Медіа-версія аналітичної статті для “Європейської Правди” доступна за посиланням тут.

Президент Байден таки прийняв рішення йти на другий президентський термін.

Рішення, яке йому далося особливо складно і яке не викликає ентузіазму ні у виборців його власної партії, ні, здається, у нього самого.

Напевно, дуже складною буде і президентська кампанія, головним суперником в якій буде, очевидно, похилий вік Байдена. Йому доведеться виборювати другий термін у Білому домі в умовах, коли виборці оцінюватимуть не так те, що він заявить і зробить, а як він це скаже і зробить. Іншими словами, оцінюватимуть його вміння керувати собою більше, аніж керувати країною.

Цілком ймовірно, що виникатиме все більше питань і щодо його спроможності самостійно генерувати та ухвалювати ті чи інші рішення. Відтак – перебільшення ролі чи навіть демонізація окремих радників, хоча найвпливовіші радники найчастіше ті, чия позиція віддзеркалює позицію самого президента.

Що означатиме це рішення для відносин України та США та для української протидії агресії РФ? Адже відтепер – від моменту офіційного оголошення наміру балотуватися – Україна починає взаємодіяти з Байденом не тільки як з президентом, але і як із кандидатом в президенти.

Україна у фокусі виборчої кампанії

Сьогодні до кінця незрозуміло, наскільки Україна буде визначена як одне з питань, які в США зазвичай класифікують як президентське legacy (чи то спадщина), зокрема його першого президентського терміну.

Яким цей перший термін є для України? І як нам допоможе (чи зашкодить), якщо у Байдена – швидше за все, вже за результатами українського контрнаступу – вирішать таки зробити Україну одним із ключових питань кампанії?

Чи сама кампанія примусить це зробити з огляду на те, що за період президентства Трампа Україні просто забракло часу вибратися з категорії внутрішньополітичних питань, в які її почали занурювати ще під час виборчої кампанії 2016 року, і переміститись у класичне, хоча й особливе на тлі російського вторгнення, зовнішньополітичне досьє.

Для тих, хто добре знайомий з політичною кар’єрою Байдена,

його президентство виявилось достатньо передбачуваним для України.

Велика війна, звісно, дещо підкоригувала пріоритети нинішньої адміністрації – замість боротьби з корупцією і реформ, які викликали найбільш жвавий інтерес Байдена в контексті України за час його віцепрезидентства (саме корупцію він вважав головною безпековою загрозою для України), фокус цілковито змістився на безпеку та військову підтримку.

Однак навіть повномасштабне вторгнення не змогло суттєво підкоригувати політичний стиль Байдена.

Україні, стікаючи кров’ю, довелось відчути на собі всі напрацьовані за пів століття в американській політиці не тільки переваги, але й недоліки байденівського стилю – його славнозвісну нерішучість, надмірну обережність у діях (але не в заявах), болісне прораховування усіх можливих і неможливих ризиків.

А ще – вербальну розмитість щодо того, що адміністрація буде робити (підтримувати так довго, як потрібно), і зайву конкретизацію того, чого адміністрація не збирається робити (не надсилатиме американських військових, не надаватиме F16). Причому зовсім не обов’язково, що зрештою не зробить.

Загалом оцінка президенства Байдена, як і оцінка того, наскільки він є “хорошим” кандидатом для України, залежить від планки очікувань від Вашингтона.

Якщо йдеться про рівень підтримки, достатній для того, аби зупинити Путіна в принципі і вистояти як державі, то, звісно, Україна має бути повік вдячною Байдену і всіляко сподіватись на його переобрання.

Адже навряд чи у когось можуть в принципі бути сумніви, що Україна вистояла не лише завдяки нашим Збройним силам, але й американським розвідданим та військовій допомозі. Безпрецедентній з точки зору офіційного Вашингтона, все ще дозованій, як це виглядає з Києва.

Однак, якщо очікування зводиться до того, що результатом підтримки України має бути наша перемога в українському розумінні цього слова – тобто звільнення всіх територій включно з Кримом і позбавлення РФ можливостей атакувати в майбутньому, – то тут, очевидно, незадоволеність та розчарування президенством Байдена є і буде неминучим.

Українська стратегія Байдена

Адміністрація Байдена чітко і відверто дала зрозуміти вустами радника з питань нацбезпеки, що її політика щодо України переслідує дві мети – допомагати Україні вистояти і не допустити Третьої світової війни.

Однак рішення, які приймаються (а головне – не приймаються) адміністрацією президента США, свідчать про те, що головний фокус робиться саме на другому елементі цієї політики.

Саме це, так виглядає, і є ключовим завданням Білого дому, а не перемога України, яка для американських десижнмейкерів все ще залишається доволі абстрактним, певною мірою філософським поняттям. Тоді, коли страх стати президентом, за якого світ опинився на межі ядерної катастрофи, цілком реальний і відчутний у багатьох, передусім урядових, кабінетах.

До цього страху ще стрімко додаються панічні настрої з приводу того, щоб не опинитися з вихолощеними складами озброєнь перед потенційним конфліктом з Китаєм.

І тут виникає питання:

хіба перемога України у війні не стане й перемогою Байдена, сприяючи таким чином його переобранню?

Так, але проблема в тому, що для посилення позицій Байдена під час кампанії йому, очевидно, достатньо буде і того, що у США називають “negotiated peace” (мир, досягнутий в результаті переговорів), який він може “продати” виборцю як досягнуте ним завершення війни.

Як канцлерка Меркель свого часу намагалася “продати” “Мінські домовленості” німецькому виборцю як зупинене нею кровопролиття в Україні.

У подібній ситуації Київ вже був в останні місяці президенства Обами, коли на нас чинився тиск з боку Білого дому з вимогами виконати “Мінські домовленості”, місцями – на російських умовах. Тим більше, основні фігуранти цього тиску займають чільні позиції і в адміністрації Байдена. І хто знає, які ролі вони відіграватимуть під час кампанії…

До того ж політика Байдена щодо війни в Україні – а саме обрана ним серединна лінія за масштабами і темпами підтримки – якраз належить до тих його політик, котрі загалом підтримуються в американському суспільстві. А якщо підтримуються, то який сенс їх суттєво коригувати?

Доброю новиною для Києва є те, що за збереження подібного розкладу підтримка триватиме.

Натомість погана новина полягає у тому, що перегляду стратегії від “так довго, як потрібно” до “у тому обсязі, як потрібно для перемоги” за президентства Байдена навряд чи варто очікувати.

Інше питання, чи є інший реальний кандидат у президенти США, який був би готовий інвестувати в перемогу України? Поки неочевидно. А на тлі Трампа Байден взагалі може виглядати як справжнє коло порятунку…

* * * * *

Майже напевно можна стверджувати, що, окрім Байдена, ніхто з основних кандидатів краще не розуміє ні України, ні її ваги в регіоні, ні наслідків війни для глобальної безпеки та демократії…

Однак проблемою є те, що це розуміння не завжди трансформується у відповідні практичні дії. У вербальну політику – так, у практичні дії – ні.

За Байдена чітко вимальовується бажання Вашингтона надавати Україні ту підтримку, яку вони вважають для нас найбільш потрібною, а не яку найбільше просить Україна.

З посиленням амбітності наших запитів ця асиметрія наростатиме.

Але асиметрія краща за відсутність розуміння підтримки в принципі чи її надмірну обумовленість, котра може виникнути за президента Трампа чи, наприклад, вже на цьому етапі зацикленого на стратегії “спочатку Китай” Де Сантіса.

Однак найкращим президентом США для України зрештою стане той, хто матиме політичну мужність перетворити Україну з партнера на союзника США.

Чи зробивши все для того, щоб Україна стала членом НАТО (і позиція Адміністрації Байдена в цьому питанні є абсолютно нерелевантною), або ж через двосторонні чи багатосторонні безпекові гарантії на шляху до цього членства.

Допоки Україна залишатиметься союзником США лише у своїй власній політичній риториці, кожні президентські вибори у Сполучених Штатах будуть для нас меншим-більшим, але випробуванням.