Медійну версію любязно опублікувало видання “Дзеркало тижня”.

Попередня діагностика ювілейної зустрічі лідерів НАТО для України

Лічені тижні залишаються до ювілейного саміту НАТО у Вашингтоні. Україні, поміж тим, і через низку публічних заяв, і через комунікації  за зачиненими дверима – партнери з Альянсу дали чітко зрозуміти: жодне з завищених очікувань на кшталт “запрошення до НАТО” не має права навіть пересікати океан. Саме час розібратись, де ми є сьогодні. Іншими словами, зробити попередню діагностику підготовчих зусиль до ювілейного саміту НАТО в контексті України.

Тінь Вільнюса над Вашингтоном 

Вільнюський саміт НАТО став травмою не тільки для України, але й для Адміністрації  Байдена. Не такою, звичайно, потужною та колективною, як вихід з Афганістану, але все одно достатньо помітною. Можливо саме тому потенційні рішення Вашингтонського саміту почали проговорюватись вже через кілька місяців після зібрання у столиці Литви. Якби до цих обговорень потрібен був відповідний саундтрек, то ним би була обрана композиція чи цілий альбом під назвою “no more drama” – більше жодної драми. Причому, джерелом драми з американської точки зору вбачалось не НАТО, і не залізобетонна позиція США та Німеччини не допустити жодних реальних поступів (і тим паче реальних зобовʼязань) в контексті майбутнього членства України в Альянсі.  І навіть не схильність країн-членів до вербальної акробатики, до якої вдались лідери, готуючи підсумковий документ зустрічі.

Таким джерелом драми вважалась Україна і персонально президент України Володимир Зеленський. Фактично, обговорення звелись до того, як зробити так, щоб цього разу гарантовано обійтись без таких «вибриків», як минулорічний твіт Зеленського, котрий він писав вже по дорозі на зустріч. Потрібно визнати, що такі занепокоєння були небезпідставними: один з найвпливовіших керівників України під час своїх відвідини Вашингтона восени минулого року на деяких зустрічах жартував на кшталт “дорога до Вільнюса була короткою, тому встигли написати лише один твіт, уявіть, скільки встигнемо написати дорогою до Вашингтона”. У деяких аналітичних центрах, котрі допомагали Білому Дому зі збором ідей щодо результатів майбутнього саміту, висловлювались на зустрічі з нашою експертною делегацією у листопаді минулого року ще в більш брутальній формі: “Якщо у Білого Дому будуть сумніви щодо поведінки президента Зеленського на саміті, президент Зеленський просто не буде на цей саміт запрошений”.

На той момент в американській столиці були вже досить чітко окреслені контури майбутнього саміту. Про них майже одними і тими ж фразами говорили  американські посадовці та представники аналітичних центрів, близьких до Адміністрації. Вони звучали і в європейських столицях з посиланням на представників американської Адміністрації, які відвідували союзників, аби завчасно ознайомити їх з американським баченням і застерегти від будь-якої самодіяльності на цьому треку. Адже коли у Вільнюсі президент Байден, примружуючись, власноруч дописував відому фразу комюніке про те, коли саме Україна буде запрошення до Альянсу, він це робив як президент найвпливовішої держави-члена Альянсу. Суттєва відмінність Вашингтона з Вільнюсом полягає у тому, що в американській столиці Байден виступатиме в потрійній іпостасі – і як господар саміту, і як президент найвпливовішої країни-члени, і як кандидат в президенти від Демократичної партії США.  Не кажучи вже про те, що в контексті ювілейного характеру саміту, він ще є і політичним спадкоємцем президента-демократа, який ініціював створення Альянсу 75 років тому.

Саме тому бачення Вашингтона в інших столицях цього разу мало бути сприйняте якщо і без  всезагального євроатлантичного  захоплення, то щонайменше з повагою. А основні елементи цього бачення можна умовно звести до кількох блоків:

• Саміт має стати святом  трансатлантичної  єдності – єдності, сформованої на тлі безпрецедентних безпекових викликів за лідерства США і президента Байдена особисто. Ідеям, які розʼєднують союзників, не місце на берегах Потомаку у ці дні.
• Саміт відбудеться за лічені дні до Республіканського партійного зʼїзду – отже, не повинно бути створено жодних приводів для Трампа використати саміт, аби ослабити Байдена як кандидата. Це має бути “саміт Байдена”, за рахунок якого він посилить свої електоральні позиції, а не послабить їх.
• Не може бути навіть мови про “запрошення” України до Альянсу. Акцент має бути чітким – ми не говоримо про членство, ми говоримо про те, як вибудувати  “міст” до членства. Питання членства України в НАТО – питання, яке не може в принципі розглядатись до кінця війни. Альтернативні пропозиції, які передбачають початок вступу України до Альянсу у більш креативний спосіб – без запрошення, але з рішенням про початок вступних переговорів, або ж зафіксувати на папері намір до запрошення – повинні бути відкинуті так само.

Як бачимо, більшість цих елементів так чи інакше підпорядковані одній великій політичній меті… переобранню Байдена президентом США. Не перемозі у війні з  Росією. Не демонстрацією того, що і через 75 років НАТО чітко і рішуче налаштований дати відсіч тому, кого згідно зі Стратегічною концепцією Альянсу від 2022 року вважає своєю “найбільш значущою і прямою загрозою” – Росією. Не фіксацією відсутності у Росії права вето на розширення Альянсу за рахунок України у вигляді запрошення чи рішення для України про початок вступних переговорів без формального запрошення.

Джо Байден неодноразово давав зрозуміти, що він є президентом, який націлений захистити  демократію всередині країни, і націлений захистити демократію глобально.

Наразі виглядає так, що з двох своїх пріоритетів – захист демократії всередині США та захист демократії у світі – він чітко пріоритизував захист демократії у самій Америці, котрий, з його точки зору, полягає в повторному недопущенні Дональда Трампа до Білого Дому. Саме Трамп, а не Росія, є найбільш значущою і прямою загрозою для американської демократії в очах Байдена.

На яких стовпах тримається американське бачення саміту?  І які рішення саміту зрештою можуть бути випрацьовані на основі цього бачення?

Настрашені Путіним і твітом Трампа

“Не просіть запрошення у Вільнюсі, краще зробіть це у Вашингтоні”, – радили нам деякі американські партнери напередодні минулорічного зібрання лідерів у литовській столиці. Причому радили настільки наполегливо, що і серед моїх українських профільних контактів почали зʼявлятись голоси, що, мовляв, дійсно було б дуже символічно і потужно отримати запрошення  саме у Вашингтоні – на святкуванні 75-річчя Альянсу. Подібна логіка від початку викликала дуже багато питань. Тим паче, вона стала дивною після того, як американці вирішили організовувати саміт не 4 квітня, коли, власне, натівський ювілей, а у липні, за лічені дні до  партійного зʼїзду Республіканської партії, де Дональд Трамп буде оголошений кандидатом в президенти.

Той самий Трамп, який вже понад два роки намагається переконати американських виборців, що своєю політикою щодо війни Росії в Україні Байден та його Адміністрація  “втягують” Америку у третю світову війну на противагу йому, Трампу, за президентства котрого, війни, по-перше, не могло б бути в принципі, але навіть зараз, і це по-друге,  він знає як завершити її за одну добу. У Білому Домі, очевидно, виходять з того, що будь-яке рішення щодо запрошення України до Альянсу суттєво посилить аргумент Трампа про «втягування Америки у третю світову». “В Адміністрації, на жаль,  вимушені  зважати на те, яким буде твіт Трампа за результатами саміту”, – пояснюють дружні до Адміністрації Байдена дипломати в деяких країнах НАТО. Пояснюють з таким переконанням, що начебто Трамп не здатний обіграти БУДЬ-ЯКЕ рішення саміту на свою користь. Політично потужне  рішення – як втягування у війну, слабке чи відсутність будь-якого політичного рішення – як страх Байдена перед Путіним і чергове підтвердження неспроможності нинішнього господаря Білого Дому демонструвати лідерство – традиційно базова вимога до будь-якого президента США.

Особливої пікантності цьому процесу надає той момент, що сьогодні і Трампу, і, найцікавіше, Байдену важливо заручитись голосами підтримки виборців Ніккі Хейлі. При мінімальному розриві, котрий є у двох кандидатів, ці голоси мають особливу вагу. Виборці  Хейлі навряд чи б вітали вступ США у 3 світову війну, але вони точно проти толерування де-факто права вето Путіна на розширення НАТО за рахунок України. Понад те, за результатами опитування авторитетної і впливової The Chicago Council on Global Affairs (її президент, екс-посол США в НАТО Іво Даалдер є важливим голосом для нинішньої Адміністрації у питаннях НАТО) більшість американців – 69% – підтримує приєднання України до НАТО.

Однак, внутрішньополітичний аргумент є  лише одним з важливих пояснень, чому у Байдена категорично відкинули будь-які ідеї щодо реального початку вступу України до Альянсу, а слово “запрошення” стало таким подразником, що навіть нам, як експертам, рекомендували не вживати його в діалозі з представниками Адміністрації США.

Чимало моїх співрозмовників у Вашингтоні й надалі вважають ключовою проблемою для України отримати запрошення до НАТО страх Адміністрації спровокувати ще більшу ескалацію з боку Путіна. Адже, якщо і є якесь жахіття, котре примушує американських президентів прокидатись серед ночі у холодному поту, то це сновидіння про початок 3-ї світової війни із застосуванням ядерної зброї за конкретно цього президента каденції в Білому Домі. А якщо ця каденція ще й збігається з кампанією на переобрання, то пріоритет на утримання статус-кво – навіть в його найогиднішій і найбрутальнішій формі – стає безумовним. Конкретно у  випадку Байдена це жахіття ще посилюється його укоріненим страхом щодо потенційного спрямування американських військових до України, про котрий автору цих рядків особисто довелось від нього чути в квітні 2014 році.

Так, маємо визнати, що і на третій рік війни бачимо два епіцентри страху у західному світі – один у Вашингтоні, інший – у Берліні. Біл Бьорнс, основний голос Байдена по Росії, ще у 2008 році – як посол США у РФ – намагався  зафіксувати в головах політичного істеблішменту США, що членство України в НАТО – “найчервоніша з усіх червоних ліній для Путіна”. Тодішньому президенту і віце-президенту це донести не вдалось, і вони підтримали План дій щодо членства України в НАТО попри застереження Бьорнса та скепсис тодішньої держсекретарки (Кондоліззи Райс) та радника з  питань нацбезпеки (Стівена Хедлі), однак наступні демократичні адміністрації наче викарбували ці слова Бьорнса у всіх своїх інструкціях щодо того, як здійснювати політику щодо НАТО та України.

Водночас, не впевнена, що і страх ескалації є єдиною і домінантною причиною, чому у Вашингтоні (як, до речі, і Берліні) навідріз відмовляють робити те, що по суті є основною вимогою української сторони – фіксація на папері незворотності майбутнього членства України в НАТО. Основним стоп-сигналом, як на мене, тут виступає моделювання майбутніх переговорів щодо завершення війни.  Зокрема, кілька припущень, які існують в цих столицях при обговоренні процесу «переговорного врегулювання».

Припущення #1: з будь-яким незворотнім рішенням щодо членства України в НАТО, Путін остаточно втратить апетит до будь-яких переговорів, бо, мовляв, зникає основна для нього на них винагорода, або ж більш брутально, наживка – можливість домовитись на цих переговорах про нейтральний статус України. Недаремно ж Путін і надалі акцентує увагу на потребі нейтрального статусу України, виголошуючи свої чергові «мирні» пропозиції. Саме переговори як основну причину небажання НАТО рухатись по треку вступу України до Альянсу, замість посилення треку партнерства, відзначає у своєму есе для книги Дмитра Кулеби «Війна і нові горизонти» донедавна прем’єр-міністр Британії Боріс Джонсон, який, очевидно, знає про що пише: «Пропоную позбутися цієї думки — вголос або десь глибоко в душі — що членство (України) в НАТО є ніби якимось козирем, який треба буде розіграти під час майбутніх перемовин із Путіним. Ще є ті, хто досі вірить у вирішення війни шляхом перемовин на противагу перемозі Украї­ ни. Ці люди вважають, що членство Украї­ ни в НАТО — це якась цінність, якою можна торгувати. Існує декілька версій такої угоди — і всі з них мерзенні”

Припущення #2: можливо, Україна і сама буде рада відмовитись від членства в НАТО в рамках «пошуку компромісу» з РФ. Адже, мовляв, вона ж потенційно готова була це зробити у Стамбулі. Та й безпекові угоди позиціонувала як гарантії безпеки. Крім того, це ж, мовляв, не є такою цінністю  для українського суспільства як, скажімо, територіальні поступки агресору.  Можливо саме тому після Вільнюського саміту  представники країн-членів НАТО регулярно уточнювали і в українських політиків, і в експертів, чи не змінилась позиція України щодо вступу до НАТО, чи ми все ще прагнемо запрошення. І, як на мене, дещо зі здивуванням реагували на українське: «у нас нічого не змінилось – у Вашингтоні має бути  запрошення або ж фіксація незворотності майбутнього вступу України в НАТО в інший спосіб».

Звісно, що жодне з трьох вищеназваних пояснень не буде фігурувати серед офіційних причин, чому ні запрошення України до НАТО, ні початок вступних переговорів навіть не розглядаються в американській столиці. Ми повинні бути готовими слухати і чути аргументи від американської сторони про брак реформ і наявність корупції як причину не розпочинати будь-який реальний процес вступу України до НАТО.  Можна довго дискутувати про те, хто з країн і на якому рівні готовності вступав до НАТО. Наразі, після того, як Україна отримала статус кандидата до ЄС, порівняти Україну з країнами, котрі останніми вступали до Альянсу, стало досить просто: вони є так само кандидатами на вступ до Європейського Союзу, і уніфіковані звіти Єврокомісії щодо всіх кандидатів чітко показують, хто де є в плані демократичних реформ. Однак, основний аргумент, який наразі мав би дійсно превалювати – це те, що сьогодні ми маємо говорити не про трансформаційне розширення НАТО кінця 90-х чи початку 2000-х  років, коли процес вступу передусім мав підбадьорювати і процес реформ у країнах Центральної Європи.  Ми перебуваємо у кінці 40-х, коли Альянс лише створювався, і союзники мали об’єднатись, щоб спільно протистояти потужній загрозі зі Сходу. Тому йдеться про геостратегічне розширення, а не трансформаційне.

Міст, естакада чи трамплін в невідомість

Що ж пропонується Україні в рамках нинішнього американського бачення? Україні пропонується міст. Міст до членства в НАТО. Так образно  американські дипломати та урядовці сформулювали пакет пропозицій для України, які б вписувались у їхнє позбавлене жодних амбіцій щодо політичного рішення для України бачення саміту. Причому дизайн мосту вже кілька разів змінювався. Минулого року, коли я вперше почула цю метафору у Вашингтоні, її переважно використовували в контексті укладення двосторонньої безпекової угоди між Україною та США, котру в американській столиці на той момент планували підписати пафосно якраз на саміті НАТО. Потім, коли Україна категорично і цілком справедливо не сприйняла  ідеї «продати» двосторонню безпекову угоду як основне досягнення саміту, міст почав перетворюватись на естакаду – обростати все новими і новими елементами. Зокрема з’явилась ідея (начебто першим її озвучив Джейк Саліван) запропонувати  Україні таку собі трансформаційну місію НАТО для України (NATO Transformation Mission) – черговий координаційний механізм, який би об’єднав нинішні ініціативи з допомоги та тренування для українців, і таким чином вони могли б краще підготуватись до майбутнього членства в Альянсі. Зокрема, саме під парасольку НАТО, за задумом авторів місії, мала б перейти і  координація формату Рамштайн. Причому цікаво, що коли минулого року, перед самітом у Вільнюсі, деякі союзники озвучували ідею переведення Рамштайну під координацію НАТО, у Білому Домі були категорично проти цього. Пояснення – те ж саме банальне:  мовляв, може спровокувати непотрібну ескалацію з боку Путіна.

У Києві ідею місії зустріли по-різному: одні критикували, інші пропонували перейменувати в  Місію приєднання до НАТО (NATO Accession Mission). Зрештою, проблему у своєрідний спосіб вирішив канцлер Німеччини Олаф Шольц, котрому після пропозицій Еммануеля Макрона про тренувальні місії до України, почало різати слух саме слово «місія». Таким чином наразі пропозиція має назву NATO Security Assistance and Training for Ukraine (NSATU). Україна виставила список умов, за яких вона вітатиме таку ініціативу в рішеннях саміту. Одна з цих передумов – ця ініціатива не може бути замінником політичного рішення щодо майбутнього членства України в НАТО.

Готуються й інші, більш практичні й менш публічні рішення, котрі безумовно будуть корисними для практичної готовності України стати членом Альянсу в майбутньому. Очевидно, з американської точки зору, ці рішення мають зробити так, аби Україна виглядала у Вашингтоні задоволеною, і в Зеленського навіть у думках не було писати гнівних твітів по дорозі до чи з Вашингтона (тільки вдумайтесь, наскільки складно Адміністрації Байдена: має перейматись твітами як не Трампа, то Зеленського).

З іншого боку, всі ці ініціативи виглядають як старанні спроби пошуку рішень для збереження обличчя США і НАТО, а Україна  просто має допомогти Вашингтону та Брюсселю зберегти це обличчя. Це вже траплялось не раз, коли Альянс «винаходив» під важливі саміти то Комплексний пакет допомоги, то якийсь інший формат, аби таким чином  створити видимість нової  супер прогресивної і потужної пропозиції для України, навіть якщо це по суті був новий прихисток  для вже існуючих ініціатив.

Тим паче, що для України, якщо і може йтись про практичну компенсацію слабкого політичного рішення, то такою компенсацією може бути не NSATU, а рішення про надання цілком конкретної кількості систем ППО (Зеленський називав 7 додаткових систем Patriot), з цілком конкретною кількістю ракет до них (як орієнтир візьмемо 1000 перехоплювачів) і політичним рішенням про створення якщо не НАТО, то окремими членами  Альянсу своєрідного «ППО-щита» (або, як кажуть окремі наші західні партнери, air defence bubble) над частиною Західної та Південної України, щоб нашим партнерам дали зелене світло збивати дрони та ракети, котрі летять в бік Польщі та Румунії, і перебувають в зоні досяжності розміщених там систем Patriot чи SAMP/T. Це було б практичне рішення саміту, належним чином сприйняте і на рівні українського суспільства.

Просто запропонувати Україні міст – недостатньо. Тим паче, що ті американці, котрі добре знають український контекст, повинні і добре розуміти, що поняття «мосту» достатньо дискредитоване в Україні з часів, коли  із самої України на всіх рівнях ліпили моста між Сходом і Заходом. Недаремно в українській версії двосторонньої Безпекової угоди із США слово міст перекладено як «ланка». Один  відомий американський дипломат, який зіграв потужну роль у американській політиці розширення НАТО за рахунок країн Центральної Європи коректно зауважив на нашій зустрічі наприкінці минулого року: «Навіть якщо і міст, то він має бути з бетону та високоякісної сталі, а не з палиць та з соломи».

Виклик баченню: чи є відважні? 

Можливо, замість того, щоб перейматись, як наповнити змістом  нинішнє  американське бачення, варто було б кинути йому виклик? Чи хтось спробував це робити із союзників Вашингтона? Очевидно, чи не найбільшим викликом для американської адміністрації у цьому сенсі стала ідея президента Макрона розглянути можливість перебування військових окремих країн-членів НАТО на території України. Виклик, який американська сторона мала намір задушити в зародку – у європейських столицях ходять цілі легенди про те, як один відомий представник американської адміністрації телефонував напередодні саміту Макрона союзникам по НАТО з рекомендацією не брати в ньому участь щонайменше на найвищому рівні. Тоді ж Америка показала власний приклад – делегувала  на саміт лідерів до Макрона “аж” заступника державного секретаря.

Такий опір недаремний, бо пропозиція французького президента виводить дискусію про статус України як майбутнього союзника з зачарованої дискусії про запрошення і вступ України до НАТО. Ідея Макрона фактично «перестрибує» етап запрошення, вступних переговорів і частково навіть етап вступу, який передбачає право на колективну оборону, але не передбачає негайного залучення військ НАТО на територію тієї чи іншої країни-члена. Так, ініціатива Макрона не надає  нам можливості застосувати щось на кшталт 5 статті на рівні НАТО, але вона дає можливість окремим країнам де факто застосувати статтю 5 для України, надіславши свої війська – одне із найбільших жахіть Байдена. Не дивно, що США так опонували цим пропозиціям. І, мабуть, недаремно, що візит Байдена до Франції став єдиним державним візитом, який він погодився здійснити у складний передвиборчий рік.

Цілком можливо і для того, щоб ще раз дати зрозуміти: США й надалі бачать ВІДСУТНІСТЬ запрошення України до НАТО, а не його наявність, як один із шляхів пришвидшити завершення війни.  Хоча насправді якраз відсутність запрошення для України є запрошенням до Путіна продовжувати війну. І ми повинні на пальцях продовжувати пояснювати, чому це саме так. Якщо у Вашингтоні і бачать членство України в НАТО, то у кращому випадку як поствоєнний сценарій, після «перемоги у війні». «У кращому випадку», тому що програмне інтерв’ю президента Байдена журналу TIME, в якому він чітко дає зрозуміти,  що членство України в Альянсі не є передумовою для сталого миру, примушує сумніватись і в такому баченні. А розрекламований Адміністрацією міст до членства починає насправді нагадувати трамплін в невідомість.