За якихось півтора місяця від часу формування “уряд змін” в Італії встиг примусити європейських партнерів піти на поступки у питанні розподілу мігрантів, разом із Трампом виступив за повернення Росії до “Групи семи” та оголосив про амбітні плани реформування європейського проекту.
Головне — дій і заяв нової італійської політичної верхівки цілком достатньо, аби зрозуміти: цих людей потрібно сприймати всерйоз.
Нагадаємо, що коаліцію сформували дві політичні сили — антимігрантська Ліга Півночі, очолювана Маттео Сальвіні, і антисистемний “Рух 5 зірок” на чолі з Луїджі ді Майо. З другої спроби сформувавши уряд, Сальвіні взяв собі крісло віце-прем’єра та міністра внутрішніх справ, ді Майо — віце-прем’єра і міністра економічного розвитку, праці та соціальної політики.
Безумовно, саме Сальвіні в цьому уряді грає першу скрипку. Його особистий рейтинг (а саме на його власній популярності, на відміну від “Руху 5 зірок”, тримається рейтинг Ліги) від часу проведення парламентських виборів у березні 2018 р. зріс майже вдвічі — з 17% до 30%. Увійшовши в коаліцію як молодший партнер, лідер Ліги поводиться як очільник уряду, чи не щодня епатуючи публічний простір провокативними заявами чи то щодо мігрантів, чи то щодо Брюсселя. Журналісти вже зараз запитують ді Майо, чи не почувається він “у тіні” Сальвіні, і роблять прогнози, скільки часу “ґрілліні”, як називають членів “Руху 5 зірок”, за прізвищем одного з публічних ідеологів Руху — Беппе Ґрілло, витримають у складі коаліції.
Утім, скептикам із приводу міцності цієї коаліції годиться пам’ятати, що Сальвіні і “Рух 5 зірок” залишаються найпопулярнішими силами в Італії, сукупно набираючи близько 60% підтримки. Відповідно, дочасні вибори наразі можуть лише посилити позиції Ліги, не змінивши принципово політичного напряму в Італії. До того ж лівоцентристська Демократична партія, що формувала уряд із 2013 р., нині перебуває у стані трансформації, шукаючи альтернативну програму, яка б могла знову завоювати підтримку виборців. Сам Сальвіні каже, що прийшов правити на 30 років. Перетвориться Італія на диктатуру чи ні, та зрозуміло: доки на півострові зберігатиметься проблема, яка привела колись маргінальну “Лігу Півночі” до влади, праворадикали стоятимуть біля керма. І назва цієї проблеми — мігранти.
“Іде дощ, бо приїхали мігранти”
Мігранти в очах італійців — це те “зовнішнє зло”, що є корінням усіх проблем: і злочинності, і безробіття. По суті, навіть економічна програма в Італії тепер підпорядкована програмі міграційній — у тому сенсі, що розв’язання останньої є запорукою успіху першої. Перефразовуючи відоме італійське прислів’я “Іде дощ, бо політики брешуть”, нині ситуацію в Італії можна охарактеризувати так: “Іде дощ, бо приїхали мігранти”.
Неважливо, що рівень безробіття з 2014 р. стабільно знижується — з 12,7% до 11,2% і що економіка за попереднього уряду почала зростати. Неважливо, що у 2017 р. до Італії прибуло на 30% менше мігрантів, ніж у 2016-му, — хоч усе одно йдеться про понад сотню тисяч. Як і не має значення те, що 650 000 мігрантів, які за чотири роки приїхали до Італії, для країни з 60-мільйонним населенням не є аж такою непідйомною цифрою.
Важливо, що, як зауважив відомий європейський інтелектуал Іван Крастєв, значення має не реальний обсяг проблеми, а сама подія, яка змінює світосприйняття. В італійському контексті, це означає сприйняття мігрантів як загрозу базовим потребам — фізичній та економічній безпеці, а також дискредитацію ЄС як солідарну силу. До речі, до радикалізації суспільного дискурсу доклалися і російські ЗМІ — Sputnik та Russia Today. Іспанська газета El Pais з’ясувала, що ці російські сайти мали певний вплив на антиіміграційний дискурс напередодні виборів. El Pais опрацювала понад один мільйон постів із 98 тис. акаунтів у соціальних мережах і виявила, що 90% контенту, який поширює Sputnik і RT, походить від антиміграційних активістів та громадських організацій. Під час передвиборної кампанії сам Сальвіні також не гребував фейками — наприклад, про державну допомогу, яку нібито отримують мігранти. Таким чином, реальна серйозність проблеми відступає на другий план, — головне те, що вона існує в людській свідомості.
Наразі видається, що навіть поразки соціальної програми віце-прем’єра ді Майо — одного з двох ключових пріоритетів чинного уряду — може бути замало для втрати правопопулістами популярності, поки лишається міграційний чинник. Щодо мігрантів — то тут італійський уряд наразі бореться не з причиною проблеми, а з її симптомами. Тож, доки ситуація на північноафриканському узбережжі та на Близькому Сході — нестабільна, Сальвіні триматиме в руках свій козир задля радикальних заходів і подальшої антиміграційної мобілізації в суспільстві. Лишається сподіватися, що ця політика не закінчиться трагедією в морі, яка стане для Італії колективною травмою на кшталт Сребрениці для Нідерландів.
Санкційна політика під загрозою
В Італії жартують, що пересічним італійцям досі нічого не каже ім’я Енцo Моаверо-Міланезі, який очолює міністерство закордонних справ: якщо їх запитати, хто є міністром, вони впевнено назвуть прізвище Маттео Сальвіні. Справді, у сфері міжнародних відносин Сальвіні має і бачення, і вплив: під час зустрічей із європейськими лідерами прем’єр-міністр Джузеппе Конте перебуває з ним та ді Майо на постійному телефонному зв’язку, у системі координат коаліційного уряду зовнішнім ворогом №1 є президент Франції Еммануель Макрон (насамперед через різні погляди на міграційну кризу), тоді як сам Сальвіні мріє побудувати “нову європейську вісь” — Європу суверенних держав. З цією метою він, у тому числі, розраховує на об’єднання всіх націоналістичних рухів у Європі та створення нового націоналістичного блоку для виборів до Європейського парламенту у 2019 р. Щодо Росії — то “Ліга Півночі” з 2013 р. тісно співпрацює з “Єдиною Росією” — настільки тісно, що члени-“лігісти” комітету Сенату і Палати депутатів у закордонних справах відвідували окупований Крим, а дехто з них навіть був “спостерігачем” на “референдумі” в березні 2014 р. Як відомо, в урядовій угоді чинного уряду записано — вперше в історії країни-члена ЄС із часу запровадження санкцій, — що санкції з Росії потрібно зняти.
Утім, на червневому саміті Європейської ради Італія, всупереч коаліційній угоді, не порушувала питання зняття санкцій із Росії: державам-членам і так було про що сперечатися у контексті врегулювання міграційної кризи. Однак експертні кола в Італії висловлюють припущення, що це питання цілком може постати на порядку денному під час перегляду санкцій у грудні, — це обіцяє і сам віце-прем’єр. Однак зауважують, що Італія діятиме тільки у тому разі, якщо зможе побудувати “антисанкційну коаліцію”, щоб виступати не самотужки, — самостійно вона справді навряд чи наважиться порушувати європейську єдність. До речі, теза про те, що в Італії всі підтримують скасування санкцій, хибна: за результатами загальнонаціонального опитування, проведеного на замовлення впливового аналітичного центру Istituto Affari Internazionali” у вересні 2017 р., 38% італійців (!) виступають за продовження санкцій і 9% —навіть за посилення. 21% італійців виступає за скасування санкцій, а за пом’якшення — 32%. Тобто табори прихильників і противників санкцій в Італії приблизно однакові.
Що треба робити Україні? Насамперед — зберігати спокій і, хоч як це банально, дуже багато працювати. Пам’ятаєте кампанію, яку Україна розгорнула в Нідерландах напередодні референдуму щодо Угоди про асоціацію в березні 2016 р.? Тоді Нідерланди за кілька місяців відвідала рекордна кількість українських урядовців, парламентаріїв і представників громадянського суспільства. Саме такою має бути політика України стосовно Італії на щоденній основі.
Необхідно також шукати нових партнерів і співрозмовників у новому парламенті й уряді. Після виборів у березня 2018 р. до складу парламенту не пройшла абсолютна більшість депутатів, яких можна було назвати “друзями України”. Здебільшого це члени Демократичної партії, що на останніх парламентських виборах отримала 19%. Оскільки більшість депутатів Ліги та “Руху 5 зірок”, які входять до комітетів у закордонних справах в обох палатах парламенту, не мають зовнішньополітичного досвіду, а “Рух 5 зірок”, на відміну від Ліги, не має міжпартійної угоди з “Єдиною Росією”, Україна може скористатися цим, щоб донести свою позицію та здобути прихильників принаймні серед цієї політичної сили.
Потрібно також активізувати роботу в тих країнах, які можуть “скласти компанію” Італії в питанні скасування санкцій, — в Австрії, Угорщині, Греції, Кіпрі. Потрібно активізувати роботу посольств та НУО, запросити журналістів цих країн із ознайомчим візитом до України (зокрема в Донбас), проводити публічні заходи, щоб інформувати уряди та лідерів думок зазначених країн про небезпеку зняття санкцій без врегулювання конфлікту і відновлення територіальної цілісності та суверенітету України.
Зрештою, слід налаштуватися, що боротьба за “серце і розум” Італії буде тривалою, а результат прийде нескоро. Однак Італія — це точно не та країна, в якій Україна може дозволити собі пасивне споглядання.
Стаття була опублікована у виданні “Дзеркало тижня” 20 липня 2018 року
