Блог Сергія Солодкого для видання “Сегодня”.
Вперше за історію двосторонніх відносин Україна відкликала свого посла з Білорусі. І це найменше, що могла зробити Україна на знак солідарності з білорусами. “Подивіться на нас – усе можливо!”. Із таким закликом Володимир Зеленський звернувся до громадян пострадянських країн після того, як стало відомо про його перемогу на виборах. Виглядало б цілком логічно, аби український президент сьогодні показував, що його вислів річної давності не був випадковим вигуком. Українці як ніхто знають, наскільки важливо бачити і відчувати зовнішню підтримку у революційний час. Українців міг надихати той факт, що західні країни не визнавали перемогу Януковича в 2004 році. І українців дратували конвеєрні “занепокоєння” Євросоюзу в 2013 році.
Чим швидше сипатиметься підтримка Олександра Лукашенка всередині державного апарату, тим сильніше він відчуватиме потребу домовлятися. Чим гучнішим і невпинним буде революційний голос, тим незворотнішими будуть і зміни в Білорусі. Чим сильнішим буде тиск Заходу на нинішню верхівку Росії, тим стабільнішим і демократичнішим ставатиме пострадянський простір.
Революція – це майже завжди стихійне, непередбачуване і багатосценарне явище. Наскільки був мало прогнозованим початок білоруської революції, настільки ж мало прогнозоване і її продовження. Сьогодні мало в кого існують сумніви, що Лукашенко приречений на поразку – надто потужне суспільне невдоволення і прагнення громадян до змін. Проте не варто забувати, що президентське довголіття Лукашенка ґрунтується на найжорсткіших і часто кривавих методах. Чимало президентів пострадянського простору, йдучи з посади, намагалися добитися власної недоторканності. Досягалося це або втечею до іншої країни, або ж домовленостями з новою владою. Куди втікати Лукашенку? З ким йому домовлятися?
Лукашенко часто вчився в України (принаймні робив про це публічні заяви). Колись на початку 2000-х він із заздрощами хвалив Леоніда Кучму, якому нібито вдавалося водити за носа і Росію, і Захід (але це кучмине “водіння” зрештою привело Україну до фактично міжнародної ізоляції). Українські революції стали так само уроком для нього. Із 2005 року Лукашенко постійно лякав білорусів “помаранчевою загрозою”, американським втручанням чи воєнними діями, які начебто сталися в Україні з вини революціонерів. У проросійському дискурсі домінує думка, що проєвропейська революція змогла перемогти в Україні в 2014 році лише через слабкодухість Віктора Януковича. На цьому тлі ризик кривавої розправи над мітингувальниками в Білорусі чималий.
Сьогоднішні події в Білорусі – це наслідок недостатньо сталої і недостатньо жорсткої політики Заходу щодо Росії. Білоруська ситуація – це ще один аргумент для всього світу, чому Росія становить серйозну загрозу для міжнародної безпеки. Вирішення російської проблеми вирішить й інші проблеми – чи це стосується підтримки корумпованих режимів, чи це стосується збройного встановлення контролю Росії над частинами суверенних держав, чи це стосується спецоперацій Росії в західних країнах. Лукашенко скільки завгодно міг розігрувати карту захисника суверенітету, але суті це не змінювало. Саме тому телефонні бесіди про порятунок він веде з Кремлем.
Залучення міжнародних переговірників фактично вже відбувається. Ключові лідери Заходу ведуть активний діалог щодо того, як реагувати на ситуацію в Білорусі. Вочевидь, західні лідери вестимуть переговори із Росією, зважаючи на ту роль, яку Москва грає і може відігравати в Білорусі. Путін, звісно, не прихильник революційних змін, однак у Росії так само усвідомлюють фактичну нелегітимність Лукашенка і, відтак, будь-яких домовленостей із ним.
Тут також можна пригадати Трояндову революцію в Грузії – російський міністр закордонних справ Ігор Іванов виступав посередником між Міхеілом Саакашвілі і Едуардом Шеварднадзе (тоді Росія фактично привела до влади людину, яка згодом стала одним із головних ворогів Путіна). Якщо в Росії погодяться на заміну Лукашенка, то вимагатимуть як мінімум гарантій непорушності існуючих двосторонніх домовленостей.
