Те, чого президент Росії Владімір Путін не добився за допомогою воєнних дій, він прагне досягнути через переговори. Коли в Росії говорять про переговори, то не мають на увазі процес, який має привести до сталого і тим більше справедливого миру. Путін і його оточення навіть не приховують, що для Кремля переговорний процес – це лишень інший спосіб, невоєнний для досягнення поставлених цілей. І хоч демократичні уряди світу демонструють підтримку позиції України, яка відмовляється від ультиматумів Кремля, знаходяться політики і приватні особи, котрі наполегливо закликають Київ сісти за переговорний стіл із агресором.
Центр «Нова Європа» пропонує Вашій увазі набір аргументів, які показують – переговори з Путіним на цьому етапі рівнозначні оголошенню поразки. Прийняття шантажистських умов Росії сигналізуватиме Кремлю, що він переміг і може й надалі скільки завгодно висувати нові і нові умови, погрожуючи черговим наступом, застосуванням ядерної зброї. Сподівання, що ці переговори покладуть край стражданням і смертям українців, більш ніж недалекоглядні.
ВІД ЕКОНОМІЧНОГО ШАНТАЖУ ДО ЯДЕРНИХ УЛЬТИМАТУМІВ
В Україні так само вистачало політиків, які щиро вважали, що поступки Кремлю здатні забезпечити стабільність, взаємовигідну співпрацю між Києвом і Москвою. Лише один яскравий приклад: у 2010 році українським президентом стає авторитарний політик Віктор Янукович, який був відомий своїм лояльним ставленням до Росії. Під час першого ж візиту до Москви на переговорах з російським керівництвом він намагався добитися знижки на газ – задля цього він пообіцяв не інтегрувати державу до НАТО. Звичайно, росіяни на це не погодилися. Російські дипломати не приховували у приватних бесідах свого переможного злорадства: «Янукович відмовиться від НАТО і сам, бо так хочуть його виборці. Чому ми маємо за це ще й платити? Будемо чекати на нові ділові пропозиції, які будуть нам цікаві». Буквально за пару місяців світ довідався, якими стали ці «ділові пропозиції»: Росія добилася подовження строку базування Чорноморського флоту в Криму. Звісно, Янукович при цьому втілював політику позаблоковості, відмовившись від НАТО, що в підсумку не застрахувало Україну від військової агресії Росії, яка розпочалася з окупації Криму в лютому 2014 року.
Таких прикладів в історії українсько-російських відносин можна знайти безліч, коли Київ змушений був іти на невигідні поступки, аби зберегти стабільні відносини з Москвою – простіше кажучи, вгодити ненаситній російській верхівці. Постійні поступки, відданість компромісам не захистили Україну, а навпаки призвели до підступної, варварської атаки проти мільйонів мирних українців під брехливим приводом.
Росія сприймала Україну як сферу свого впливу, вона не могла допустити, аби українці мали можливість обирати самостійно свою долю. Питання навіть не в тому, що Україна хотіла йти в ЄС і НАТО, а в тому, що Владіміра Путіна найбільше дратував демократичний характер українців, неповага до пострадянських політичних еліт. Він розглядав Помаранчеву революцію 2004 року, а потім і Революцію гідності 2013-14 років як загрозу порядку в Росії – а точніше кажучи, як загрозу своєму перебуванню при владі.
Спочатку Путін намагався прив’язати Україну до Росії через економічні проєкти (і йому, наприклад, це вдалося до певної міри у випадку з Казахстаном). Були період, коли він використовував внутрішньополітичні кризи, ізоляцію української влади у часи Леоніда Кучми, для посилення російською впливу. Цю модель він відпрацьовує ефективно у випадку з Білоруссю. Проте Україна виявилася міцним горішком: вона відмовлялася втілювати численні імперські плани Путіна. Початок агресивних дій у 2014 році – це був старт нового періоду в спробах Росії упокорити Україну: після окупації Криму, частини територій Донбасу ослаблена держава мала втілити будь-які умови Росії (згідно з баченням Путіна). Коли вісім років прихованих і не дуже інтервенцій не призвели до капітуляції непокірної України, Москва пішла на масштабне вторгнення – без жодних «зелених чоловічків» і прихованих маневрів. Але і цей намір зірвався – Путін отримав реакцію, яку ніхто не міг спрогнозувати ні в Росії, ні на Заході. Воєнна авантюра, яка мала завершитися тріумфом у лічені дні, призвела до зворотного – ліквідації образу непереможно російської армії, ізоляції Росії від цивілізованого світу. Власне, політичне майбутнє Путіна, які б рейтинги в нього зараз не були, виглядає сьогодні як ніколи хитким: він народної любові до ненависті в час глибоких криз може бути коротка відстань. І головне – Путін не настільки самовпевнений, аби не розуміти тих загроз, які сам для себе створив.
Його ослаблення, звісно, не означає, що він готовий до компромісів, до припинення війни. Допоки російська армія не зазнає стратегічної поразки на полі бою, а російське суспільство не відчує на собі болісних наслідків від свого мілітаристського сп’яніння, Путін продовжуватиме проливати кров ні в чому не винуватих людей. Короткий екскурс в історію відносин між Україною і Росією показує розвиток інструментів, до яких вдавався Путін для досягнення ключової цілі – повернути свій вплив на українцями. Спочатку це були інструменти економічного шантажу, газового шантажу, згодом він перейшов до погроз ядерною атакою. Які уроки винесли українці зі спецоперацій Путіна в інших країнах? Якщо йти перед Росією на поступки, то вона ніколи не спиниться – одні поступки призводять до нових ультиматумів.
ЧОМУ НЕ ВАРТО ВІРИТИ ОБІЦЯНКАМ РОСІЇ ПРО ПЕРЕГОВОРИ
Аналітики Центру «Нова Європа» виокремили низку аргументів, які показують небезпечність нового плану Москви: змусити світ повірити, що Росія прагне миру, переговорів, а Україна начебто зриває це щире устремління. Сподіваємося, вони стануть в пригоді тим, хто щиро вірить в будь-яку домовленість із Путіним. Наші аргументи такі:
- Для припинення війни потрібна воля насамперед Росії.
Україна вже вдруге за 8 років стала жертвою неспровокованої агресії з боку Росії включно з повномасштабним вторгненням. Війна припиниться в ту ж мить, коли Росія припинить стріляти і залишить окуповані території. Спостерігачі не повинні піддаватися на маніпуляції Москви: не Україна починала війна, Україна веде визвольну боротьбу проти агресора. Відтак Росії не потрібно заявляти про готовність до переговорів, достатньо лишень вивести свої війська з українських земель. Якщо Путін справді хоче переговорів, то чому не припиняє атаки не лише на лінії фронту, але і проти цивільного сектору? Чому ракети і іранські дрони летять по українських будинках, підривають електростанції?
- Росію цікавить капітуляція України, а не справедливий мир.
Цілі Росії у війні не змінились з 2014 року – встановлення контрольованого режиму в Україні. Ані окупації Криму, ані окупації частини Донбасу для Москви було недостатньо. Тому Росія і почала повномасштабну війну в 2022 році. Вісім років (а насправді 30 років відносин загалом) мало бути достатньо, аби зрозуміти: Росія говорить одне, а робить інше. Окупація Крим і частини Донбасу – це був лише перший етап зловісної затії Путіна. Росія зумисне створила ситуацію, в якій Україна виглядає як недоговороздатна. Київ попереджав, що окупація українських земель призведе до закриття можливостей про переговори. Попри це Путін все одно вдався до проведення «псевдореферендумів» на окупованих територіях. Погодитися на переговори за таких умов – це оголосити про капітуляцію, заохотити Росію до подальшого геноциду за мовчазної згоди усього світу.
- Росія прагне паузи для нового посиленого наступу.
Заманювання до переговорів – тактичний маневр, щоб приспати пильність інших країн та оговтатись від поразок на фронті. Мобілізація, переведення оборонних підприємств на 12-годинний робочий день у Росії свідчать про одне: перемир’я, якщо і станеться, то носитиме тимчасовий характер. Новий наступ Росії через певний час фактично був би неминучим, оскільки Москва не досягла головних цілей у війні. У 2014 році Росія спокійно захопила Крим, бо Україна не здатна була чинити опору – українці не чекали такої підступності від росіян; вірили, що важливо уникнути кровопролиття; дослухалися до порад політиків із Заходу, які закликали не піддаватися на провокації. Згодом стало зрозуміло, що Росія не спиниться на Криму – почалися російські провокації у східних і південних областях України. Лише тому, що українська армія цього разу почала чинити опір, російську окупацію вдалося локалізувати лише на окремих районах Донбасу. Але всі, хто давніший час займався російськими питаннями, розуміли, що Росія все одно повернеться до свого плану зі зміни українського режиму на лояльний і окупації більшої частини українських земель. Тривалий час Москва намагалася це робити шляхом «мінського процесу», дискредитації української влади, постійних гібридних втручань в українські справи. Коли Росія не добилася свого гібридними засобами, вона перейшла у відкритий наступ у лютому 2022 року. Українці не можуть собі дозволити ще раз потрапити в російську переговорну пастку.
- Територіальні поступки перед Росією – це сприяння геноциду.
Станом на зараз задокументовані численні воєнні злочини, які чинилися громадянами Росії на окупованих територіях. Факт воєнних злочинів, скоєних росіянами, давно підтверджений звітами спеціально створеної Комісії ООН. Станом на 28 вересня задокументовано 36 751 воєнний злочин та 16 484 злочинів проти національної безпеки України. Мир за рахунок територіальних поступок ґрунтуватиметься на десятках тисяч нових загиблих навіть без бойових дій. Російська пропаганда продовжує закликати свою армію до геноцидних дій – знищення українців як народу. Тому якщо хтось сподівається, що з припиненням війни Росія, припиняться смерті українців, то сильно помиляється. Імовірно, Україна просто зникне з інформаційного простору західних країн, але звірства Росії не припиняться – якщо вона продовжуватиме окупувати українські землі. Якщо хтось вірить у можливість формули «Мир в обмін на землі», то має бути готовий до більш реалістичного алгоритму в виконанні росіян – «Геноцид в обмін на землі». При цьому українці не зможуть себе захистити, будучи зв’язаними черговими «мирними домовленостями».
- Росія раніше неодноразово зривала домовленості.
У 2014 році Україна вже досягала домовленостей із Путіним – вони більш відомі як «мінські домовленості». Саме тому у Києві знають добре ціну мирним зобов’язанням Росії. Мінські домовленості неодноразово зривалися Росією. Наприклад, Москва провела незаконні вибори на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей 2 листопада 2014 (хоча не мала право цього робити). У лютому 2015 року продовжила бойові дії, попри досягнуте рішення про перемир’я. Навіть початок масштабних воєнних дій – це найбільш серйозний доказ того, як Росія ставиться до власних зобов’язань у рамках мирних домовленостей. Нова домовленість з Росією стане новим «Мінськом» у найгіршому втіленні, який Росія порушить у будь-який зручний для себе момент. Найбільш відоме порушення Москвою – це цинічна відмова від виконання Будапештського меморандуму (1994 рік), згідно з яким Росія була однією зі сторін, які мали б сприяти безпеці України, яка відмовилася від ядерної зброї. Натомість Росія з гарантів безпеки перетворилася в агресора.
- Українці хочуть миру, але не ціною територіальних поступок!
Україна прагне миру найбільше, але справедливого і тривалого, який би повернув стабільність і припинив кровопролиття на її землях. Єдиний шанс цього добитися – давати українцям усі засоби для перемоги. Переговори мають відбуватися не у відповідь на нікчемний шантаж Путіна, але у відповідь на заяву українців. Абсолютна більшість українців (87%) не готова йти на будь-які територіальні поступки заради якнайшвидшого припинення війни з Росією. Навіть серед жителів сходу, який зараз зазнає інтенсивних боїв, 85% проти поступок (готові на поступки – лише 10%).
Панічні заклики про переговори від західних діячів, які Росія сприймає як слабкість, спонукають її до терору та атак на цивільний сектор, аби остаточно примусити Захід та Україну до припинення визвольної боротьби. Росія розуміє лише мову сили, тож тільки єдність позиції України та світових демократій вестимуть до перемоги і сталого миру.
ЩО РОБИТИ? СЛУХАТИ УКРАЇНЦІВ
Путін не раз досягав перемог саме через залякування, вдавання із себе ірраціонального актора. Захід не повинен куплятися на російський трюк про порятунок обличчя загнаного в куток Путіна. В 2014 році Захід закликав Україну фактично відмовитися від Криму – дипломатично це звучало так «Київ не має піддаватися на провокації». Проте вимушена поступка українців лише відтягнула війну, але не запобігло їй. Захід запровадив заслабкі санкції, продовжував співпрацювати з Путіним. Сьогодні на Заході лежить особлива моральна відповідальність не піддаватися більше на жодні оманливі пропозиції російського президента. Путін наразі мав достатньо можливостей створити видимість перемоги через власну пропаганду. Понад 70% росіян підтримує війну; ті ж самі 70%, які підтримують Путіна в усіх його найбільш варварських починаннях, радо підтримають і мир від Путіна. Ніхто краще за самого Путіна не здатний врятувати його обличчя. Звичайно, Путін прагне добитися тріумфу – йому не вдалося це зробити через війну, він намагається досягнути цілей через нібито переговори. Проте в цьому і має полягати розумна відповідь демократій: більше жодних поступок перед шантажистом – інакше будуть нові ультиматуми! Якщо сьогодні погодитися на шантаж, то Путін вдаватиметься до нього знову і знову. Ядерні погрози варто сприймати всерйоз, але вони не можуть слугувати аргументом для того, аби Україна, що позбулася одного з найбільших ядерних арсеналів, відмовлялася від своїх територій. Шантажист розумітиме, що його погрози працюють.
Україна чітко демонструвала серйозність до переговорів вже під час нинішнього повномасштабного вторгнення: у березні в Стамбулі зробила пропозицію з дуже болючими поступками (зокрема, йшлося про відмову від членства в НАТО). Проте взамін Україна отримала посилений наступ Росії, нові воєнні злочини в різних містах, блокування зернової угоди.
Західні уряди насправді засвоїли найбільш коректну поведінку в нинішній складній ситуації – час для переговорів має визначати лише Україна. Так само правильним буде, якщо Захід, котрий надто довго йшов на поступки перед імперськими амбіціями Росії, підтримуватиме всіляко українців. Рецепт простий – він має складатися з трьох «інгредієнтів»: внесок у перемогу, єдність і рішучість. Якщо детальніше:
- Робити внесок у перемогу України, а не в ілюзію переговорів.
Українці не просять воювати замість самих себе. Вони лише просять не заважати оборонятися. А ліпше – допомагати моральною підтримкою, санкціями, озброєнням, гуманітарними ініціативами.
- Демонструвати солідарність, єдність усіх демократій із Україною.
Ніщо так не надихає Путіна на подальшу ескалацію, як публічні з’ясування стосунків всередині демократій, між різними країнами. Демократії світу перебувають під загрозою знищення. Лише цілісною боротьбою демократії здатні зірвати хижі плани кривавих диктаторів.
- Показувати Путіну рішучість – жодних вагань!
Переполохані заяви про порятунок обличчя Путіна і про неминучу ядерну атаку заохочують Росію до цинічного продовження терору, залякування вільних суспільства. Як би нам не було страшно, ми маємо демонструвати непохитність у боротьбі аж до остаточного повалення диктатур.
Сергій Солодкий, Центр «Нова Європа»