TRUMAN Index #11: Останні тренди в зовнішній політиці

Аналітики ЦНЄ оцінили події у відносинах України зі США, ЄС і Росією (квітень-червень 2019).

PDF-версія документу доступна тут.

ВIДНОСИНИ УКРАЇНА-США

Аналіз директорки ЦНЄ Альони Гетьманчук прогресу України у відносинах зі Сполученими Штатами для щоквартального журналу ТRUMAN Index. Повна версія TRUMAN Index № 7 (11) доступна на сайті TRUMAN Agency.

ПОЗИТИВНI БАЛИ: +31

НЕГАТИВНI БАЛИ: -5

ЗАГАЛОМ: +26

TRUMAN INDEX: +1,04

РЕЗЮМЕ ВІДНОСИН

Останні три місяці з огляду на обрання нового президента мали б стати періодом відносного затишшя в українсько-американських відносинах. Проте так не сталося. Зокрема, через резонансні заяви адвоката Трампа Рудольфа Джуліані зі звинуваченнями на адресу оточення новообраного президента Володимира Зеленського й дочасне відкликання посла США в Україні Марі Йовановіч, яку змінив екс-посол США в Україні Вільям Тейлор.

Перед новим українським президентом ще до інавгурації постало щонайменше декілька питань на американському напрямку: 1) як зробити, щоб Україна не стала предметом внутрішньої політики у США під час президентської кампанії-2020 і водночас не зіпсувати стосунків із Трампом; 2) чи варто розглядати США як країну для першого закордонного візиту; 3) ким замінити посла України в США; 4) якими каналами найефективніше провадити діалог із Білим Домом.

Відповіді на деякі з цих питань досі перебувають на стадії якщо не пошуку, то серйозного шліфування. Виклики, які постали перед Зеленським на американському напрямку, значно серйозніші за ті, що стояли перед Порошенком: і через розв’язані руки американського президента після завершення розслідування Мюллера, і через дедалі помітнішу «втому від санкцій», і через спадщину, котру залишила йому стара українська влада, деякі представники якої вперто хочуть влитися у лави влади «нової».

ХРОНIКА ВIДНОСИН

«НОВИЙ ТРАМП»?

До президентських виборів в Україні США намагалися всіляко сповідувати позицію: ми підтримуємо не конкретні персоналії, а принципи. Однак на практиці вона ще перед першим туром трансформувалася в позицію «ми ставимо на переможця»: хто виграє, з тим і працюватимемо. Приблизно так заявляв і держсекретар Майк Помпео в одній зі своїх заяв. США, на відміну від канцлера Меркель чи президента Європейської Ради Дональда Туска, не вітали Порошенка з виходом у другий тур і тим паче не приймали його з візитом між двома турами президентських виборів.

Натомість, Володимиру Зеленському не бракувало уваги з боку американських партнерів. Між першим і другим туром у Вашингтон просто після зустрічі з Макроном у Парижі вирушив наближений до Володимира Зеленського керівник його виборчого штабу, а нині в.о. голови СБУ Іван Баканов. Відбулася низка важливих зустрічей. Напередодні другого туру дещо несподівано для команди Зе відбулась телефонна розмова з держсекретарем США Майком Помпео. Одразу після перемоги просто з літака зателефонував Дональд Трамп. Так само оперативно хотів особисто привітати й поспілкуватися телефоном віце-президент Майк Пенс. Заради розмови з ним довелося зміщувати в часі телефонну розмову з генсеком НАТО Єнсом Столтенбергом.

Розмовою з Трампом, за нашою інформацією, Зеленський задоволений. Навіть при тому, що на його запрошення відвідати інавгурацію Трамп одразу відреагував відмовою, пообіцявши, однак, спрямувати до Києва найавторитетніше представництво США, яке тільки можливе в цій ситуації. У Зеленського на той час чекали, що інавгурація відбудеться 1 червня, і саме на цю дату, за певною інформацією, орієнтували віце-президента Сполучених Штатів.

Проте інавгурацію Верховна Рада призначила на 20 травня, а делегацію США, зрештою, очолив міністр енергетики Рік Перрі, який зовсім нещодавно відвідував Україну. До делегації також увійшли спецпредставник Держдепу Курт Волкер, посол США при ЄС Гордон Сондланд (що досить показово), директор Департаменту з європейських справ у Раді нацбезпеки США Александер Вінтур (має чимало позитивних відгуків з боку українських контактерів). На запитання, чому насправді не відвідав інавгурацію Майк Пенс, окрім офіційного пояснення, що пов’язане з датою, було й неофіційне: дистанціювання від України як токсичної на той час теми через заяви Рудольфа Джуліані.

Напередодні другого туру виборів з різних джерел лунало чимало припущень, що Дональд Трамп чекав перемоги Володимира Зеленського, бо, по-перше, за Порошенком в очах Трампа завжди тягся шлейф втручання України у вибори-2016 на боці Гілларі Клінтон. Американський президент ніколи про це не забував, попри спроби Києва створити видимість зворотнього. По-друге, перемогу Зеленського, як ми писали в попередньому TRUMAN Index, чимало хто у Вашингтоні вважав шансом для розблокування діалогу США з Росією. Американські дипломати й експерти прогнозували, що після перемоги в другому турі виборів Путін мало не наступного дня випустить українських моряків, що розв’яже руки Білому Дому влаштувати зустріч із Путіним. Пізніше виявилося, що Путін, навпаки, пішов на загострення, запустивши паспортизацію окупованих районів Донеччини, а правило «жодної зустрічі з Путіним, доки моряки за ґратами», очевидно, стосувалося лише зустрічі президентів США та РФ в Аргентині, а не будь-якої наступної в принципі. Понад те, в Осаці після зустрічі з Путіним Трамп відверто заявив, що вони не обговорювали теми затриманих моряків.

Менш сприятливою, ніж за Порошенка, виявилася й політична кон’юнктура в Сполучених Штатах на старті президентства Зеленського: за його попередника тривало розслідування спецпрокурора Мюллера щодо так званої змови кампанії Трампа з Росією. За всієї поваги до української дипломатії та пріоритизації американського напрямку в зовнішній політиці України (українська версія America first), найбільше сприяло організації зустрічей на найвищому рівні між українським та американським президентами не розуміння важливості України, а саме політична кон’юнктура, що пов’язана зі звинуваченнями на адресу Росії у втручанні в американські вибори.

До того ж, американські співрозмовники дедалі частіше озвучують таке поняття як «втома від санкцій». Мабуть, недарма і на сенатських слуханнях у червні американські законодавці активно шукали доказів, чи є санкції проти Росії ефективними, і чи працюють вони в принципі.

Водночас, варто зауважити: якщо в деяких інституціях США перемогу Зеленського сприймали як нове вікно можливостей (в контексті не лише Росії, а й пришвидшення антикорупційних реформ в Україні), підтверджень, що безпосередньо Дональд Трамп робив ставку на Зеленського, ми не знайшли. Україна зацікавила Трампа як джерело компромату на опонентів у президентських перегонах і, ризикнемо припустити, йому важлива не власне постать українського президента, а його готовність постачати й легітимізувати цей компромат. Особливо, якщо за результатами праймеріз кандидатом від Демократичної партії стане Джо Байден.

Щодо інших американських стейкхолдерів, то є помітним бажання надати Зеленському кредит довіри. Щоправда, досить короткостроковий. Наскільки – зрозуміло з виступу Курта Волкера на сенатcьких слуханнях, у якому він зазначив, що впродовж наступних трьох місяців формуватиметься майбутнє України на наступні п’ять років. Тобто для американців показовими будуть саме найближчі три місяці.

Нині чи не найважливіший актив Зеленського для американських (як і загалом закордонних) партнерів – це неймовірно високий кредит довіри всередині країни, який відображено в 73% підтримки на виборах. Варто повторити й наголосити: американці люблять переможців, а Дональд Трамп – особливо. Саме блискуча перемога Еммануеля Макрона у Франції зробила з нього свого часу привабливого партнера для переговорів. В українському випадку йдеться про президента, котрий, як і Трамп, прийшов до головного крісла країни як кандидат антиістеблішмента й «людина з телевізора». Хоча сам Трамп жодного разу не говорив публічно про Зеленського як про свою українську версію, його адвокат Джуліані в одному з численних інтерв’ю на українську тематику назвав Володимира Зеленського «новим Трампом».

ВАШИНГТОН – ЦЕ ХТО?

Зеленський вже на президентському старті відчув проблему «багатоликості» Вашингтона, що стало реальністю та викликом для багатьох закордонних партнерів США після обрання президентом Дональда Трампа. В нашому випадку йдеться про те, хто саме представляє позицію США щодо України і, відповідно, які канали має використовувати нова влада в своїй комунікації зі Сполучними Штатами.

Це питання загострилося після дочасного відкликання посла США в Україні Марі Йовановіч. Однією з причин такого кроку стала розгорнута проти неї кампанія в консервативних американських медіа генпрокурором України Юрієм Луценком за підтримки адвоката Трампа Рудольфа Джуліані. Історія з Йовановіч показова: вона кинула виклик порядку денному щодо України, який роками або й десятиріччями з певними корекціями сповідував офіційний Вашингтон. За великим рахунком він зводився до боротьби з корупцією, реформування системи правосуддя, економічних реформ. Після початку російської агресії і з огляду на безумовну пріоритезацію українським керівництвом безпекових питань у діалозі зі США з’явився новий наголос американських партнерів у цьому порядку денному: реформувати потрібно країну, не лише її збройні сили.

Коли йдеться про «багатоликість» Вашингтона у формуванні позиції щодо України, йдеться зазвичай про розбіжності між Білим Домом з одного боку та Держдепартаментом чи Конгресом США – з іншого. Проте ситуація більш нюансована. В останні три місяці в українсько-американських відносинах проявлялися радше ознаки «формального» Вашингтона (Держдепартамент, Рада нацбезпеки США, Пентагон, Міністерство енергетики) і «неформального» (особистий адвокат Трампа Руді Джуліані, інші близькі до президента особи, які не мають офіційної посади в уряді). Видається, що порядок денний «формального» крила Вашингтона нині продиктовано розумінням важливості України та її потенційної історії успіху в регіоні (з розряду «без України Росія не буде знову імперією»). Важливість України для «неформального» Вашингтона зводиться на цьому етапі до низки лобістських зусиль і бажання використати Україну у внутрішньоамериканському політичному порядку денному.

Володимир Зеленський – свідомо чи ні – ще до остаточної перемоги на виборах зробив ставку переважно на офіційні канали комунікації. Саме представники уряду США, зокрема Посольства в Україні, Державного департаменту, обрали проактивну позицію в запуску співпраці з Зеленським – спочатку як кандидатом, а потім і президентом. Зеленський особисто або ж представники його команди (Баканов) щонайменше кілька разів зустрічалися з помічником заступника держсекретаря США Джорджом Кентом, якого деякі наші співрозмовники у Вашингтоні вважають головним стратегом з питань України в Держдепартаменті (нагадаю, до літа минулого року працював заступником Марі Йовановіч у Києві). Водночас Зеленський, за словами джерел з його команди, не задовольнив запиту про зустріч із клієнтами Джуліані та донорами Трампа Левом Парнасом та Ігорем Фруманом. Вони натомість зустрілися в Ізраїлі з Ігорем Коломойським.

Про запланований, а потім скасований візит Джуліані в команді Зе, як зізнався спікер кампанії, дізналися з преси. Такий підхід відрізнявся від тактики Петра Порошенка, який активно анґажувався у неформальні контакти (з тим же Джуліані, щоб отримати доступ до американського президента). Зокрема, саме Джуліані, за нашою інформацією, передавав Порошенку дату його першої зустрічі з Трампом у Білому Домі 20 червня 2017 року.

Дещо вибивалася на цьому тлі тільки вечеря в Брюсселі, де серед гостей був присутній Джаред Кушнер. Він хоча і є радником Трампа, його зараховують радше до неформального Вашингтона. Як повідомляють наші джерела, насправді, коли президент отримував запрошення відвідати цю вечерю, від Сполучених Штатів була заявлена участь Майка Помпео. Він мав приїхати до Брюсселя з Лондона, де в цей час перебував з візитом президент Трамп. Лише в останню добу стало відомо, що у вечері братиме участь Кушнер, а не Помпео.

За останні місяці історія з Джуліані обросла кількома сюжетними лініями. І всі вони вже на старті ускладнюють початок співпраці між Україною Зеленського й Америкою Трампа.

Перша лінія – це теми, якими зацікавив Джуліані генпрокурор Юрій Луценко. Нагадаю, йдеться про розслідування Генпрокуратури втручання деяких політичних акторів з України в американські президентські вибори 2016 року на боці Гілларі Клінтон (зокрема Сергія Лещенка й Артема Ситника), підігрування екс- посла Йовановіч (якої, насправді, ще не було в Україні на час оприлюднення так званої комірної книги Партії регіонів із прізвищем Манафорта), а також розслідування діяльності компанії «Бурісма», членом правління якої донедавна був син Байдена Гантер. Останні звинувачення виявилися особливо затребуваними в контексті виборчої кампанії в США, позаяк давали змогу розкрутити проти Байдена звинувачення у використанні службового становища на користь компанії, до якої був причетний його син (а саме – вимагав зняття з посади генпрокурора України Шокіна начебто тому, що той почав розслідування проти «Бурісми»). У попередніх аналізах ми писали і наполегливо рекомендували не розкручувати подібних тем, бо вони матимуть негативні наслідки для українсько-американських відносин та сприйняття України як держави у Вашингтоні. Все це зробить її заручницею передвиборчої кампанії в США, на певний час узалежнить українсько-американські відносини від цієї історії й Україна для багатьох політичних гравців у Сполучених Штатах стане токсичною подібно до Росії.

Крім того, як ми й прогнозували, розкручування теми втручання України у президентські вибори в США 2016 року з прицілом на Лещенка й Ситника зрикошетило загалом по Україні і її колишньому керівництву. Після складення Порошенком президентських повноважень Джуліані щонайменше двічі в публічній комунікації згадав про екс-президента України (не Ситника чи Лещенка) як особу, що підігрувала обранню Гілларі Клінтон 2016 року. Іншими словами, мала стосунок до «української змови».

Інша лінія – безпосередній вплив клієнтських взаємин Джуліані з Левом Парнасом та Ігорем Фруманом на сприйняття адвокатом Трампа фігури олігарха Коломойського, якого ці особи відвідували в Ізраїлі й, очевидно, не знайшли з ним спільної мови. Саме їх Ігор Коломойський звинуватив у тому, що Джуліані відверто атакував оточення Зеленського включно з ним самим. Зв’язок між згаданими персонами та Джуліані у темі Коломойського простежувався досить чітко: одразу після погрозливих заяв Коломойського вивести клієнтів Джуліані на чисту воду, адвокат Трампа різко відреагував у Твіттері, назвавши це погрозами на адресу американських громадян і де-факто закликав Зеленського заарештувати Коломойського. Насправді, важливо зауважити, що саме у випадку Коломойського і вимог Джуліані позбутися його впливу, проактивна позиція адвоката Трампа грає на руку Україні як державі, бо спонукає Зеленського на практиці продемонструвати серйозність намірів з деолігархізації.

ДЕОЛІГАРХІЗАЦІЯ. АЛЕ НЕ ВИБІРКОВА.

Саме в питанні токсичності Коломойського, хоча й з інших мотивів, думка Джуліані та «неформального» Вашингтона збігається з позицією «формального» Вашингтона. Не доводилося зустрічати жодного американського політика, дипломата чи експерта, який би називав Коломойського позитивним чинником у контексті президентства Зеленського. Нині це – однозначно негативний персонаж для США. «Як ми можемо ставитися до людини, яка вкрала в українського народу понад 5 млрд доларів?», – зауважив у неформальній розмові представник американського уряду.

Найчіткіших проявів позиція США щодо деолігархізації набула в питанні призначення та перебування на посаді очільника АП Андрія Богдана. За нашою інформацією, голова американської делегації та міністр енергетики Рік Перрі під час зустрічі з Зеленським у день інавгурації окремо наголосив на небажаності для США призначення Андрія Богдана на посаду голови Адміністрації (окремо це робив, за твердженням американських джерел, і Курт Волкер). На сенатських слуханнях, які стосувалися політики США щодо України та Росії, зв’язками Зеленського з Коломойським цікавився у Волкера й впливовий сенатор-демократ Роберт Менендес. За нашою інформацією, питання перебування Богдана на посаді голови АП не знято з американського боку й досі. Найімовірніше, наші заокеанські партнери діятимуть за типовою в таких випадках персоналізованою моделлю: коли якась особа, на їхню думку, не відповідає певній посаді, вони системно підриватимуть її позиції, домагаючись звільнення: спочатку непублічно, а потім, не виключено, й публічно.

Важливо, щоб вимоги деолігархізації з американського боку не мали ознак вибірковості. Американські партнери можуть посприяти цьому, якщо не допомагатимуть легітимізації тих чи інших українських олігархів, беручи, скажімо, участь у їхніх заходах (як приклад – форум YES Пінчука).

ЕКС-ПОСОЛ ЯК НОВИЙ ТИМЧАСОВИЙ ПОВІРЕНИЙ

Гарною новиною на тлі історії з Джуліані є призначення Вільяма Тейлора тимчасовим повіреним США в Україні. Після відкликання Йовановіч багатьох прихильників розвитку українсько-

американських відносин турбувало, хто замінить Йовановіч на посаді посла: буде це кар’єрний дипломат, що сповідуватиме традиційний підхід до українсько-американських взаємин, чи особа, яка зосередиться на єдиному завданні – допомагатиме Трампу переобратися на другий термін за допомогою знайденого в Україні компромату на демократів (зокрема Байдена). У квітні (ще до гучних заяв адвоката Трампа) одразу з трьох джерел лунало ім’я самого Джуліані як кандидатури майбутнього посла в Україні. Хоча американські дипломати давали зрозуміти: подібна кандидатура має обмежені шанси на затвердження в Сенаті, тож є малоймовірною. Відтак називали ще кілька імен, які теж належали до категорії політичних призначень.

Складність проходження бажаної для Трампа кандидатури через сенат називають головною причиною повернення Вільяма Тейлора. Його переваги – розуміння України та вміння навіть найдражливіші питання обговорювати в приязній, партнерській манері.

Важливо зауважити, що дедалі частіше контактером між Києвом та Вашингтоном стає посол США при ЄС Гордон Сонланд, який є саме політичним призначенням. У дипломатичних колах про нього говорять як про своєрідного «куратора Європи» від Трампа. Нагадаємо, він був у складі делегації на інавгурації президента Зеленського і, за деякими даними, ще тоді запросив його на вечерю до Брюсселя за участі Майка Помпео.

ВІЗИТ ДО ВАШИНГТОНА: НЕ ПЕРШИЙ, АЛЕ НЕ МЕНШ ВАЖЛИВИЙ

У команді Зеленського напрочуд серйозно сприймають перший візит до Сполучених Штатів. Американську столицю певний час навіть вважали напрямком для першої закордонної поїздки. Візит до Вашингтона та зустріч із Трампом були б і досить вигідним тлом напередодні парламентських виборів, попри й так високу популярність президентської партії «Слуга народу». Проте невдовзі стало зрозуміло, що для такої зустрічі потрібна неабияка підготовка. Зокрема, й з огляду на те, що візит не має бути затьмарено звинуваченнями особистого адвоката Трампа. Також Зеленському потрібен був час на пошук нової кандидатури посла України в США, адже Валерій Чалий сприймався як близький соратник Порошенка. Природно, новий президент хотів би, щоб візит готувався вже за наявності в США посла, що представляв би Україну Зеленського, а не Порошенка, і якому б він міг довіряти. На час написання матеріалу на цю посаду було кілька кандидатур фахових дипломатів-важковаговиків з відповідним досвідом роботи на американському напрямку.

Крім того, американська сторона одразу дала зрозуміти: такий візит має відбутися вже після парламентських виборів в Україні. Щоб електоральний ефект від нього таки був, українська сторона надіслала запит на офіційне запрошення Білого Дому. Деякі інсайдери відзначили в ньому певні передумови для того, щоб візит відбувся. Зокрема, забезпечення проведення вільних та незалежних парламентських виборів, демонстрацію боротьби з корупцією etc. Посол Валерій Чалий звернув увагу й на те, що в запрошенні йдеться про «стратегічне партнерство» між Україною та США. Хоча для українського оглядача цей термін є давно девальвований, американська сторона неохоче вдавалася до подібних формулювань в офіційній риториці щодо України, надаючи перевагу характеристиці просто «партнер».

Прикро, що через деструктивні зусилля Юрія Луценка перед візитом до США у Києві мають відповідати на питання (щодо долі двох згаданих розслідувань), яких в українсько-американському діалозі на найвищому рівні не мало б фігурувати в принципі. Позаяк президентська кампанія в США набуває обертів, будь-яку неточну комунікацію з українського боку може бути інтерпретовано як втручання України в чергову президентську кампанію, тільки вже на боці Дональда Трампа. Щоб уникнути цього, Зеленському доведеться виходити щонайменше з кількох базових речей:

жодних обіцянок прискорити чи вплинути на перебіг розслідування. США роками вимагають від України незалежного правосуддя, час продемонструвати його на конкретному кейсі;
діалог виключно офіційними каналами. Сувора дисципліна щодо коментування заяв Джуліані з боку офіційних представників президента Зеленського;
максимальна публічність і транспарентність будь-якого впливу чи тиску на Україну з боку Джуліані. Наші союзники тут – американські урядовці, конгресмени й сенатори, а також американські лідери думок;
за можливості надати переконливі докази Трампу, що ані тема «української змови», ані питання розслідування справи Байдена не є важливими для американського виборця й не вплинуть на результат президентської кампанії в США.

Так чи інакше, напередодні візиту українського президента до Вашингтона вимушені констатувати: чого справді мало в українсько-американських відносинах – це, власне, українсько- американських відносин. Є внутрішня політика США, де Україну на найвищому рівні наразі вважають джерелом компромату. Є американсько-російський діалог, де в Україні й досі вбачають перешкоду. Партнерства й надалі бракує.

ВIДНОСИНИ УКРАЇНА-ЄС

Аналіз Леоніда Літри, старшого аналітика ЦНЄ, прогресу України у відносинах з ЄС для щоквартального журналу ТRUMAN Index. Повна версія TRUMAN Index № 7 (11) доступна на сайті TRUMAN Agency.

ПОЗИТИВНI БАЛИ: +37

НЕГАТИВНI БАЛИ: -6

ЗАГАЛОМ: +31

TRUMAN INDEX: +1,93

РЕЗЮМЕ ВIДНОСИН

Обрання Володимира Зеленського президентом України дало новий поштовх відносинам між Україною та ЄС. Запевнення продовжувати інтеграцію в ЄС та перший офіційний візит до Брюсселя дозволили припустити, що відкочування українських амбіцій щодо Євросоюзу не буде. Зеленському також вдалося налагодити хороші робочі стосунки з лідерами ЄС. Незважаючи на дрібні непорозуміння, сприйняли його добре. Особливу увагу приділено політиці Зеленського щодо окупованого Донбасу. Новий президент пояснив свої ідеї, що стосуються здебільшого комплексу заходів для покращення гуманітарного становища на сході України. В Брюсселі позитивно поставилися до його пропозицій, нині ЄС чекає їхньої реалізації.

ЄС подовжив економічні санкції проти Росії ще на шість місяців, проте не зміг погодити комплексу заходів за її політику «паспортизації» для мешканців окупованого Донбасу. Ба більше, якоїсь відповіді годі й чекати. Це демонструє настрої для пошуку діалогу, а не конфронтації з Росією шляхом застосування додаткових санкцій. Найкращою ілюстрацією стало скандальне повернення російської делегації до ПАРЄ без жодних обмежувальних заходів та передумов. Схоже, коли йдеться про реформи, увага Зеленського зосереджена на головних пріоритетах ЄС: його дії було спрямовано на рекриміналізацію незаконного збагачення, перезапуск Національного агентства з питань запобігання корупції та запуск Вищого антикорупційного суду. Попри розчарування Верховною Радою, парламенту вдалося ухвалити доповнену версію Додатку XXVII до Угоди про асоціацію щодо енергетики та низку законів, що потрібні для поглиблення євроінтеграційного процесу.

ХРОНIКА ВIДНОСИН

ПОЛІТИЧНИЙ ДІАЛОГ: ПЕРЕСТАНОВКА

Попри політичну турбулентність як у Києві, так і в Брюсселі, інтенсивна співпраця між Україною та ЄС тривала. Обидві столиці пройшли через вибори, що змусило зосередити їхню увагу здебільшого на власних внутрішніх програмах. Звісно, для України Європейський Союз роками залишається частиною внутрішнього порядку денного, тож не дивно, що євроінтеграція була серед найбільш обговорюваних тем. Новообраний президент Володимир Зеленський взяв на себе зобов’язання продовжити рух України в Європу й неодноразово наголошував: стратегічним напрямком

України під час його перебування при владі залишатиметься інтеграція до ЄС.

Слова Зеленського підкріплював його перший закордонний візит до Брюсселя, під час якого відбулися зустрічі з представниками ЄС і НАТО. Хоча деякі з європейських чиновників в процесі виборчої кампанії відверто продемонстрували підтримку Петру Порошенку, схоже, всі вони швидко пристосувалися до факту обрання Зеленського. В Брюсселі він зустрівся з президентом Європейської комісії Жаном-Клодом Юнкером, президентом Європейської ради Дональдом Туском, віце-президентом ЄС Валдісом Домбровскісом та верховною представницею ЄС Федерікою Моґеріні. Особливо «хімію» (в хорошому сенсі) можна було помітити між Зеленським та Юнкером, коли президент Європейської ради під час інтерв’ю сказав журналісту, що здобув нового друга, коли той запитав, чи скучив він за Порошенком. Зеленський у своєму інтерв’ю назвав Юнкера «класним дядьком».

Загалом, візит до Брюсселя видався успішним, адже Зеленський запозичив порядок денний України щодо ЄС у Порошенка. Слабкою ланкою візиту стали інституційні реалії: за кілька місяців у Європейському Союзі з’являться нові лідери й Зеленському доведеться налагоджувати зв’язки після зміни очільників. Крім того, Зеленський побував на обіді в посольстві США у Брюсселі, де зустрівся із зятем і радником президента Дональда Трампа Джаредом Кушнером. За інформацією з певних джерел, він підмінив Держсекретаря Майка Помпео. Дипломатичне джерело в Брюсселі відзначило невдоволення Дональда Туска тим, що Зеленський спершу узгодив деталі візиту з посольством США, а вже потім із чиновниками ЄС, чим поставив Сполучені Штати на пріоритетнішу сходинку. Втім, не лише цей випадок збентежив Туска. З джерел відомо, що Зеленський розпочав говорити українською, однак продовжував переходити на російську під час розмови з президентом ЄС, що змусило його трохи понервувати.

Обговорення в Брюсселі точилися довкола кількох тем – усіх важливих для України. Головною була російська агресія в Україні та санкції. Зеленський представив свої думки щодо окупованого Донбасу з особливим акцентом на людський вимір. В ЄС його ідеї сподобалися, тож тепер президенту України доведеться продемонструвати серйозність своїх слів та їхню реалізацію. Іншою темою стали реформи й підтримка з боку Європейського Союзу. У ЄС позитивно сприйняли підхід Зеленського до надання пріоритету реформам, а вже потім іншим питанням, на кшталт членства. Знову-таки, новий президент мусить довести свої наміри на практиці. Нарешті, Зеленський порушив питання квот для України. І хоча впевненості щодо розвитку цього питання поки немає, воно є ключовим для України для її збереження на порядку денному, позаяк у Києві готують пропозиції правок до Угоди про асоціацію 2020 року.

Окрема й дуже важлива дискусія була зосереджена довкола саміту Україна-ЄС, запланованого на 8 липня ще до президентських виборів в Україні. Під час візиту Зеленський хотів підтвердити чинність цієї дати, позаяк, за інформацією дипломатичного джерела в Брюсселі, один з лідерів Європейського Союзу запропонував перенести саміт на осінь (так вже сталося із зустріччю Північноатлантичної ради в Україні). Проте Зеленський підтвердив, що саміт відбудеться саме 8 липня перед парламентськими виборами 21 липня, щоб продемонструвати виборцям: курс України в ЄС залишається стабільним і керованим не гірше, ніж за попередників.

Президент Зеленський, не будучи великим фахівцем із зовнішньополітичних питань, та й не вважаючи себе таким, напередодні інавгурації розпочав підготовку власного зовнішньополітичного порядку денного включно з питаннями ЄС. Спершу він призначив своїм радником з питань зовнішньої політики авторитетного голову Місії України при НАТО Вадима Пристайка. Після інавгурації підвищив його до заступника голови Адміністрації Президента. Пристайко є досвідченим кар’єрним дипломатом, прихильником європейської та євроатлантичної інтеграції. Згодом Зеленський зустрівся із комісаром Ганом для докладного обговорення відносин із Європейським Союзом та реформ в Україні. Цікаво, що маючи певні розбіжності з Петром Порошенком, Ган відхилив пропозицію зустрічі з ним після виборів: він неодноразово наголошував, що не довіряє Порошенку, бо той систематично не виконує обіцянок.

Наступні декілька місяців будуть вкрай важливими для взаємин між Україною та ЄС. По-перше, Україна має нового президента, а невдовзі матиме ще й нові Верховну Раду та уряд. По-друге, політична верхівка в Європейському Союзі теж оновиться і, ймовірно, буде не такою прихильною до України. Після травневих виборів до Європарламенту стало очевидно, що в України менше надійних друзів. Тож доведеться вибудовувати нові відносини, адже кількість депутатів, що не підтримують Україну, зросла, тоді як деякі з її запеклих прибічників, зокрема Ребекка Гармс та Ельмар Брок, цього разу не балотувалися.

ТРОХИ САНКЦІЙ І ГОДІ!

Упродовж моніторингового періоду між Києвом та Брюсселем розпочалася чергова хвиля обговорення санкцій Європейського Союзу проти Росії. Окрім тих, що пов’язані з незаконною анексією Криму, економічних та заходів через російську агресію поблизу Керченської протоки, дискусію викликало рішення Росії про пришвидшення видачі паспортів, а отже – російського громадянства для українців окупованого Донбасу. Україна негайно відреагувала на такий крок РФ гучними протестами й закликами до Європейського Союзу та інших міжнародних партнерів запровадити додаткові санкції. Міністр закордонних справ Клімкін зазначив, що ЄС повинен узгодити системну відповідь на дії Росії і вжити таких обмежень, що утримають Росію від подібної політики. Клімкін підкреслив: цього разу символічні персональні санкції не задовольнили жодного запиту, а заборона на відрядження для 10, 20 чи 50 осіб є безглуздою й розглядатиметься Україною як зрада. Український дипломат висловився за нові санкції, провівши паралелі з іншими країнами-членами ЄС, як от Естонія та Латвія, що розв’язували ту саму проблему.

Реакція ЄС не виправдала українських сподівань. Спочатку в Європейському Союзі засудили рішення Путіна про видачу паспортів на окупованій території. Згодом ЄС запровадив персональні санкції до відповідальних за це рішення осіб. Водночас об’єднання обмірковує заборону в’їзду на територію ЄС громадян України, що отримали так звані «швидкісні» російські паспорти. Це питання перебуває на розгляді Єврокомісії. Спершу розраховували, що рішення Європейського Союзу щодо відповіді на «паспортну атаку» Росії ухвалять на саміті ЄС 20-21 червня. Проте запровадження додаткових санкцій підтримують лише 8-9 країн-членів Союзу. З дипломатичних джерел відомо: нині в ЄС відсутні настрої на подальші обмеження чи збільшення тиску на Росію. Навпаки, схоже, у Європейському Союзі планують налагодити діалог із Росією, хоча це ніяк не вплине на наявні санкції. При цьому чиновники ЄС відзначили, що рішення Росії порушило дух і мету Мінських домовленостей, тож ймовірність подовження ухвалених санкцій має зрости.

Небажання запроваджувати нові санкції не є новинкою для ЄС. Після російської атаки поблизу Керченської протоки під впливом Німеччини, Франції, Італії та низки інших членів Європейського Союзу в Брюсселі тривалий час зволікали з відповіддю. Зрештою, застосовані обмеження виявилися вкрай символічними: до переліку персональних санкцій було додано декілька імен. «Азовський пакет» санкцій, який укладено ще й через втручання Росії у міжнародні морські перевезення до українських портів в Азовському морі і який просувало українське керівництво, був надзвичайно символічним. Натомість Європейський Союз пообіцяв компенсувати брак обмежувальних заходів фінансовою підтримкою розвитку Азовського регіону.

Економічні санкції ЄС проти Росії, які вважають головними в Україні, продовжено ще на шість місяців. Це сталося після інформування канцлера Німеччини Ангели Меркель та президента Франції Емануеля Макрона про перебіг виконання Мінських домовленостей. Дебатів майже не було, крім пропозиції від Польщі подовжити санкції на рік замість шести місяців. Вже є приклади санкцій, які поновлюють щороку, приміром, проти Сирії. Однак пропозицію Польщі не підтримали, хоча, на думку України, вона була вдала.

Брак прагнень подовжувати економічні санкції помітний у ЄС щоразу, коли виникає потреба їх поновити. Однак те, що санкції прив’язано до виконання Мінська, свідчить про їхнє малоймовірне скасування. Такі дії були б небезпечними, коли новий президент України випробує свої ідеї з покращення гуманітарного виміру на окупованому Донбасі. Кроки Зеленського потребують підтримки у вигляді санкцій ЄС щодо Росії. Інакше вдома їх можуть сприйняти як капітуляцію.

На відміну від ЄС, Рада Європи продемонструвала неспроможність протистояти російській «стратегії» з повернення до ПАРЄ без виконання жодної з умов переліку, що спричинив її виключення. Перед голосуванням очільник українського МЗС намагався

прив’язати повернення російської делегації до виконання Мінських домовленостей. Визнаючи, що немає безпосереднього зв’язку між Росією в ПАРЄ та Мінськими домовленостями, Клімкін наголосив: якщо Рада Європи готова повернути російську делегацію без виконання нею жодних правил ПАРЄ (коли та ще й видає паспорти на окупованих територіях), будь-яка логіка стає безглуздою. Попри очевидність усвідомлення Росією всієї безкарності своїх дій, Парламентська асамблея, в якій вагому роль відіграють Франція, Німеччина та Італія, проголосували за повернення Росії, попри невиконання жодних вимог. Скриню Пандори відкрито, а отже – аналогічне напевно повториться в майбутньому.

ЕКОНОМІКА: ГОТУЮЧИСЬ ДО ЗМІН

2020 року Україна зможе внести пропозиції змін до Угоди про асоціацію з ЄС. Сподіваються, що запропоновані корективи краще відображатимуть українські інтереси. Для цього Україні доведеться провести консультації з низкою міністерств та сформулювати конкретні правки. Потреба такої корекції полягає в тім, що відбулося чимало змін від часу переговорів про Угоду в період з 2007 по 2011. Зазнала їх не лише Україна, а й ЄС, і ці процеси не відбито сповна в поточній угоді. Ті в Україні, хто знайомий з перебігом виконання Угоди про асоціацію, стверджують, що держава має змінити свої зобов’язання перед ЄС, бо вони є вищими за українські можливості. Україна здатна реалізувати положення Угоди про асоціацію лише в разі значно більшого фінансування. Різниця між зобов’язаннями та фінансуванням величезна. Якщо порівняти обсяг коштів, які виділено країнам Центральної Європи до їхнього вступу в ЄС, із запропонованими Україні, стає очевидним рівень її недофінансування для швидкого переходу до стандартів ЄС і стабільного зростання.

Адміністрація Зеленського вже подала деякі запити на зміну економічної частини Угоди. Вони стосуються квот, у питанні яких ЄС готовий на певні кроки назустріч Україні, а також базової Угоди. За словами одного з дипломатичних джерел в ЄС, наразі незрозуміло, як Брюссель відреагує на пропозицію щодо змін Угоди про асоціацію та чи пристане на неї. Це свідчить, що в ЄС не готові на такий крок. А втім, у царинах, де інтереси збігаються, жодних проблем у співпраці Києва і Брюсселя немає. Останнім прикладом є зміни до Поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі з бажанням ЄС обмежити імпорт птиці до об’єднання. Тривалий час компанія МХП, що належить підприємцю й соратнику Порошенка Юрію Косюку, експортувала до ЄС курятину з кісткою всередині, що не підлягає оподаткування згідно з чинним Договором. Кістку витягали вже на підприємствах Європейського Союзу. ЄС порушив це питання 2018 року, узгодивши з Україною збільшити у 2019-му квоти на експорт птиці в обмін на внесення змін до Угоди про закриття податкової лазівки.

Ще одним успішним прикладом в останньому триместрі стало внесення Додатку XXVII (так званий «енергетичний додаток» Угоди про асоціацію). Рада асоціації погодилася зі змінами, а Уряд України та Верховна Рада ухвалили й ратифікували їх. Ці зміни дадуть змогу забезпечити правову та інфраструктурну інтеграцію України в Європейський Союз у галузі енергетики. Документом передбачено консультації України з Єврокомісією щодо відповідності будь-якої законодавчої енергетичної ініціативи із законодавством ЄС. Зі свого боку Україна повинна утримуватися від ухвалення будь-яких законів до того, як Єврокомісія розгляне законопроект і засвідчить його відповідність власному законодавству. Показово, що зобов’язання мають обидві сторони, а не лише українська. Якщо у довгостроковій перспективі відбудеться інтеграція енергетичного ринку, це неабияк допоможе Україні у перемовинах із російським Газпромом.

Відбулися деякі зміни в покращенні правового поля для доступу до більшої кількості інструментів ЄС. Серед них є особливо важлива. Верховна Рада України ухвалила законопроект про імплементацію актів законодавства Європейського Союзу в галузі технічного регулювання, що потрібне для початку формальної процедури оцінювання готовності України до укладення Угоди про оцінку відповідності та прийнятності промислових товарів (АСАА). В Україні прагнуть завершення цього процесу, бо відтак зросте експорт промислових товарів до ЄС.

Доки впорядковують АСАА, український аграрний експорт до ЄС зростає. За перший квартал 2019 року експорт продукції агропромислового комплексу до ЄС збільшився на 24,4% проти 2018-го. Імпортують найбільші обсяги Нідерланди (379 млн доларів), Іспанія (342 млн доларів), Італія (215 млн доларів), Польща (178 млн доларів) та Німеччина (157 млн доларів). У топ-5 країн експортерів до України увійшли Польща (150 млн доларів), Німеччина (120 млн доларів), Франція (85 млн доларів), Італія (67 млн доларів) та Угорщина (49 млн доларів). Половину сільськогосподарської продукції, яку експортують до ЄС, становлять зернові, олія – 17,8%.

РЕФОРМИ

Увагу Європейського Союзу так само було зосереджено на головних реформах в Україні, здебільшого боротьбі з корупцією. Позаяк чимало питань пов’язано саме з нею, переважали три теми: запуск роботи Вищого антикорупційного суду, відновлення кримінальної відповідальності за незаконне збагачення та перезапуск Національного агентства з питань запобігання корупції. Очевидно, ці пріоритети були й у центрі уваги президента Зеленського. Вагомим чинником, що сприяє боротьбі з корупцією, є присутність у команді Зеленського Руслана Рябошапки, колишнього заступника Міністра юстиції та члена Національного агентства з питань запобігання корупції. Його призначено на посаду заступника голови Адміністрації Зеленського, що відповідає за правосуддя. Тож початок у подоланні бездіяльності в боротьбі з корупцією у Зеленського хороший, проте робити навіть попередні висновки зарано.

Щоб відновити кримінальну відповідальність за незаконне збагачення, президент надіслав до Верховної Ради свій законопроект. За інформацією команди Зеленського, його укладено за допомогою міжнародних партнерів та найкращих правових експертів у цій галузі. Законопроект передбачає запровадження нового інструменту для «нейтралізації» наслідків рішень Конституційного Суду, які, фактично, пропонують разову амністію на незаконно здобутий капітал. Цей довгоочікуваний законопроект є одним з головних елементів успішної співпраці з МВФ та ЄС. Екс-президент Порошенко теж намагався відновити кримінальну відповідальність за незаконне збагачення, проте Рада була абсолютно бездіяльна, доки він ще перебував на посаді. Між тим є близько 10 законопроектів з цього питання від різних політичних груп. Та, схоже, жоден з них не буде ухвалено нинішнім парламентом.

Запуск Вищого антикорупційного суду відкладається через технічні питання, що стосуються будівель для роботи цього й апеляційного судів, та встановлення обладнання. Поки процес запуску Антикорупційного суду сприймають позитивно, особливо в частині вибору суддів. Втім, дехто ще зберіг критичне ставлення до окремих із них. Зеленський зустрівся з головою Верховного Суду й пообіцяв підтримати своєчасний запуск, який заплановано на 5 вересня.

Національне агентство з питань запобігання корупції (НАЗК) теж включено до президентського порядку денного. Його команда критично ставиться до нинішньої роботи Агентства і пропонує перезавантажити інституцію. Президентський законопроект здебільшого зачепить три основні питання: зміну керівництва структури на ухвалення рішень однією особою замість нинішнього формату колегіального ухвалення п’ятьма; розв’язання питання доступу НАЗК до державних реєстрів; усунення можливостей для третіх сторін, як от Міністерства юстиції, блокувати роботу Агентства.

Вдосконалення НАЗК і створення ефективної автоматизованої системи перевірки електронних декларацій є двома основними умовами для отримання другого траншу макрофінансової допомоги ЄС у розмірі 500 млн євро. Інші умови – ухвалення закону щодо протидії відмиванню грошей, про авторизованих економічних операторів, ухвалення середньострокового плану реформування митної та податкової адміністрацій та початок імплементації закону про ринок електроенергії. Зайве казати, що співпраця з МВФ залишається умовою для отримання коштів Європейського Союзу. Деякі чиновники ЄС публічно заявили, що сподіваються на виконання Україною всім умов та отримання Києвом траншу до кінця року. Проте в приватних розмовах європейські дипломати менш оптимістичні й передбачають надходження коштів лише наступного року.

ЕНЕРГЕТИКА: ПІДРІЗАННЯ КРИЛ «ПІВНІЧНОМУ ПОТОКУ»

Із внесенням змін до Газової директиви ЄС плани щодо проекту «Північний потік-2» дещо змінилися. Поправки, які застосовують до трубопроводів з країн, що не входять до складу ЄС, включно з «Північним потоком-2», змусять Газпром грати за правилами Європейського Союзу. Це може пригальмувати проект і зменшити його прибутковість, бо зобов’язуватиме до такого: доступ третіх сторін, поділ права власності, регулювання тарифів та прозорість операції загалом.

Компанія, що керує «Північним потоком-2», погрожувала подати позов до суду на Європейський Союз у разі застосування поправок до проекту: власники стверджують, що нова Газова директива ставить під загрозу мільярди євро, які вкладено в трубопровід. У листі до президента Єврокомісії виконавчий директор «Північного потоку-2» Матіас Варниґ попередив: якщо компанія не матиме права на відступ від Газової директиви, це може розглядатися як дискримінація трубопроводу й порушуватиме міжнародні угоди з ЄС. Метою цього листа було змусити Євросоюз розглянути питання про звільнення «Північного потоку-2» від директиви. Це є юридично можливим, однак вирішувати це питання повинна Єврокомісія. Умови для звільнення прості: проект має бути готовим до комерційного

використання до набуття чинності нових поправок. Це навряд чи можливо, адже ті набувають чинності цього літа, а запуск «Північного потоку-2» відбудеться не раніше ніж 2020 року.

Затримка з термінами запуску «Північного потоку-2» означає, що Газпром муситиме домовлятися з Україною про транзит російського газу українською газотранспортною системою. Для України кошти від транзитних платежів важливі, бо становлять 4% від ВВП країни. Це означає, що втрата транзиту може стати серйозною проблемою. Позаяк запуск проекту відкладається, Україна має шанс вжити заходів для забезпечення транзиту своєю газотранспортною системою (на чому наполягає Німеччина) та пом’якшити можливі ризики в разі, якщо Газпром припинить транзит одразу після запуску «Північного потоку-2». Нині затримка ймовірніша через Данію, яка не видала дозволу на будівництво трубопроводу в своїх територіальних водах. Тож проект відкликав свою заявку й планує працювати в обхід данських вод. Тим часом Нафтогаз подав скаргу до Європейської комісії на антиконкурентні дії Газпрому. Якщо її буде задоволено, Україна зможе зберегти свої надходження від транзиту газу.

ВIДНОСИНИ УКРАЇНА-РОСІЯ

Аналіз першого заступника директорки ЦНЄ Серія Солодкого прогресу України у вiдносинах з Росією для щоквартального журналу ТRUMAN Index. Повна версія TRUMAN Index № 7 (11) доступна на сайті TRUMAN Agency.

ПОЗИТИВНI БАЛИ: +6

НЕГАТИВНI БАЛИ: -51

ЗАГАЛОМ: -45

TRUMAN INDEX: -2,05

РЕЗЮМЕ ВІДНОСИН

Максимум ресурсів і зусиль Росія спрямувала на зміну президента в Україні. Чи обов’язково за цим мала відбутися зміна підходів Москви щодо Києва? Зовсім ні. Росія обрала вичікувальну позицію: всі публічні заяви її представників зводилися до того, що саме українська влада має створити підстави для подальшого діалогу. До певної міри Росії вдалося здійснити підміну понять, адже, здавалося б, саме Москва як порушниця міжнародного права має першою демонструвати політичну волю до примирення.

Президентство Володимира Зеленського почалося з досить жорстких «презентів» Владіміра Путіна: зокрема, з рішення про спрощену процедуру паспортизації українців окупованого Донбасу. Не пішов Кремль на жодні поступки і в питанні звільнення заручників – передусім 24 українських моряків. Нова українська влада чітко дала зрозуміти, що готова йти на компроміси, однак не відступиться
від принципових питань, на яких стояло й минуле керівництво. Так, з одного боку, вона погоджується на розведення сил у Станиці Луганській, з іншого – виступає проти прямих переговорів із сепаратистами. Так само в оточенні Володимира Зеленського на цьому етапі не готові обговорювати питання особливого статусу для окупованих районів. Прогнози всіх сторін збігаються в одному: на головні події варто чекати після парламентських виборів 21 липня. Поки на зовнішній арені Зеленський не здатен втілити жодної з обіцянок без належної підтримки у Верховній Раді.

Завищені очікування, поодинокі позитивні заяви та кроки дещо вплинули на сам TRUMAN Index російського напрямку зовнішньої політики. Нині він становить «-2,05», що й досі свідчить про низький рівень, але не є настільки рекордним, як у минулий період. Окремі події (приміром, паспортизація українців на Донбасі, недосягнення перемир’я) знову оцінено в надзвичайно низькі «-7» балів. Чималий масив менш значущих подій з позначкою в «-1» або «-2» дещо збалансував звично регресивний TRUMAN Index на російському напрямку. Проте варто зазначити, що вперше за тривалий час у цьому індексі з’явилося кілька подій зі знаком «плюс». Хоча вони мають радше авансовий характер: оптимістичні заяви Леоніда Кучми після переговорів у Мінську – це незначний вияв мікропозитивної динаміки на тлі тотальної недовіри й недотримання слова. Тут на особливу увагу заслуговує рішення відвести сили та засоби в Станиці Луганській, що з неабияким ентузіазмом сприйняли міжнародні партнери.

ХРОНIКА ВIДНОСИН

НОВИЙ ПРЕЗИДЕНТ – СТАРІ ВИКЛИКИ

Чимало спостерігачів передбачали, що з приходом нового президента в Україні можуть змінитися й підходи Росії. Лунали навіть припущення, що Москва може зменшити інтенсивність

агресивних кроків щодо Києва, аби вкотре довести – «у всьому був винен Порошенко». Логіка в таких прогнозах була з огляду на те, що всю відповідальність та фінансовий тягар за утримання окупованих територій Донбасу Росія хотіла б перекласти на український уряд. Проте таке бачення є надто спрощеним, бо хоч би який важкий був донбаський тягар, Кремль відмовиться від нього, лише досягши головної мети щодо України (або в разі надзвичайних обставин, перед якими постануть самі росіяни).

Як ми і передбачали в останньому випуску TRUMAN Index, зміна президента не змінить політики Росії щодо України. Можливо, Москва й хотіла б відновити мирне співіснування з Києвом, проте лише в разі виконання ним поставлених умов, основна мета яких полягає в збереженні російського впливу на Україну.

Не встиг Володимир Зеленський відсвяткувати перемогу на виборах, як Росія надіслала чіткі сигнали: простими переговори не будуть. Москва чекає поступок, які мають символізувати готовність України до нового етапу у відносинах. Спочатку російський уряд вдався до заборони експорту в Україну нафти та нафтопродуктів. Рішення було ухвалено за три дні до другого туру президентських виборів, переможець яких був очевидний. Через три дні після обрання Володимира Зеленського Владімір Путін зробив Україні ще один «презент» – підписав указ про спрощений порядок надання громадянства Росії українцям, які живуть на «територіях окремих районів Донецької та Луганської областей України».

Ці два рішення Росії були першим серйозним тестом для новообраного президента. В Москві давали зрозуміти, що легким переговорний процес не буде. Мовляв, якщо нова влада в Україні прагне прогресу в стосунках, то має це довести не на словах. Володимира Зеленського перевіряли на швидкість реакції та чіткість меседжів. Навряд чи гостра реакція новообраного лідера сподобалася Москві. Проте Росія переважно уникала публічних гострих заяв на адресу Зеленського. Схоже, в Кремлі припускали, що новий президент змушений використовувати патріотичну риторику задля збереження тієї частини електорату, яка однозначно сприймає Росію як агресора. Будь-яка туманність у формулюваннях давала б опонентам змогу звинуватити Володимира Зеленського в зраді національних інтересів, що могло б вплинути на його популярність серед чималої кількості виборців. Згідно з цією логікою, щонайменше до парламентських виборів 21 липня новообраний президент навряд чи міг собі дозволити різкі рухи примирення з Росією. Хай там як, такі кроки потребували б ратифікації, парламентського схвалення, а за старого складу Верховної Ради Зеленський не мав жодного шансу протягнути ідею, що пов’язана з поступками Росії.

Тож Москва показувала свою силу, не припиняла тиску, але подеколи й надсилала меседжі про готовність домовлятися (звісно, на своїх умовах). Вичікувальна позиція – саме такими словами можна схарактеризувати політику Росії щодо України в останні три місяці. На будь-яку гостру заяву Зеленського в Москві або зовсім не реагували, або зводили її до жартів. Коли, приміром, український президент різко розкритикував путінський указ про паспортизацію мешканців окупованих територій Донбасу й спробував дошкулити Кремлю обіцянкою роздавати українське громадянство жителям Росії, російський президент відбувся жартом: адже тоді можна говорити про спільне громадянство для росіян і українців.

Приблизно за тиждень після інавгурації в російських мас-медіа з’явилося інтерв’ю Валентини Матвієнко, голови Ради Федерації Росії, де чимало питань стосувалося України. Російський політик висловила побажання почати все «з чистого аркуша». Фігура Матвієнко досить символічна, вона є уродженкою УРСР. Ймовірно, в Москві хотіли, щоб вона (українка по батьківській лінії) спробувала викликати розуміння в тих українців, які б теж прагнули розпочати все спочатку. Якщо в Москві справді керувалися такою логікою, вона була очевидно помилкова: Матвієнко не годиться на посланця миру, бо асоціюється суто з агресивною політикою Москви. 1 березня 2014 року саме Матвієнко зібрала Раду Федерації на екстрене засідання, яке дозволило використання російських військ на території України. Вона увійшла в перші санкційні списки США та Євросоюзу й досі перебуває під санкціями офіційного Києва.

Під час неформальних розмов представники спеціальної моніторингової місії ОБСЄ, що спостерігають за ситуацією на Донбасі, повідомляли про певну стабілізацію на лінії фронту на тлі президентських виборів в Україні. З огляду на публічні звіти СММ ОБСЄ аналітики Центру «Нова Європа» підрахували: впродовж тижня перед інавгурацією нового президента кількість порушень на Донбасі щодня сягала трьохсот. Були спокійніші дні, як, приміром, 18 травня (55 порушень). Але були й напруженіші: 17 травня зафіксовано майже 800 порушень режиму тиші. Спостерігачі ОБСЄ кажуть про загальну кількість порушень з обох боків. У неформальних розмовах визнають, що чимала кількість припадає на збройні угруповання на окупованих територіях. У тиждень після інавгурації інтенсивність порушень зменшилася майже втричі – в середньому до 130 на день. У червні цей показник знову зріс: у перший тиждень – майже 180, у другий – 375, у третій – 255 порушень. Впродовж четвертого тижня, на який припадає початок розведення сил на ділянці в районі Станиці Луганської 26-го червня, середній показник порушень режиму тиші становив понад 200. Закордонні дипломати припускали: що чіткішою ставала позиція Зеленського в питаннях російської агресії, то частіше відбувалися порушення на лінії фронту. Саме в червні Зеленський дав чітко зрозуміти: він прагне подовження санкційного тиску Заходу на Росію. Він не згоден на прямі переговори з представниками Росії на окупованих територіях (а це принципова позиція Москви).

Мир на Донбасі так і не настав. Тиск на Зеленського, який заявив у інавгураційній промові, що задля миру «готовий на все», в цьому контексті лише посилився. Росія, щоправда, з приводу порушень режиму тиші на лінії фронту має власні пояснення. Близькі до переговорного процесу джерела зазначають, що зростання порушень пов’язане з тим, що новий головнокомандувач не повністю контролює власні Збройні сили. Це питання нібито неформально порушував і нинішній голова ОБСЄ під час переговорів із командою президента. За певною інформацією, на Банковій до цього поставилися серйозно.

ЗМІШАНІ СИГНАЛИ ЗЕЛЕНСЬКОГО

У Росії утримуються від оприлюднення чіткого списку побажань до нової української влади. Проте час від часу публічно наголошують, що чекають певних «підстав» для початку діалогу. В Кремлі, зокрема, й надалі зацікавлені в нормандському форматі (Україна, Росія плюс Франція і Німеччина), проте водночас заявляють про потребу передумов для таких зустрічей. При цьому Москва виставляє все в такому світлі, що саме офіційний Київ має робити кроки назустріч, а не навпаки.

За президентства Петра Порошенка було вироблено формулу, яка не змінювалася впродовж кількох останніх років: вона саме й полягала в тім, щоб перші докази про готовність до миру демонструвала Росія. Суть цієї формули – спочатку безпековий етап, потім – політичний пакет. Тож у Києві розраховували спершу на припинення вогню й досягнення сталого перемир’я, а відтак на політичні кроки – амністію, місцеві вибори на звільнених територіях, надання особливого статусу, відновлення контролю над лінією державного кордону. Власне, таку поетапність виписано і в мінських домовленостях. За всі роки сталого перемир’я так і не досягнено (певний період затишшя – впродовж шести тижнів – зафіксовано лише восени 2015 року під час так званого шкільного перемир’я).

Нині в оточенні Володимира Зеленського також говорять про важливість сталого режиму тиші – щонайменше на 60 днів для запуску решти етапів політичного блоку, які передбачено мінськими домовленостями. В команді Зеленського нагадують: за п’ять років конфлікту вже 18 разів Росія та Україна оголошували перемир’я, проте безуспішно.

Тож українська влада вирішила, фактично, відкрити «паралельний трек» для врегулювання конфлікту на Донбасі. Він передбачає низку заходів для відновлення довіри на окупованих територіях. Це, зокрема:

розведення сил на ділянці в районі Станиці Луганської (це, в свою чергу, дасть змогу відбудувати міст через Сіверський Донець, на що Міжнародний комітет Червоного Хреста виділив 60 мільйонів євро);
заходи з покращення пропускної спроможності пунктів на лінії зіткнення;
спрощення процедури отримання пенсій українцями, що живуть на окупованих територіях;
підтримка інфраструктурних проектів на Донбасі за сприяння міжнародних донорів;
припинення рішення РНБО від березня 2017 року про тимчасову повну зупинку транспортного сполучення з окупованою територією. В оточенні Зеленського наголошують, що це буде здійснено лише в обмін на повернення власності над підприємствами, які «націоналізовано» окупаційними режимами;
відновлення медіа-присутності на Донбасі.

Київ раніше всіляко уникав порушення формули «спершу безпека, потім політика», побоюючись обману з боку Росії. Українські дипломати щоразу нагадували: перший етап мінських домовленостей було зірвано наприкінці 2014 року через вибори на окупованих територіях всупереч домовленостям з Україною. Так само було зірвано й Мінськ-2, коли Росія продовжувала наступ навіть після підписання документа, що мав символізувати початок миру.

Нинішня влада, судячи з усього, не відмовилася від цього принципу, що неабияк дратує Москву. Російські представники публічно критикували нове керівництво за неготовність до обговорення і забезпечення особливого статусу для окупованих територій. Водночас в Україні готові вкотре спробувати малими кроками продемонструвати прагнення до мирного врегулювання. Першим практичним кроком мало стати розведення сил і засобів на ділянці в Станиці Луганській. Ще восени 2016 року в рамках мінського процесу досягнено домовленості, згідно з якою українські сили та бойовики мали відвести озброєння від лінії розмежування на трьох ділянках – у районах населених пунктів Станиця Луганська, Золоте і Петрівське. Якщо в двох останніх це вдалося зробити, то в Станиці Луганській процес було загальмовано. Відтак процес розведення було припинено на всій лінії фронту. Головна проблема – брак довіри. Кожна зі сторін підозрювала іншу в можливому наступі, щойно хтось відходив з зайнятих позицій. Цікаво, що Петро Порошенко ще торік давав публічні й непублічні обіцянки канцлеру Ангелі Меркель відвести українські сили в цьому населеному пункті, проте цього так і не сталося. Відтак у канцлераті лишилася певна образа й частину відповідальності за зрив переговорів із Росією там покладали саме на Україну. Це свідчить про неабияку складність питання. Порошенко, очевидно, не зважився на такий крок, побоюючись нищівної критики всередині країни. На тлі постійних докорів про нібито його змову з Путіним рішення щодо відведення сил не додало б йому балів на виборах. Володимир Зеленський вирішив ризикнути, попри чималий публічний тиск і критику з боку українських журналістів, експертів та політиків.

Такі кроки надсилають змішані сигнали за кордон. З одного боку, акцент на гуманітарному блоці питань, що стосуються окупованих територій, демонструє однозначну відданість української влади врегулюванню конфлікту, прагнення Києва знаходити найменші зачіпки для прогресу. З іншого – такі заходи з боку України можуть створювати ілюзію, що Київ готовий на будь-які поступки Росії. Чимало політичних опонентів критикують Володимира Зеленського, що саме створення цієї ілюзії спровокувало певне зміщення підходів західних партнерів. Так, нібито через це представники США та країн ЄС більш не інформують українських колег про контакти з Росією (на дотриманні принципу «нічого про Україну без України» наполягала адміністрація Петра Порошенка). Початок президентства Володимира Зеленського збігся в часі з поверненням повноважень російській делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи. Це нібито теж може сигналізувати про зміщення підходів західних політиків у відповідь на їхнє уявне зміщення з боку нової української влади. Звісно, в оточенні Володимира Зеленського такі припущення категорично відкидають.

ПОДАРУНОК ДЛЯ РОСІЇ: КАЗУС ЗЕЛЕНСЬКОГО-КЛІМКІНА

Свої рішення у Володимира Зеленського пояснюють увагою до громадян України, які опинилися на окупованих територіях, а також бажанням надати домовленостям нового імпульсу. В оточенні президента не вважають мінські домовленості «залізобетонними», не виключаючи можливості їхнього перегляду. Так, видається, що в президентському офісі розробляють щось на кшталт «Плану Зеленського» (за аналогом «Плану Мореля» чи «Плану Штайнмаєра», які, до речі, робили акцент на паралельному виконанні всіх етапів, не виключаючи пріоритетності політичного блоку над безпековим).

Звітний період так і не дав остаточно зрозуміти бачення самого Володимира Зеленського міжнародних відносин, зокрема, усього масиву викликів, що пов’язані з російською політикою. Очевидно, наразі відбувається кристалізація цього бачення, а говорити про його параметри конкретно можна буде лише після парламентських виборів. Якщо спершу новому президенту закидали недосвідченість і брак в оточенні фахових дипломатів, згодом критика змістилася на те, що він не здатен контролювати усієї вертикалі ухвалення зовнішньополітичних рішень. Не секрет, що українські дипломати переважно підтримували Петра Порошенка. Політика нового президента в багатьох дипломатів викликає щонайменше прихований супротив. Наявність у його команді досвідченого й компетентного кар’єрного дипломата Вадима Пристайка лише частково знизила рівень підозр щодо здатності належно реагувати на зовнішні виклики.

Ідея оточення Зеленського щодо референдуму в рамках мирного процесу – один із тих прикладів, коли президента розкритикували як у проросійському, так і в прозахідному таборах. Проросійський звернув увагу, що з Москвою можна досягнути результату лише на переговорах віч-на-віч (рупорна дипломатія чи дослухання

народу не сприятиме ефективності). Прозахідний табір висловив побоювання, що нова команда може використати результати референдуму для виправдання власних поступок перед Москвою. Подібні побоювання підкріплювалися цифрами соціологічного опитування, яке засвідчило прихильне ставлення українців до прямих переговорів із Росією (75%). Мало того, понад половина респондентів (55,4%) вважають, що Президент України заради встановлення миру на Сході має піти на прямий діалог з керівниками так званих «ЛДНР»1. Питання в опитуванні мають дещо оціночний характер, бо містять позитивну мету (прямі переговори «заради встановлення миру»), що одразу «накручує» високий рівень підтримки. Відповіді були б діаметрально протилежні, якби респондентам запропонували оцінити тезу: «Чи варто президенту України йти на прямі переговори з керівництвом Росії, якщо це провокуватиме подальшу агресивну політику Кремля?». Формулювання питання важливе. Приміром, Центр «Нова Європа» звертався до соціологів наприкінці минулого року з проханням поставити українцям питання: «Як майбутній президент має вирішувати конфлікт із Росією щодо припинення бойових дій на Донбасі?». Опитування засвідчило невизначеність і розпорошеність думок. Найпопулярніша відповідь – переговори в будапештському форматі (19%). Хто б ще пояснив цій п’ятій частині українців, чому наразі такий формат не є реалістичним. До речі, варіант «вирішувати конфлікт особисто з Путіним без участі іноземних посередників» схвалили лише 10,8% українців2.

Кінець звітного періоду в рамках нинішнього TRUMAN Index пов’язаний із гострим публічним конфліктом між президентом Володимиром Зеленським і міністром закордонних справ Павлом Клімкіним. Голова держави звинуватив керівника зовнішньополітичного відомства в бездіяльності та відсутності комунікації з президентським офісом щодо найважливіших питань. Публічна суперечка сталася через те, що МЗС України не поінформувало президента про обмін нотами з МЗС Росії про звільнення 24 українських моряків. На Заході неабияк переймалися послідовністю зовнішньої політики за нового президента. Приміром, було помітно, що ключові німецькі політики симпатизували Петру Порошенку саме через страх драматичних змін за нового лідера, що може похитнути і так крихкий безпековий баланс у регіоні. Перші закордонні візити Володимира Зеленського засвідчили цілковите розуміння цього занепокоєння: новий керівник довів послідовність у відданості питанню реформ. Водночас він виявив більшу відкритість у питаннях врегулювання конфлікту з Росією, пропонуючи низку кроків задля відновлення довіри з боку мешканців Донбасу. Політики в Брюсселі, Парижі та Берліні дещо заспокоїлися, навіть роздаючи новому президенту компліменти. Чого не могли передбачити на Заході – інституційних проблем в Україні з забезпеченням зовнішньополітичної спадковості. Конфлікти по лінії «Міністр закордонних справ – Адміністрація президента» зовсім не нові в українській історії. Були періоди, коли всі розуміли: в країні є одне МЗС на папері (відповідно до законодавства), а інше – де факто (в Адміністрації президента).

Особливо показова ця ситуація була за часів президентства Леоніда Кучми, коли зовнішня політика творилася не на Михайлівській площі, а на Банковій, у кабінеті заступника голови адміністрації Анатолія Орла (з 1999 по 2004 рік), який ніколи й не приховував проросійської орієнтації. Тоді було нормою, що міністр закордонних справ не знав про кроки президента: зокрема, йдеться про рішення Кучми приєднатися до Єдиного економічного простору з Росією в лютому 2002 року. Не винятком було й президентство Петра Порошенка: жартома його називали «єдиним і найкращим міністром закордонних справ», роль МЗС у реалізації зовнішньої політики було зведено до мінімуму (закордонні гості розуміли, що центр ухвалення рішень міститься на Банковій, тому було вкрай важливо зустрітися з тодішнім заступником голови Адміністрації президента Костянтином Єлісеєвим).

Проте ситуація, коли міністр щось робить за спиною президента, – інша крайність, певна новація в історії української зовнішньої політики. Мало того, раніше про конфлікт тандему «Кучми-Орла» з дипломатами знали тільки наближені до українських дипломатів особи – цього протистояння особливо не афішували. Між Клімкіним і Порошенком і зовсім не було протистояння: Банкову влаштовували досить скромні зовнішньополітичні амбіції міністра. Казус Зеленського-Клімкіна є безпрецедентним, його наслідки можуть мати особливо драматичний характер. Серйозності ситуації додає той факт, що конфлікт стався навколо головного виклику в зовнішній політиці – російського. Цей напрямок потребує не лише максимальної компетентності, дисципліни, а й часом непублічної роботи (особливо між гілками влади в Україні). Росія отримала в своє розпорядження переконливий козир для того, щоб згодом робити наголос на інституційній неспроможності України забезпечити будь- які домовленості в рамках мінського процесу.

Важливо пам’ятати, що раніше Верховна Рада в багатьох випадках також була союзником Петра Порошенка, влаштовуючи «холодний душ» тим закордонним партнерам, які надміру підігрували російському баченню врегулювання. Якщо, приміром, в Україні хотіли уникнути значного тиску західних партнерів щодо імплементації політичного блоку мінських домовленостей, на Банковій завжди могли наголосити на незговірливості народних депутатів у цьому питанні. Новому президенту з отриманням вагомої кількості мандатів у парламенті може бути складніше переконувати партнерів у необхідності дотримання формули «спершу безпека, а потім політика». Отже зростає ризик у питанні реалізації російського бачення врегулювання конфлікту навколо Донбасу.

У Росії чекатимуть результатів парламентських виборів в Україні, що мають засвідчити, наскільки реалістичним буде просування вигідного порядку денного. У Москві окремих заяв Зеленського про готовність допомогти мешканцям Донбасу поки не сприйняли як початок нового етапу, бо немає жодних гарантій, що слова президента стануть реальністю. Мало того, в Москві наголошують: плани Зеленського в рамках так званого гуманітарного блоку – це що завгодно, але не реалізація мінських домовленостей (мовляв, президент України і так мав би це робити щодо своїх громадян). Росія і далі нав’язує наратив провини України, а отже й потреби того, щоб саме Київ першим демонстрував політичну волю до врегулювання. Судячи з усього, Росію не цікавлять малі кроки в межах врегулювання (розведення сил в Станиці Луганській не сприйняли як великий прорив). Москва наполягає одразу на принциповій позиції українського керівництва щодо особливого статусу окупованих територій. Автономізація непідконтрольних територій видається важливою метою Росії, яка має закласти механізм запобігання будь-якому просуванню України в напрямку ЄС чи НАТО.

Низка політичних фігур в Україні не припиняла втілювати «альтернативну» зовнішню політику на російському напрямку. Найпомітнішим у цьому плані залишався Віктор Медведчук, який виступав із програмними промовами щодо врегулювання конфлікту з Росією. Попри те, що Медведчук більш не бере участі в рамках Тристоронньої контактної групи, він продовжував ініціативи на російському напрямку без жодної координації з органами влади. При цьому він регулярно наголошував на наявності мирного плану, який схвалено в Москві, Луганську та Донецьку. Згідно з цим планом- концептом, який оприлюднено ще на початку року, Україна має оголосити про Автономний регіон Донбасу (на задум Медведчука це жодним чином не вплине на унітарність України). Володимир Зеленський публічно розкритикував приватні ініціативи Віктора Медведчука, зокрема, щодо звільнення заручників, натякаючи, що кум Путіна більше зацікавлений у передвиборчих дивідендах, а не в реальному прогресі зі звільнення полонених українців.

У перші ж тижні президентства Зеленського склався парадоксальний феномен: поки в Росії накопичується недовіра до нової української влади через її незговірливість та продовження «лінії Порошенка», серед опонентів в Україні дедалі частіше лунають звинуваченні в тому, що президент здійснює кроки, які вигідні Москві.