Друга частина дискусійної записки Альони гетьманчук “Українськи профіль Джо Байдена та Дональна Трампа”.
Профіль Байдена доступний тут.

Скорочена версія документа була опублікована на “Європейській правді”.

 

Україна та нинішній глава Білого дому налаштували себе одне проти одного ще до того, як Дональд Трамп став президентом США. Україна фігурувала в кампанії з дискредитації глави виборчого штабу Трампа Пола Манафорта, що в оточенні американського президента класифікували і продовжують класифікувати по сьогодні як втручання України у президентські вибори США на боці Демократичної партії та Хілларі Клінтон. Трамп налаштував Україну проти себе, коли під час виборчої кампанії надсилав публічні сигнали, яких із моменту початку агресії РФ щодо України не дозволяв собі жоден міжнародний лідер. Особливо шокуючим із вуст кандидата в президенти США – ключового союзника України  у війні з Росією – був ефект заяви Трампа щодо Криму, його неготовність підтвердити, що він у жодному разі не визнає півострів російським.

 

Трамп, російська агресія та «подарунок Обами»

 

Такий старт не сприяв поглибленню стратегічного партнерства між Україною та США. Архітектор політики перезавантаження між США та Росією, експосол в Росії Майк Макфолл на наступний день після президентських виборів у США назвав Україну найбільшим у світі лузером внаслідок перемоги Трампа.

 

Показово, що в Києві себе таким лузером не вважали. На це було кілька причин. Одна з головних –  розчарування в діяльності президента США Барака Обами на українському  напрямку, який так і не знайшов можливості за два терміни свого президентства відвідати Україну принаймні з коротким візитом та розблокувати надання летальної оборонної зброї. Розчарування, яке, очевидно, не до кінця розуміли в оточенні Трампа, інакше навряд чи сприймали б Україну як улюблене дітище демократів, скептично (чи місцями навіть вороже) налаштоване до нової адміністрації.

 

Україна таким дітищем демократів себе не вважала. І навряд чи була. «Улюбленим проєктом Байдена» – можливо. Улюбленим дітищем Обами та інших представників Адміністрації – точно ні. І відсутність рішення про ненадання летальної зброї – цьому підтвердження.

 

Виклик, який існував для українського керівництва на той момент – як переконати в незаангажованості України на користь демократів Дональда Трампа, котрому ще до інавгурації у січні 2017 року Пол Манафорт рекомендував використовувати українську карту (втручання України у президентські вибори) як контраргумент у відповідь на звинувачення про змову кампанії Трампа з Росією. Тоді ця карта не була взята на озброєння Білим домом Трампа.

 

Поміж тим, ситуація була настільки крихкою та делікатною, що навіть дружні до України представники Адміністрації Обами намагались не ускладнювати Києву завдання налагодження контактів з Білим домом Трампа. Так, скажімо, за інформацією з американських дипломатичних джерел, віцепрезидент Джо Байден довго вагався, чи відвідувати йому Україну з візитом у січні 2017 року, вже після обрання Трампа президентом. Він саме передавав справи Майку Пенсу, і в одній з розмов із українськими партнерами зізнався на кшталт: не поїду до України поки не переконаюсь, що мій наступник на посаді все знає, що повинен знати про Україну.

 

Попри закладену ще до президентських виборів між Україною та Трампом недовіру, в інтересах обох сторін на той момент було зробити вигляд, що співпраця триває.

 

З боку України налаштуватись на ту ж саму хвилю, що й нова Адміністрація США, було значно простіше. Вага Сполучених Штатів для України є неспівмірною з вагою України для США. Що стосується антиукраїнських висловлювань Трампа ще під час президентської кампанії, то в Україні впродовж тривалого часу панувала думка, що кандидат Трамп – усе ж не президент Трамп, і під впливом брифінгів розвідки він змінить своє сприйняття загроз і викликів для США. На той момент ніхто не міг уявити, що навіть на брифінгах із розвідки в основному говоритиме  Трамп, а не розвідка. В українській столиці знадобився певний час, щоб усвідомити: Трамп має усталене негативне уявлення про Україну, і воно в осяжній перспективі навряд чи зміниться.

 

Однак це не завадило президенту Порошенку імплементувати свою версію політики America First («Спочатку Америка») – з чітким та безумовним пріоритетом  американського напряму у зовнішній політиці Києва. Такий пріоритет повинен був забезпечити продовження принаймні формального союзництва Сполучених Штатів у війні Росії проти України.

 

Це вдалось. Понад те, за української America First були прийняті рішення, які не вдалось досягнути за Адміністрації Обами. Це, зокрема, символічне надання Україні летального озброєння, перезапуск Комісії зі стратегічного партнерства Україна-США, запрошення України до Програми посиленого партнерства НАТО (EOP). Також на рівні Державного департаменту була прийнята Кримська декларація[1]. У ній США зобов`язувались не визнавати Крим російським так само, як і у відомій Декларації Уеллеса від 1940 року США зобов`язувались не визнати окупацію Радянським Союзом країн Балтії.

 

Результати української America First були б суттєво скромнішими, якби не американський внутрішньополітичний чинник. А саме розслідування спецпрокурора Мюллера щодо змови кампанії Трампа з Росією. Ми чудово розуміємо, що в інтересах самого Трампа було приборкати інспіроване «українським втручанням у вибори» несприйняття України, аби продемонструвати політичним опонентам та медіа, що ні він, ні його політика не перебувають під впливом Кремля. Найяскравіше це можна було продемонструвати завдяки увазі до кейсу України. Саме тому президент США прийняв у Білому домі з відповідним супроводом у Твіттері міністра закордонних справ України Павла Клімкіна – безпрецедентний дипломатичний жест із боку американського президента. Водночас, жест, який легко пояснити, враховуючи, що тоді ж у Овальному кабінеті приймали також міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова з одіозним вже на той момент послом РФ Сергієм Кисляком, через телефонні розмови з яким перший радник Трампа з питань Нацбезпеки США Майк Флінн пробув на своїй посаді лише десять рекордно коротких днів.

 

Звинувачення на адресу Трампа щодо Росії зробили можливою першу зустріч у Білому домі Порошенка з Трампом. Для української влади було тоді надважливо, аби перша зустріч Порошенка з Трампом відбулась до першої зустрічі Трампа з Путіним. Для Трампа – знизити градус у Вашингтоні напередодні його зустрічі з російським президентом. Можливо, вперше в історії українсько-американських відносин із часів підписання Будапештського меморандуму зустріч президентів обох країн була настільки ж вигідною для президента США, як і президента України.

 

Окрім звинувачень у змові з Росією, існувала також інша вагома причина, через яку Трамп був зацікавлений в діалозі з Україною і навіть в якийсь момент до більшого заангажування в основне для Києва питання українсько-американських відносин – питання «війни та миру» на Донбасі. Ця причина – бажання  нинішнього глави Білого дому до налагодження відносин із Кремлем. Українське питання, як в якийсь момент зізнався тодішній держсекретар Рекс Тіллерсон, було основною перешкодою до налагодження відносин між Вашингтоном та Москвою. Саме тому Трамп був готовий на якомусь етапі особисто залучатись, щоб прибрати зі шляху цю «перешкоду».

 

Українська сторона вже з перших контактів із Трампом у телефонному режимі намагалась заохотити його особисто залучитись до вирішення конфлікту щодо Донбасу, приписуючи лаври Рональда Рейгана. Порошенко окремо проартикулював під час візиту до Вашингтона цей месидж на улюбленому Трампом Fox News, доказуючи, що так само як Рональд Рейган без єдиного пострілу закінчив «холодну війну», Трамп може закінчити війну між Україною та Росією[2]. Якщо зовнішня політика Трампа дійсно базується, як стверджує у своїй книзі Болтон, на двох драйверах – самолюбстві та бажанні бути переобраним, то в контексті Донбасу українська сторона намагалась зіграти саме на самолюбстві Трампа, потенційно приписуючи йому лаври авторитетного для нинішнього глави Білого дому попередника в Овальному кабінеті.

 

Наскільки це було сприйнято Білим домом та Трампом особисто – невідомо, але судячи з того, що це порівняння більше не повторювалось – особливого резонансу воно, вочевидь, не викликало. На відміну від фрази «great deal on peace, great deal on success», яка начебто сподобалась Трампу під час телефонної розмови і яку Порошенко потім повторював і під час особистої зустрічі. В українській столиці чудово розуміли, що Трампу потрібні саме такі твітабельні результати.

 

Щоправда, для завершення війни від Трампа потрібен був не твіт, а реальне заангажування. Причому заангажування не як нейтрального рефері, а саме як союзника на боці України. В українській столиці розраховували, що Трампу, враховуючи його дружній підхід до Путіна, вдасться в один момент озвучити те, що президент США анонсував  американським журналістам під час одного з міжнародних перельотів: що він по-дружньому попросить Путіна просто піти з Донбасу.

 

Наскільки Трамп розумів і розуміє, що відбувається в контексті агресії Росії проти України? Так, під час своєї першої телефонної бесіди з українським президентом після обрання, Трамп назвав агресію Росії щодо України саме агресією. «Розкажіть мені про агресію» (tell me about aggression) – начебто саме так звучала його фраза у спілкуванні з Порошенком. Правильна кваліфікація дій Росії з боку президента США дали підстави українській стороні вважати, що з Трампом можна вести предметний діалог на цю тему. Щоправда, в контексті подальших заяв Трампа фраза про агресію, яку він начебто озвучив під час першої телефонної розмови з Порошенком, виглядала швидше як обмовка, а не  свідома класифікація дій російської влади. Якби він розумів масштаби та наслідки російської агресії в Україні, то навряд чи б дозволив собі послідовно озвучувати позицію з закликом повернути Росію до G7.

 

Більш предметно на тему стримування російської агресії в Україні мали намір вести діалог із представниками адміністрації Трампа, серед яких чільне місце в певний період часу посіли відразу три відомі генерали – Меттіс на чолі Пентагону, Келлі на чолі глави Адміністрації президента, МакМастер як радник із питань національної безпеки. Одного з них – Джима Меттіса – певний час вважали головним голосом за Україну в Адміністрації Трампа, пов’язуючи з ним часом надмірно завищені очікування.

 

Впевненості в Києві тільки додалось, коли МакМастера на посаді радника з питань нацбезпеки замінив Джон Болтон, а Тіллерсона – Майк Помпео. Всі вони чудово розуміли і дуже правильно класифікували загрози, які становила Росія і для США, і для інших країн світу, зокрема України. Занепокоєння викликали лише спостереження, що Трамп дедалі менше проводив свою політику з огляду на поради радників і дедалі більше підбирав радників під свою політику. Цей тренд, до речі, з кожним наступним роком президентства Трампа ставав очевиднішим.

 

Позитивним елементом було й те, що особисто Трамп погодився, аби в Державному департаменті була створена окрема позиція – Спеціального представника з переговорів щодо України і призначення на цю посаду харизматичного дипломата Курта Волкера. Щоправда, цікава деталь: на початках Трамп не був проти, щоб цим напрямком й надалі опікувалась Вікторія Нуланд.

 

Варто визнати, що з Куртом Волкером Україна спрацювалась значно ефективніше, аніж з Вікторією Нуланд у часи Адміністрації Обами-Байдена. «Американська позиція дійсно надихала – немає жодного важливого питання, в якому США не підтримували би українську позицію», – ділився на той момент високопоставлений представник уряду України.

 

Не дивно, що в якийсь момент американський спецпредставник був звинувачений російською стороною у «мегафонній дипломатії», а Владислав Сурков просто перестав із ним спілкуватись. Посол Волкер, натомість, зробив багато для того, щоб у США і ЄС не забували: в Україні триває війна, про жодний заморожений конфлікт не йдеться.

 

Це важливе уточнення з огляду на те, що вже в 2015 році в американській столиці почав спостерігатись достатньо високий рівень психологічної готовності до заморожування конфлікту на Сході України. Однак, наразі можемо констатувати: лінія з абсолютної підтримки України у війні з Росією, яку проводив Волкер – це була лінія Волкера, не Трампа, і навіть не усієї адміністрації. Якщо за Обами питання Донбасу було делеговано в межах однієї Адміністрації (Нуланд), то за Трампа часом складалось враження, що воно було віддано на зовнішній аутсорсинг (Волкер навіть не був працевлаштований у Держдепі, виконував роботу спецпредставника як директор Інституту МакКейна).

 

Можливо, найбільш предметна розмова безпосередньо з Трампом на тему Донбасу відбулась в української сторони на зустрічі з Порошенком у Нью-Йорку у вересні 2017 року. Саме тоді, за інформацією з наших джерел, із Трампом вдалось проговорити  питання можливої миротворчої місії за мандатом ООН, яку він, попри весь скепсис до міжнародних організацій, був готовий підтримати з формулюванням, якщо це допоможе вирішити конфлікт[3]. Фактично на найвищому рівні був отриманий мандат на переговори  посла Волкера щодо формату майбутньої місії за мандатом ООН, однак суттєві розходження в російському та українському баченнях не дали можливості просунутись у цьому питанні.

 

Нова спроба задіяти самолюбство Трампа до вирішення конфлікту на Донбасі мала бути зроблена в українській столиці вже зі зміною президента України, який від початку підкупив деяких міжнародних акторів своїм рішучим налаштуванням завершити війну, не виключаючи певні компроміси з боку України. Враховуючи бажання Трампа зняти перешкоду у вигляді «українського питання» зі шляху перезавантаження відносин із Росією, такий підхід нової української влади міг би його зацікавити. Представники команди Зеленського готували до зустрічі з американським президентом переможний план Трампа-миротворця. Щоправда, озвучити його, судячи з наявної інформації, так і не вдалось. Із моменту обрання Зеленського Трамп уже цілковито перелаштувався у веденні міжнародних справ з програми «самолюбство» на програму «переобрання», в якій Україна відігравала виключно одну роль – джерела можливого компромату на найбільш очевидного політичного опонента на виборах.

 

Цілком імовірно, що для президентської спадщини (legacy) Трампа і  навіть його можливого переобрання завершення єдиної війни в Європі мало б більш позитивний ефект, аніж сумнівний компромат на сина колишнього віцепрезидента Байдена. Однак, американського президента, схоже, переконали, що саме безкінечна сага Хантера Байдена  в Україні та Китаї відкриває шлях до переобрання нинішнього глави Білого дому. Судячи з фінальних дебатів, де Трамп неодноразово апелював до цієї історії, він і до останнього вірив у магічну карту історії з Хантером та «Бурісмою».

 

Таким чином, за чотири роки президентства Трампа стримування російської агресії в Україні не було оформлене в самостійну стратегію. Швидше йдеться про набір сигналів та кроків, які робились під впливом внутрішніх (розслідування Мюллера, тиск Конгресу та медіа) та зовнішніх (бажання перезавантажити відносини з РФ) факторів. Не дивно, що часом ці сигнали та кроки протирічили одне одному, чи навіть підважували один одного. Крім того, вербальна частина політики Трампа щодо України суттєво вступала в конфлікт з практичною складовою цієї ж політики: на рівні дій адміністрація виявилась більш предметною і прихильною до України, аніж на рівні заяв.

 

Найбільш символічним практичним кроком Адміністрації Трампа безумовно стало надання оборонного летального озброєння Україні. Надання Україні летальної зброї можна вважати візитівкою Адміністрації Трампа в питанні України. Навіть при тому, що Трамп особисто явно не був прихильником такого рішення, і воно навряд чи далось йому легко. Про це свідчить і спосіб ухвалення такого рішення, коли українську сторону попросили уникати будь-яких публічних згадок про такий крок із боку Вашингтона. Очевидно, за перефразованим принципом «зброя любить тишу». Про це свідчить і низка передумов до використання зброї – починаючи з локації її базування, закінчуючи використанням виключно у разі військового наступу РФ. Про це свідчить і те, що Трамп, за свідченнями американських інсайдерів, погодився на таке рішення виключно за умови, що подальші партії озброєнь Україна в США купуватиме.

 

Хоча саме по собі це рішення було виграшним для Трампа з точки зору надійного контраргументу для тих, хто звинувачував його у змові з Росією, а також вигідного позиціонування на фоні Адміністрації Обами. Аргумент, що ми надали Україні летальну зброю, а Обама надав лише ковдри – до останнього активно працював із боку кампанії Трампа та прихильних до нього представників Республіканської партії.

 

Крім того, наратив про Обаму, який віддав Крим Росії, став основним наративом Трампа-президента щодо російської агресії в Україні. Основним і промовистим, оскільки дає розуміння про те, кого насправді Трамп призначив відповідальним за агресію.

 

Українська сторона на якомусь етапі підживлювала цей наратив, намагаючись позбутись статусу «країни, яка втручалась у вибори в 2016 році на боці демократів» та встановити довірливі відносини з Трампом. Як стверджують інсайдери, Трамп навіть чи то провокував, чи то тестував Порошенка питаннями на кшталт: ну ви ж згідні з тим, що це Обама подарував Крим Путіну? Це вчергове підтверджує: Трамп є тим президентом, з яким можна знайти спільну мову лише на основі критики та несприйняття дій попередньої Демократичної адміністрації США, а не агресивної політики нинішнього керівництва Росії. Антипутінська риторика не допомогла б знайти спільну мову з Трампом, антиобамівська – інколи дійсно спрацьовувала.

 

За іронією долі, нагода продемонструвати майстер-клас Обамі, як потрібно себе поводити у кризових ситуаціях щодо України, частково випала Трампу, коли відбувся напад на українські кораблі в Керченській протоці у листопаді 2018 року. Однак він цією нагодою не скористався. Білим домом Трампа була обрана лінія закликати обидві сторони до діалогу і делегувати вирішення цього питання… Німеччині. За принципом: «Україна в Європі, тому вирішенням питань України має займатись Європа». Тобто, в кризовій ситуації Трамп швидше скопіював Обаму, аніж показав йому майстер-клас – теж делегував вирішення питання України Німеччині.

 

Потужний месидж у вигляді надання Україні зброї був підважений низкою заяв Трампа про необхідність повернення Росії до G7. Понад те, нав’язливі пропозиції американського президента повернути РФ до G7 є ударом по всій санкційній політиці заходу щодо Росії за незаконну анексію Криму та подальші агресивні дії в Україні. Адже саме виключення Росії з «Групи семи» стало першим важливим елементом усієї санкційної інфраструктури, яка потім роками надбудовувалась і наразі дала тріщину тільки у випадку з поверненням російської делегації в Парламентську Асамблею Ради Європи.

Якщо одним із найпомітніших досягнень Адміністрації Обами було якраз те, що США відігравали дуже важливу рольову модель для європейських союзників у питанні санкцій, то з приходом в Білий дім Трампа  санкційне питання у трансатлантичному розрізі на перших порах нагадувало гру «хто перший моргне». Конгрес США навіть вдався до превентивного заходу: кодифікацію американських санкцій, що не дозволило б президенту їх скасувати власноруч. Америка Трампа у питанні санкцій зрештою так і не «моргнула». Натомість, запровадила – хоч і з затримкою – важливі санкції щодо «Північного потоку-2».

 

Купівля підтримки за гроші

 

У президента Трампа від початку перебування його у Біломі домі окреслились досить чіткі критерії, за якими він оцінював того чи іншого міжнародного партнера. Ці критерії передбачали відповідь на питання, на чию користь торговельний баланс у відносинах і на яку суму ця країна купує американську продукцію (передусім озброєнь).

 

У Києві добре вловили цей підхід уже в перші місяці перебування Трампа у Білому домі. Із точки зору торговельного балансу ми не становили жодної загрози для Америки Трампа через мізерний (не як для союзників) рівень торгівлі між країнами. А от із купівлею американської продукції були питання. Україна десятиріччями взаємодіяла зі США переважно в логіці «донор-реципієнт»: тобто йшлось про отримання допомоги, а не купівлю. Якщо і доводилось платити чимось за ту чи іншу допомогу – фінансову, технічну, політичну – то певними кроками в сфері реформ. Особливо це було характерно для адміністрації Обами-Байдена. За Трампа ситуація виявилась значно простішою для тих країн, які володіли відповідними бюджетами на партнерство зі США: допомогу та підтримку Америки Трампа в буквальному сенсі можна було придбати.

 

Президент Порошенко має завдячувати особі, яка порекомендувала його Адміністрації купівлю партії американського вугілля як кроку налагодити діалог із Білим домом Трампа.  Це був дуже грамотний і вчасний хід, котрий, по суті, допоміг забезпечити другу і, наскільки відомо, найкращу зустріч Трампа з Порошенком в Нью-Йорку: певною мірою спрацював ефект вдячності американського президента українському за дотримане слово[4]. Адже йшлось не просто про американське вугілля. Йшлось про вугілля зі штату Пенсильванія – одного зі штатів так званого «іржавого поясу», де фактично вирішився результат минулих президентських виборів. І в яких, до речі, може вирішитись і доля нинішнього голосування. Про те, наскільки важливим цей крок був для Трампа, свідчила його окрема публічна  заява про потребу України в мільйонах і мільйонах тон пенсильванського вугілля, яке американська сторона готова була продати.[5] Так чи інакше на переговори до Трампа у Нью-Йорк Порошенко вже їхав із сувеніром: шматком того самого пенсильванського вугілля, перша партія якого якраз напередодні поступила до України.

 

Пенсильванську тему Україну продовжила і за допомогою укладення мільярдного контракту між «Укрзалізницею» та «General Electric», завод якого розташований у Пенсильванії. Ідея, яку намагались візуалізувати для Трампа, виглядала досить доступно і привабливо: пенсильванські вагони везуть пенсильванське вугілля до України. Щодо “General Electric” Україна де-факто повторила приклад Угорщини, яка також заключила мільярдний контракт із цією компанією, щоправда, на купівлю не вагонів, а турбін для атомної станції. Варто зазначити, що лише цими двома контрактами українська влада майже «розрахувалась» за безпекову допомогу, надану Вашингтоном Україні з 2014 року.

 

Посилити своє реноме як надійного партнера для Адміністрації Трампа Київ неодноразово намагався за рахунок купівлі озброєнь. Один із учасників переговорів із нинішнім президентом США на найвищому рівні згадує, як разюче змінювалась тональність і поведінка американського президента, щойно український співрозмовник вимовляв на переговорах із ним слово «purchase» (придбати). Американський лідер відразу повертав інтерес до розмови. Щоправда, є підстави вважати,  що в спроможності України системно укладати вигідні й твітабельні оборудки Трамп не дуже вірив. Цим можна пояснити його уточнюючі (можливо, навіть дещо принизливі) питання на переговорах і з серії «а у вас є гроші?» або «звідки ви візьмете кошти?».

 

І в українській столиці, і в американській чудово розуміли: попри ініційовану Порошенком українську версію “America first”, Україна не може в цьому сенсі позмагатись за кількістю куплених озброєнь у США не лише з Саудівською Аравією, але й з сусідніми країнами у регіоні – Польщею чи Румунією (поляки лише систем «Patriot» купили у США на 4,8 млрд доларів).

 

Цікаво, що лінію Порошенка на купівлю американської підтримки (чи, точніше, підтримки Трампа) продовжив і новообраний президент Зеленський. У відомій вже на весь світ телефонній розмові від 25 липня 2019 року намір купити американське озброєння був одним із ключових месиджів, який український президент намагався донести до Трампа.

 

Окремого важливого звучання за Адміністрації Трампа набув діалог зі співпраці між Україною та США в енергетичній сфері. Саме питанням енергетики, за свідченням джерел, була присвячена левова частка першої і наразі єдиної зустрічі між Трампом та Зеленським у Нью-Йорку у вересні 2019 року. Попри важливість цього виміру для стратегічного партнерства двох країн, за Адміністрації Трампа цей вимір набув дещо спотвореного вигляду. За благородними ідеями поставок до Європи загалом і України зокрема американського «газу свободи», які активно просував міністр енергетики США Рік Перрі, пізніше сплили очевидні конфлікти інтересів та інші сумнівні дії з боку окремих представників американської адміністрації, які швидше дискредитували енергетичне партнерство між Україною та США, а не зміцнювали його[6]. Маленьким, але показовим моментом стала передана Ріком Перрі у руки Зеленському в день його інавгурації записка зі списком осіб, з якими потрібно вести діалог щодо енергетичних питань. Як би парадоксально це не звучало, але реформований із допомогою американців «Нафтогаз» повів себе в історії з просуванням окремими представниками Адміністрації Трампа сумнівних бізнес-оборудок в енергетичній сфері більш достойно, аніж ті, хто б насправді мав подбати про незворотність підтриманих Америкою енергетичних реформ в Україні.

 

Трамп і побічний ефект українських недореформ

 

Однією з причин, чому в Києві у листопаді 2016 року не драматизували перемогу Трампа, була втома від антикорупційного порядку денного, який став стрижнем американської політики щодо України за Адміністрації Обами-Байдена. Причому у достатньо персоналізованому вигляді.

 

Ледве не з моменту обрання Трампа в українській столиці панувало відчуття, що Дональд Трамп у силу різних причин не буде настільки активно цікавитися станом реформ і перебігом боротьби з корупцією в Україні, як цікавились окремі представники попередньої адміністрації. Такий стан справ абсолютно влаштовував вищі чини в Україні, які з 2014 року активно намагались запакувати  партнерство зі США в безпекову, а не актикорупційну обгортку.

 

Переконання у тому, що ця тема не є цікавою для Білого дому, посприяло тому, що будь-які заяви американської сторони на предмет боротьби з корупцією та верховенства права проходили тест від представників української влади у вигляді питання: «Це позиція Вашингтона чи позиція Посольства США в Україні?». У питаннях реформ в Україні позиція Адміністрації Трампа-Пенса не виглядала настільки злагодженою і цілісною, як за Адміністрації Обами-Байдена. І насправді не тільки у питанні реформ: ця відмінність стосується і загалом американської політики щодо України, яка за Обами-Байдена переважно говорила одним голосом, за Трампа – багатоголоссям, яке слабо піддавалось синхронізації.

 

Хоча варто зазначити, що саме за президентства Трампа з вуст представника його Адміністрації прозвучала заява, яка на сьогодні є чи не найвлучнішим і найсильнішим висловлюванням американського політика щодо корупції в Україні від початку російської агресії: «Немає сенсу боротися за тіло України на Сході, якщо її душу знищить корупція». Ця заява належить колишньому держсекретарю Рексу Тіллерсону.[7]

 

У контексті підходу Адміністрації Трампа до реформ в Україні, попри численні рекомендації, серйозно недооцінили той факт, що саме недостатній рівень боротьби з корупцією може бути використаний Трампом як вигідний привід списати Україну на задвірки пріоритетів своєї адміністрації. Це стало очевидним вже під час першої зустрічі G7, на якій Трамп розповідав іншим учасникам «Групи семи», наскільки Україна є корумпованою. Пізніше, наратив про корупцію те беззаконня в Україні активно використовувався Трампом та його союзниками під час кампанії з метою здобути потрібний компромат на Байденів.

 

Можна довго дискутувати, чи можливою була б історія з тиском Трампа на Україну у питанні відомих розслідувань, якби він не вважав Україну глибоко корумпованою та з відсутнім верховенством права. Судячи з того, який тиск він чинив на прем’єр-міністра Швеції – майже взірцевої з точки зору антикорупції та верховенства права країни – аби той посприяв негайному вирішенню справи затриманого в цій країні американського репера ASAP Rocky, очевидно, тиск на Україну був неминучий. Інша справа, що коли прем’єр Швеції у відповідь американському президенту посилається на незалежне правосуддя – це звучить аргументовано. Коли аналогічні посилання звучать із вуст українських посадовців, то зазвичай сприймаються як непереконливий маневр і небажання співпрацювати.

 

Трамп 2.0: America first, але без гальм?

 

Яким президентом буде Трамп для світу та України у разі переобрання? Швидше за все праві ті, хто вважає, що Дональд Трамп дозволятиме собі більше, аніж в попередні чотири роки. Якщо ми погоджуємось із оцінкою Болтона, що драйверами зовнішньої політики Трампа були його самолюбство та бажання бути переобраним, то другий драйвер автоматично зникне під час другого терміну його президентства. Чи додасться до самолюбства новий драйвер? Невідомо.

 

Очевидно, ми й надалі бачитимемо чітко виражений трансакційний, чи то бізнес-підхід, у веденні Трампом зовнішньополітичних справ, де головні безпекові ризики – це ризики, більше породжені торговельними дефіцитами, аніж брязканням зброєю.

 

Очевидно, питання стримуючих факторів Трампа постане більш гостро, аніж це було в перші роки його президентства. Якщо це буде продовження політики America First, то це, швидше за все, буде America First, але без гальм. Міжнародні партнерства та союзництва Америки й надалі маргіналізуватимуться. За найпесимістичнішими сценаріями, які, проте, активно обговорюються, Трамп може ініціювати вихід із НАТО та СОТ. Він може продовжити вивід американських військ з Європи, а також з Японії та Південної Кореї[8]. Може нарешті піти на сумнівну оборудку з Північною Кореєю. Може нарешті приступити до перезавантаження відносин із Росією. Тональність висвітлення його діяльності в американських медіа відіграватиме для нього значно більшу роль, аніж думка закордонних партнерів чи «вашингтонського болота».

 

Якщо в питанні України Байден може стати найбільш підготовленим президентом США, то Трамп стане президентом із чи не найбільш негативними поглядами на Україну. Завдяки регулярним у часи президентства Трампа витокам у пресу, а також процесу імпічменту українці почули про себе стільки відвертих й недружніх висловлювань, яких вони не чули від усіх попередніх президентів США разом узятих. Усі висловлювання – і про жахливих, корумпованих людей, які мешкають в Україні, і про те, що Україна Трампа взагалі не обходить (в більш грубій формі) – стали лише підтвердженням, що з часів минулої президентської кампанії ставлення Трампа до України якщо й змінилось, то в гірший бік. У Трампа, на відміну від Байдена, немає жодної емоційної прив’язки до України. Немає і мотивації зробити так, аби в України зрештою вдалось. Аби вона більше не фігурувала в США лише у двох згаданих нами раніше категоріях: країни, у якої не вдається, або країни, у якої дуже не вдається.

 

Чи можливо в принципі змінити усталено негативні підходи нинішнього глави Білого дому? Приклад Японії, до якої Трамп був дуже критично налаштований як до країни у 80-90 роки минулого століття, але потім змінив свою думку, а прем’єр Абе навіть став одним із найбільш довірених міжнародних партнерів Трампа-президента. Однак для зміни ставлення Трампа до України потрібна тривала, системна та неймовірно злагоджена робота на всіх рівнях. Із обов’язковим збереженням принципу: одна країна-один голос. Тим паче, що Україна – особливо складний кейс, який переслідує Трампа від початку його політичної кар’єри з таким величезним знаком мінус, що цілком може сприйматись ним самим як певне політичне прокляття, а не благословення.

 

Ті, хто знає середовища, в яких оперував Трамп-бізнесмен у Нью-Йорку, стверджують, що там прийнято перед тим, як мати справу з кимось, запитувати «хто твій раввин?». Щось з розряду «хто твій дах?». Із початком історії з Хантером Байденом, яка загнала українсько-американські відносини фактично у кому, у ролі самоназваного «раввина» від України виступає лише одна особа – це Руді Джуліані. Судячи з позицій та риторики американського президента, жоден представник Адміністрації Трампа не мав і не має на нього настільки визначального впливу в питанні України, як його персональний адвокат. І цей вплив позначений серйозним знаком мінус, попри те, що Джуліані неодноразово запрошували до України і влаштовували йому тут більш ніж гостинні прийоми з відповідними, зокрема фінансовими, винагородами. Що, до речі, ще раз підтверджує: українська олігархічна дипломатія, коли відомі закордонні політики ангажуються до участі у заходах на  українську тематику, працює лише до моменту перерахування гонорару.

 

Чи означає одноосібний вплив Джуліані, що інші призначення в Адміністрації Трампа не матимуть значення для України? Звичайно, ні. По-перше, Трамп відомий тим, що неодноразово демонстрував кардинальну зміну ставлення до представників своєї команди. Ми не знаємо, як зміниться ставлення до Джуліані, якщо в якийсь момент Трамп зрозуміє, що магічна карта Хантера, яку, за різними джерелами, саме його персональний юрист наполягав зробити ключовою в кампанії з переобрання, не виправдала себе. А якщо Джуліані й залишиться надалі в команді, невідомо, чи й надалі матиме можливості або бажання опікуватись українським досьє чи переключиться на якесь більш перспективне.

 

По-друге, не всі важливі питання в українсько-американських відносинах потребують безпосередньої візи президента. Інколи достатньо залучення Конгресу. І тут роль тих, хто надалі опікуватиметься питаннями України, може в якийсь момент бути вагомою. Хоч і навряд чи визначальною – питання України після процесу імпічменту перемістилось у США з зовнішньополітичного досьє також і у внутрішньополітичне – відтак складно собі уявити, щоб хтось із американських урядовців взяв на себе відповідальність за якісь визначальні рішення щодо України.

 

Тим паче, підхід Дональда Трампа до заміни менш лояльних представників команди на  більш лояльних із великою долею ймовірності розвиватиметься лише в одному напрямку – заміни лояльних представників на ультралояльних. Навіть коли йдеться про професійних політиків, погляди яких в низці важливих питань не збігаються з позиціями Трампа – то й вони на час роботи в Адміністрації будуть, очевидно, витримувати лінію Трампа. Як це, наприклад, наразі робить Майк Помпео, котрого Україна неодноразово намагалась зробити своїм союзником в Адміністрації Трампа ще з того моменту, коли він майже інкогніто відвідував Київ та Донбас як глава ЦРУ, тобто до номінування та призначення на посаду Держсекретаря. Аби схилити Помпео на бік Україниза президентства Порошенка кримську декларацію Державного департаменту навіть називали декларацією Помпео.

 

Якщо ж порівнювати можливий склад адміністрацій Байдена та Трампа, то в адміністрації останнього можуть цілком виявитись знову політики більш рішуче налаштовані до публічної підтримки України, аніж окремі представники Адміністрації Байдена. Скажімо, вибираючи між Ніккі Хейлі у статусі Держсекретаря за президента Трампа та Сьюзан Райс як держсекретаря за Джо Байдена, Україна, звісно, обрала б Ніккі Хейлі, яка ще на посаді посла США в ООН більш рішуче підтримувала Україну, аніж Саманта Пауер – її попередниця за Адміністрації Обами. Так само, як посол Курт Волкер у статусі Спеціального представника США по Україні був більше на одній хвилі з Києвом в питаннях врегулювання конфлікту навколо Донбасу, аніж Вікторія Нуланд в часи Адміністрації Обами-Байдена.

 

Володимир Зеленський обрав тактику взаємодії з Дональдом Трампом аналогічну до тієї, яку в свій час обрав Петро Порошенко та ще низка міжнародних лідерів – це тактика, цілковито змонтована на лестощах. Неприхованих, часом досить демонстративних. Однак, зрозуміло, що для подальшого перебування США в обоймі союзників України за президентства Трампа, «задушити» главу Білого Дому в лестощах, що частково намагався зробити Зеленський у відомій телефонній розмові, буде недостатньо. Потрібна історія успіху, яку Трамп захоче розділити з Україною. Можливо, навіть не одна. Адже як не втомлююсь повторювати впродовж тривалого часу: американці люблять переможців, а Трамп їх любить особливо.

 

Потрібно також бути готовими до того, що Трамп й надалі використовуватиме корупцію в Україні і гальмування реформ як привід сказати Україні «ні» в усіх питаннях, де вона розраховуватиме на тверде американське «так». Купівля підтримки через придбання американських озброєнь матиме ефект, однак, як показує попередній досвід такої підтримки, вона є достатньо обмеженою у часі. І навряд чи в залежної від міжнародної фінансової допомоги України достатньо буде можливостей купувати американську підтримку на постійній основі.

 

Судячи з того, як у багатьох владних кабінетах спокійно ставляться до переобрання Трампа президентом, в Україні, схоже, готові й надалі будувати українсько-американське партнерство за мірками Дональда Трампа. Очевидно, в українській столиці виходять із того, що якщо підтримка України відповідає інтересам Трампа, як це мало місце неодноразово в минулому, то його негативне сприйняття Києва відходить на другий план. Крім того, як би це парадоксально не звучало, для багатьох українських десижнмейкерів непередбачуваний Трамп на сьогодні є більш передбачуваним, аніж президент Байден.

 

 

[1] Crimea Declaration, July 25, 2018, https://www.state.gov/crimea-declaration/

[2] Ukrainian President Compares Trump to Reagan Ending Cold War,  Insider Fox News, June 20, 2017, https://insider.foxnews.com/2017/06/20/donald-trump-reagan-ukraine-president-poroshenko-says-russia-cold-war

[3] Інтерв’ю з екс-представником Уряду США,  6 жовтня 2020 року

[4] Інтерв’ю з українським дипломатом, 8 жовтня 2020 року

[5] How  a U.S. coal deal warmed Ukraine’s ties with Trump, Reuters, February 19, 2018, https://www.reuters.com/article/us-ukraine-usa-coal-idUSKCN1G31V8

[6] Exclusive: As Energy Secretary, Rick Perry Mixed Money and Politics in Ukraine. The Deals Could Be Worth Billions, Time, September 10, 2020, https://time.com/5887230/rick-perry-deals-energy-ukraine/

[7] Secretary of State  Rex Tillerson”s Remarks to NATO-Ukraine Comission, March 31, 2017, https://fr.usembassy.gov/secretary-state-rex-tillersons-remarks-nato-ukraine-commission/

[8] Trump’s “America First” second-term foreign policy plan, Vox, August 26, 2020, https://www.vox.com/2020/8/26/21368750/trump-foreign-policy-plan-2020