чітким “to do list” для кожної сторони. Без надмірної політизації, але з лідерством конкретно визначених відповідальних осіб в урядах обох країн. Що, власне, Україна та Польща і спробували зробити вчора під час візиту міністра закордонних справ Андрія Сибіги до Варшави. І що частково відображено у спільній заяві міністрів двох країн. І зробити це до того, як Польща увійде в активну фазу президентської кампанії та розпочне головування в ЄС, за якого ми націлені відкрити принаймні перший переговорний кластер “Основи”.
Цей крок – шанс (так, поки що лише шанс) вибратись з неймовірно глибокої кризи довіри між нашими країнами. Але також і шанс вирішити важливі для нас питання, котрі не могли бути вирішені в супер токсичній атмосфері, що панувала останнім часом через заборону на ексгумації (зокрема, і щодо передачі нам польських МІГів). Це, зрештою, аргумент всім нашим друзям у Польщі – Україна вдячна, вона розумію польську емоцію, з нею варто мати справу, її варто підтримувати. Адже реальність є такою, що в якийсь момент польським політикам для збереження своїх електоральних позицій стало більш вигідно дистанціюватись від підтримки України, аніж демонструвати таку підтримку.
Так, на жаль для України, поляки все менше вважають нинішню війну РФ проти України своєю, і таке враження, що все більше готуються до дійсно своєї війни. Але Польща й надалі є однією з небагатьох країн світу, яка гостро відчуває і розуміє ціну поразки України та наслідки перемоги Росії. Щоб вистояти і виграти, Україна та Польща приречені на порозуміння. Але вони також мають мислити геостратегічно, а не лише керуючись вузькими політичними інтересами чи минулими образами, якими б болючими вони не були. Україна продемонструвала вчора, що вона здатна так мислити.
——————27
Нагадаємо, 18-19 листопада у Львові відбулась серія дискусій у рамках ініційованої Центром “Нова Європа” в минулому році та зорганізованої в партнерстві з польським Центром Мєрошєвського (Centrum Mieroszewskiego) стратегічної українсько-польської експертної групи: https://cutt.ly/TeLIVKg6
