18—19 серпня відбулося засідання Трьохсторонньої контактної групи в режимі онлайн-конференції. Вперше в цих переговорах взяли участь нові представники від України — перший президент України Леонід Кравчук (голова української делегації — замість Леоніда Кучми) та колишній прем’єр-міністр України Вітольд Фокін (перший заступник голови української делегації). На час підготовки номера деталі зустрічі ще не були відомі, перед цим Президент України Володимир Зеленський заявив, що планується обговорення дотримання режиму тиші, обмін полоненими, розмінування території Донбасу тощо.

В контексті останніх подій в Білорусі, в Україні активно обговорюють можливість подальшого використання «мінського майданчика» як місця переговорів в рамках ТКГ. Питання не тільки в безпеці у зв’язку з масовими протестами і залученістю Росії у допомозі режиму Олександра Лукашенка, а й тих недружніх, м’яко кажучи, висловлювань і кроків від поки що чинної влади в Білорусі. По-перше, останнім часом Лукашенко зробив низку неприйнятних заяв: «сьогодні вже понаїхали сюди з Польщі, Голландії, України…»; «Литва, Латвія, Польща, на жаль, наша рідна Україна та її керівництво наказують провести нові вибори»;  «загубите — не Лукашенка — а першого президента, і це буде початком вашого кінця, стоятимете на колінах як в Україні…».

По-друге, не дивлячись на обіцянки Лукашенка в розмові з Зеленським передати хоча б частину (тих, хто з українськими паспортами) затриманих у Мінську так званих «вагнерівців», Білорусь все одно віддала їх Росії (за виключенням одного). Це в той час, коли українська Генпрокуратура передала білоруській стороні матеріали, в яких затримані росіяни звинувачуються в тероризмі і вбивствах на території України.

Також варто пам’ятати, що Білорусь була і залишається союзною державою з Росією, яку Україна офіційно визнала країною-агресором і окупантом, відповідно згідно міжнародного права ця країна є недружньою для України. Тут можна згадати і постійну підтримку Білоруссю Росії в питаннях Криму, коли голосувалися відповідні резолюції в Генеральній Асамблеї ООН. Проте сьогодні — після останніх подій і заяв, здається, ставлення режиму Лукашенка до України є більш ніж зрозумілим. Відповідно перед нашою країною постає питання — як бути з «мінським майданчиком»?.. До речі, від ролі посередництва виграв насамперед сам Олександр Лукашенко, адже перед європейцями він вже постав не як «останній диктатор Європи», а як «миротворець».

Отже, чи варто Україні піднімати питання про новий майданчик переговорів для Трьохсторонньої контактної групи, хоча зрозуміло, що результативність цих переговорів, де б вони не проходили, в основному залежить від бажання Росії йти на поступки і відповідати за свої злочини? Яка це може бути країна, якщо не Білорусь? Разом з тим, потрібно розуміти, що «мінська платформа» є продовженням «норманського формату», а отже чи варто ставити питання ширше — про перегляд і доповнення існуючого формату, про необхідність чого неодноразово заявляли представники української влади? Як змусити до цього переформатування Росію, від якої насамперед залежить вирішення питання окупованих українських територій?

«ЗМІНА ПОЗИЦІЙ РОСІЇ МОЖЕ ВІДБУТИСЯ ТІЛЬКИ ПІД ВПЛИВОМ НАДЗВИЧАЙНИХ ФАКТОРІВ: ВНУТРІШНІХ, ЗОВНІШНІХ»

Костянтин ГРИЩЕНКО, віцепрем’єр-міністр України (2012—2014 рр.), міністр закордонних справ України (у 2003—2005 рр. та 2010—2012 рр.):

— Це питання у даному випадку, мабуть, вже не стоїть настільки гостро, бо засідання ТКГ в умовах пандемії коронавірусу відбуваються дистанційно. Тому, вірогідно, немає нагальної потреби відмовлятися від майданчика, коли ти його не використовуєш, але він зручний. Однак, ми поки що не можемо чітко спрогнозувати подальший розвиток подій. За певних умов, цілком природньо було б продовжити використовувати Мінськ, якщо відбудеться мирна передача влади, тоді будь-яка влада надаватиме сприяння проведенню таких переговорів. Олександр Лукашенко цим користувався, бо йому важливо було проявляти себе як миротворця, особливо в умовах міжнародної ізоляції. Якщо переможуть опозиційні сили, то, напевно, у них не буде жодних причин відмовлятися від цієї можливості у майбутньому.

Думати про інші місця для переговорів можна у разі, якщо загострення протистояння перейде в тривалу фазу, а ми матимемо можливість організувати процес з огляду на коронавірус і дуже поважний вік, як наших ключових переговорників, так, і Бориса Гризлова з іншої сторони. Наскільки я розумію, Мінськ було обрано, тому що це найбільш зручне місце для всіх трьох учасників та ОБСЄ.

Казахстан уже тривалий час пропонує Нурсултан, як альтернативу і цим можна скористатися, просто літати доведеться довше й дещо складніше. У інші місця, скажімо, пропоновані нашими керівниками європейські Швецію та Швейцарію, не зможуть потрапити деякі переговорник з іншого боку, бо вони можуть перебувати під санкціями (скажімо, Сурков був під санкціями, Козак нині є під санкціями). Тоді треба вмовляти європейців, щоб для них робили виключення, а це мабуть не найкорисніший вихід.

Можна хотіти все що завгодно, оскільки, основний переговорник з іншого боку — Росія, треба думати, чи буде ця країна зацікавлена у зміні формату. Поки що вона не виявляє такого бажання. Можна збиратися втрьох чи вдесятьох без РФ, тільки для чого?..

Складно сказати, як схилити Росію до нового формату, бо судячи з того, як послідовний і тривалий час вони дотримуються жорсткої позиції щодо неухильного виконання Мінських домовленостей, так як, вони розуміють їх тлумачення, то зміна їх позицій може відбутися тільки під впливом надзвичайних факторів: внутрішніх, зовнішніх, але точно не тих, що лежать на поверхні.

«УКРАЇНА НЕ МОЖЕ КОРИСТУВАТИСЯ ПОСЕРЕДНИЦЬКИМИ ПОСЛУГАМИ БІЛОРУСІ — З ПОЛІТИЧНИХ І МОРАЛЬНИХ МІРКУВАНЬ»

Сергій СОЛОДКИЙ, перший заступник директора Центру «Нова Європа», експерт із зовнішньої політики, міжнародних відносин та безпеки:

— Українські переговірники від самого початку не були в захваті від того, що доводилося вести переговори на території країни, яка маю союзницькі зобов’язання перед Росією. Вочевидь, українська влада у 2014 році, коли відбувалися перші перемовини, не розраховувала на те, що процес виявиться настільки затяжним, а слово «Мінськ» набуде нової семантики — Мінськ давно асоціюється з несправедливими домовленостями і безкінечними переговорами. Ні в кого в Україні немає сумнівів щодо необхідності змінити переговорний майданчик. Власне, нинішня українська влада прагне зміни «Мінська» в ширшому розумінні — не лише локації для переговорів, але і самих мінських домовленостей.

Україна не може користуватися посередницькими послугами Білорусі ані з політичних, ані з моральних міркувань. Для наших партнерів у Франції і Німеччині, які підтримують білоруських громадян у боротьбі з режимом Лукашенка, також буде неприпустимою поїздка до Мінська. Зараз саме час запускати відповідний переговірний процес. Напевно, Москва може зараз затягувати переговори про зміну переговорної локації: мовляв, усе одно консультації здійснюються в онлайн-режимі, варто трохи зачекати, а потім вирішимо… У Кремлі, як відомо, були сильно роздратовані резонними намірами Києва модернізувати старі мінські домовленості, які давно втратили чинність через порушення насамперед російською стороною. Не виключено, що Росія може сприйняти ідею про зміну місця переговорів, як старт процесу зміну всієї навколомінської переговорної конструкції. Тут багато залежатиме від позиції Берліна і Парижа; якщо ми заручимося підтримкою ФРН і Франції, то шанси на зміну місця переговорів зростуть.

Нових місць для переговорів не так і багато насправді. Найчастіше називається Казахстан. Проте ми чули нарікання українських переговірників на виснаження — зокрема, і через необхідність регулярних поїздок до Мінська. Уявімо, яким буде навантаження через регулярні перельоти до Казахстану. Для частини українських переговірників це може виявитися фізичним викликом з огляду на похилий вік. Хоча, знову-таки, в умовах пандемії навряд чи швидко відновляться переговори у режимі оффлайн. Інший варіант, який часом виринає як опція для переговорів — Туреччина. Цей варіант міг би влаштувати і Київ, і Москву (принаймні зараз), проте варто брати до уваги досить напружені відносини Анкари і Євросоюзу; часом досить нервові відносини у турків і зі США. Можливо, найоптимальнішим варіантом виглядала би Швейцарія як давній майданчик для вирішення конфліктів. Наприклад, Росія і Грузія обговорюють політичні питання саме в Женеві, торговельно-економічні — в Празі. До слова, саме в Женеві відбулися перші переговори щодо врегулювання ситуації на Донбасі — у квітні 2014 року (тоді за участі представників США і ЄС).

Я не бачу наразі можливості для переформатування переговорів. І за президенства Порошенка, і Зеленського час від часу висловлювалася ідея про ведення переговорів у так би мовити Будапештському форматі (плюс Німеччина). Можливо, варто буде повернутися до цієї ідеї після виборів у США. Представники Великої Британії особливо не виявляли бажання долучатися до переговорів. Тут бажання Києва може виявитися замало. Росія, як на мене, була не проти залучення представників США до переговорів — зрештою представник Росії раніше вів постійні двосторонні переговори щодо України з представником Штатів. Для Москви не є великою проблемою проводити переговори в іншому місті; не буде особливою проблемою і введення нових переговірників. Головне розуміти, що за кожну таку зміну Москва вимагатиме, по-перше, збереження нинішніх принципових пунктів домовленостей (участь у переговорах контрольованих представників окупованих районів; конституційні зміни щодо особливого статусу окупованих районів; амністія). По-друге, Росія може висувати додаткові вимоги як плату за нібито прихильність до компромісів. Маємо бути готові до того, що Росія ближчим часом посилить свої зусилля щодо скасування частини санкцій ЄС.