Стаття для “Європейської правди” є скороченою версією дослідження Альони Гетьманчук, Сергія Солодкого та Маріанни Фахурдінової “Маршрут до членства. Чому Україні варто запропонувати дорожню карту для вступу до НАТО?“.
Майбутнє членство в НАТО для України є природним та усвідомленим вибором, що підтверджено в декларації Бухарестського саміту.
Однак від моменту проведення саміту, який відкрив євроатлантичну перспективу для України, минуло 13 років, а Україна так і не перейшла до наступної (і фінальної перед членством) стадії інтеграції – запрошення до виконання Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ).
Більш того, тема майбутнього членства України в Альянсі загалом та запрошення до виконання ПДЧ зокрема залишаються вкрай токсичними в діалозі України та НАТО.
Україна та Альянс до певної міри спілкуються двома різними мовами: Україна – мовою інтеграції, НАТО – мовою партнерства. Це відбувається тому, що Україна себе ідентифікує передусім як кандидата на членство, а НАТО бачить в Україні переважно партнера.
Як вийти з цього замкненого кола? І яким може стати шлях України до членства в Альянсі? Пояснюємо у відео та в тексті.
Аргументи проти
У 2008 році на Бухарестському саміті лунало три ключових аргументи щодо того, чому Україна та Грузія не змогли підвищити рівень співпраці з НАТО до Плану дій щодо членства.
Перший – що це створить додаткову безпекову напругу в регіоні через жорстку реакцію Росії (актуально було і для України, і для Грузії).
Другий – що країни, які мають невирішені конфлікти, не можуть бути членами НАТО (на той момент йшлося про конфлікти на території Грузії).
Наприклад, опоненти інтеграції України та Грузії до Альянсу часто апелюють до Дослідження щодо розширення НАТО від 1995 року, яке начебто закриває двері до Альянсу для країн із “територіальними суперечками”.
Водночас сьомий пункт цього дослідження наголошує, що немає жодного фіксованого списку критеріїв для запрошення нових країн-членів – рішення ухвалюється щоразу з урахуванням конкретних особливостей (on a case–by–case basis).
Крім того, в історії НАТО вже траплялися випадки запрошення нових членів, коли у протокол про прийняття вносили уточнення.
Так було зі вступом до Альянсу Туреччини в 1951 році. Відповідні тимчасові рішення можуть бути передбачені щодо окупованих територій України і Грузії з точки зору дії статті 5 Вашингтонського договору.
Третій аргумент – що більшість громадян країни-апліканта мають виступати за приєднання до НАТО, інакше таке рішення матиме недемократичний характер (ішлося передусім про Україну, оскільки в Грузії відсоток прибічників НАТО завжди був високим). Втім, цей аргумент став неактуальним і для України.
Серед інших застережень, які найчастіше висловлюють у НАТО щодо подальших практичних кроків до членства – Україна повільно впроваджує реформи і наразі не відповідає критеріям членства.
Неможливість надання Києву ПДЧ також останнім часом часто обґрунтовують тим, що Україна нещодавно отримала статус партнера з розширеними можливостями (Enhanced Opportunities Partner, ЕОР), тож їй варто наразі зосередитись на наповненні практичним змістом саме цього інструменту.
Ризики нерозширення
Стаття 10 Вашингтонського договору про створення НАТО наголошує, що держави-члени можуть запросити вступити до Альянсу будь-яку європейську державу, “здатну втілювати у життя принципи цього Договору і сприяти безпеці у Північноатлантичному регіоні”.
Ще до отримання статусу аспіранта Україна доводила свою корисність для трансатлантичної стабільності шляхом участі у ключових місіях НАТО. Можна припустити, що ні в кого в НАТО не має виникати сумнівів у тому, що Україна в Альянсі, звичайно, привнесла би додаткові вигоди для трансатлантичної спільноти.
Утім, реальність виглядає дещо іншою – частина членів Альянсу побоюється, що ризики від членства України в НАТО перевищують вигоди.
Головна проблема полягає в тому, що ці ризики не залежать від зусиль Києва – ключовий виклик пов’язаний із погрозами Росії. В Альянсі існує думка, що стрімке зближення з Україною (зокрема, і запрошення до Плану дій щодо членства) може спричинити ще більшу дестабілізацію в регіоні – аж до відновлення гарячої фази воєнних дій Росії проти України.
Втім, оцінюючи ризики від майбутнього розширення НАТО за рахунок України (та Грузії), у НАТО мають також оцінювати ризики й від майбутнього незапрошення цих країн до Альянсу, які в довгостроковій перспективі можуть виявитись не менш серйозними.
Рішення НАТО не надавати Україні чіткої дорожньої карти до членства непрямо засвідчить право Росії сприймати пострадянський простір як сферу своїх привілейованих інтересів. Навіть якщо новий період у міжнародних відносинах дозволить тимчасово перезапустити відносини РФ і ключових країн Заходу, цей перезапуск триватиме до чергової кризи.
А це своєю чергою несе новий ризик:
відчувши безкарність, Росія може вдатися до нових агресивних дій.
Зокрема, Кремль і надалі підтримуватиме конфлікти в країнах, які прагнутимуть членства в НАТО, а також намагатиметься втручатися у справи країн-членів Альянсу.
І це не все. Ще одним ризиком може стати згортання демократичних процесів та гальмування реформ у країнах, що так і не отримали від НАТО запрошення. Зокрема, України.
План сумісності
Як Україні та НАТО вийти з цього замкненого кола?
На цьому етапі Києву могла би бути запропонована певна дорожня карта для майбутнього членства в НАТО – своєрідний План досягнення сумісності України з НАТО.
Така дорожня карта дозволила б підтвердити пункт призначення, який був визначений на Бухарестському саміті у вигляді майбутнього членства України та Грузії в Альянсі, а також вказати оптимальний маршрут до цього пункту призначення через виконання певного переліку реформ.
Затвердження такого “маршруту” є важливим із кількох міркувань.
По-перше, він стане потужним додатковим важелем впливу для прореформістськи налаштованих сил в Україні, подібно до того, як свого часу став План дій щодо візової лібералізації з ЄС, котрий запустив в Україні найважливіші антикорупційні реформи.
По-друге, такий План досягнення сумісності стане серйозним сигналом для Росії, що її тактика провокування нових конфліктів задля блокування інтеграції в Альянс сусідніх країн не працює.
Відтак РФ втратить важливий аргумент для інспірування нових та збереження старих конфліктів на пострадянському просторі.
Чи має ця дорожня карта включати План дій щодо членства? Так, але, враховуючи надмірну токсичність цього інструменту та унікальність кейсу України та Грузії, вона може бути самодостатнім документом, створеним за аналогією з ПДЧ, або ж опиратися і на інший, вже наявний механізм.
Зокрема, суттєве посилення наявних Річних національних програм, котрі на момент виникнення Плану дій щодо членства у 1999 році замислювалися як його основа і мають аналогічну з ПДЧ структуру.
Першим кроком у цьому напрямку могло б стати визнання з боку НАТО, що Україна має всі практичні інструменти для потенційного членства в Альянсі, як це було зроблено у відповідному комюніке щодо Грузії за результатами саміту у Варшаві у 2016 році.
Подібна дорожня карта не міститиме чітких часових параметрів, однак має підготувати Україну до вступу в Альянс, щойно для цього кроку виникнуть відповідні політичні передумови як із боку України, так і, що не менш важливо, з боку НАТО.
Ухвалення політичного рішення про можливість долучитись до Альянсу і на основі оцінки посилених Річних національних програм (чи, наприклад, на основі нового, самодостатнього формату – своєрідного Плану досягнення сумісності України з НАТО у вигляді дорожньої карти реформ) додало б суттєвої мотивації для імплементації реформ та зняло б із порядку денного на найближчі роки подразник, яким через надмірну публічну увагу став ПДЧ у випадку України та Грузії.
Окрім того, відсутність ПДЧ як проміжного етапу зняло б слушний аргумент про ризик ескалації з боку Росії саме у проміжку між отриманням Плану дій щодо членства та членством України та Грузії в Альянсі.
Оскільки ПДЧ не передбачає жодних безпекових гарантій, цей інструмент сам по собі не зміг би захистити ці країни від агресії, але б міг серйозно підірвати єдність Альянсу та довіру до нього.
Автори: Альона Гетьманчук, Сергій Солодкий, Маріанна Фахурдінова,
Центр “Нова Європа”
