Блог Альони Гетьманчук, директорки ЦНЄ на “Українській правді”.

У Молдові щойно стало реальністю те, що було все більш очевидним в останні дні: епоха всесильного олігарха Плахотнюка входить у стадію завершення. Його представник оголосив, що партія переходить в опозицію.

На цьому фоні особливо посилюється гнітюче враження від того, як неправильно Україна розпорядилась своєю позицією, котра цього разу була як ніколи потрібна нашим партнерам з уряду Майї Санду. МЗС країни, яка за останні п”ять років пережила свій власний Майдан, демонструвала неймовірну хоробрість на східному фронті і на власному прикладі знає, наскільки важливою є ВЧАСНА міжнародна підтримка, до останнього дня продовжувало займати позицію “і вашим, і нашим”, для пристойності запаковану у самопроголошене посередництво. Хоча навіть з уряду Плахотнюка мудрі люди давали в останні дні зрозуміти: зворотній відлік для правління у Молдові донедавна всесильного олігарха пішов не на місяці, а на дні, і оголошений Україною нейтралітет поки що не приносить нічого, крім репутаційних втрат. А в найближчому майбутньому – ще й кризою довіри з новим урядом РМ.

Не знаю, як кому, а мені б у цій історії дуже хотілось бачити від України більше політичної відваги, а не мнимого посередництва. Мнимого, тому що ніхто не звертався до Києва з проханням про це посередництво. Наша справа була запропонувати такі послуги, а не починати їх виконувати без конкретного запиту на це. Принаймні до сьогоднішнього дня з усіх боків надходили сигнали: у посередництві України потреби немає. І поки що позиція українського МЗС нагадала мені те, що я в 2015 році чула у Белграді: мовляв, не примушуйте нас обирати між Росією і Україною – ви обидві нам дуже рідні. Але по факту Росія чомусь виходила “ріднішою”…

Сумнівними виглядали і аргументи деяких можновладців про те, що Плахотнюк – менше зло, аніж Додон, оскільки стримує Молдову від Росії. Ті, хто давно і уважно стежить за рухами Плахотнюка, прекрасно знають, що він давно шукав шляхи примирення з Путіним (навіть підключаючи для цього деяких пострадянських президентів). І якби знайшов, то вся його “проєвропейська” риторика вже б давно вивітрилася. У питанні Молдови від України не вимагалось “приймати” політику Додона – понад те, далі наполегливо рекомендуємо не мати жодних контактів з ним, аж поки не буде змінена його позиція щодо Криму. І не вимагалось приймати ідеї федералізації, які є так само неприйнятними і для прем”єра Санду з її командою. Вимагалось щонайменше – якщо вже бракувало політичної відваги – дотримуватись заяви ЄС, рух на який ми задекларували в Конституції. Але на Михайлівській чомусь вирішили скреативити, погратись в самопроголошене посередництво і наразі лише втратили…