Оригінал статті на “Європейській правді”

Після виборів у Франції, за якими спостерігав увесь світ, остерігаючись перемоги проросійської Ле Пен, а також після німецьких виборів, які призвели до рекордно довгої коаліціади, Євросоюз знову опинився перед випробуванням на міцність.

У неділю в Італії відбудуться парламентські вибори, на яких цілком можуть перемогти популісти.

Хтось скаже, що вплив Рима на політику ЄС не варто перебільшувати, але недооцінювати його також не можна. Зрештою, Італія залишається третьою найбільшою економікою єврозони. Саме вона посяде місце у “Великій трійці” Євросоюзу після остаточного виходу Великої Британії. Та й політичного впливу країні не позичати: нагадаємо, що представниця Італії Федеріка Могеріні зараз очолює зовнішньополітичне відомство ЄС.

І якщо Франції та Німеччині на минулих виборах вдалося вистояти проти навали  популізму, то в Італії справи йдуть значно песимістичніше.

Що пішло не так?

Євроскептичні настрої для Італії не є традиційними – радше, навпаки.

У 90-х роках близько 80% італійців підтримували членство своєї країни в ЄС. Але у 2017 році таких залишилося тільки 56% (для порівняння, у Франції таких 69%, у Німеччині – 75%).

При цьому серед молодшого покоління – понад 50% прихильників виходу з ЄС.

Причина проста.

Останні десять років італійці живуть у стані перманентної кризи і звинувачують у цьому саме ЄС.

Перш за все, вони незадоволені рівнем життя: кожна п’ята молода людина в Італії безробітна, італійська економіка досі не подолала наслідки кризи 2008 року. Внутрішній борг становить 132% ВВП, а членство країни в єврозоні не дозволяє підтримувати національну економіку через девальвацію, як колись дозволяла ліра.

Заключним ударом по вірі італійців у ЄС стала криза біженців, яка вдарила по цій країні на рік-два раніше, ніж по інших членах ЄС. Італія стала “першими воротами” для втікачів з країн Африки (та меншою мірою – з Близького Сходу), а в італійців з’явилося відчуття, що Брюссель кинув їх напризволяще.

Отже, варто визнати, що нинішньому коаліційному урядові, сформованому навколо Демократичної партії, не пощастило з часом керування країною. І хоча з 2014 року італійська економіка зростає, це відбувається надто повільно для того, щоб люди встигнули помітити зміни (у 2014 році приріст склав 0,11% ВВП, у 2017 році – 1,5%).

Все це створило якнайкращу атмосферу для популістів.

Тому нині італійські політичні рейтинги очолюють антисистемні партії, які навіть не приховують, що популізм – це їхня ідеологія.

Станом на 16 лютого – тобто в останній день, коли італійські соціологічні компанії могли публікувати результати опитувань – незаперечним лідером перегонів була партія антиістеблішменту “Рух 5 зірок” на чолі з 31-річним Луїджі ді Майо і “сірим кардиналом” Давіде Казаледжіо. Її готові підтримати 26%-28% виборців.

На другому місці, з підтримкою у 21%-24% – Демократична партія на чолі з колишнім прем’єром Маттео Ренці.

Далі йдуть відразу дві праві партії: “Вперед, Італіє” Сильвіо Берлусконі та євроскептична “Ліга Півночі” Маттео Сальвіні. Між тим, особливість італійської політичної традиції полягає в тому, що партії ще до виборів можуть формувати умовні “коаліції”, узгоджуючи програму та принципи на випадок перемоги. Італійські праві та правоцентристи вже домовилися про таку коаліцію.

І якщо рахувати їхні рейтинги разом, то праві виходять на перше місце.

Отже, правоцентристська група набирає 35-39% голосів. Окрім “Вперед, Італіє” та “Ліги Півночі”, до неї входять євроскептики “Брати Італії” Джорджії Мелоні, а також правоцентристське об’єднання “Ми з Італією” під проводом Раффаеле Фітто.

Та чи залишаться праві в одній коаліції після голосування, з певністю говорити не можна – закон не забороняє їм домовлятися про партнерство з іншими.

Отже, розпорошеність виборчої картини не дозволяє спрогнозувати склад майбутнього уряду, але дає підстави чекати на бурхливі коаліційні переговори із безліччю конфігурацій. До того ж, результати виборів можуть виявитися неочікуваними через понад третину виборців, які не визначилися з уподобаннями (вищенаведена статистика охоплює тільки тих, хто вже знає, за кого голосуватиме).

Надія є

Якими б не були результати виборів та коаліційних переговорів, підстав для надмірної тривоги щодо європейського майбутнього Італії немає.

По-перше, євроскептицизм в Італії має іншу природу, аніж, скажімо, в Угорщині чи Польщі. Йдеться не про риторику “а ля Трамп” щодо відновлення величі Італії і не про критику ЄС як такого, а швидше про отримання більших вигод від членства Італії в Євросоюзі. У правоцентристській коаліційній програмі, укладеній між партіями “Вперед, Італіє”, “Ліга Півночі” та “Братами Італії” (тобто за участі партій-євроскептиків), чітко визначено: “Більше політики у Європі, менше бюрократії”.

По-друге, антиєвропейська риторика правоцентристів, а також ді Майо, лідера популістичного “Руху 5 зірок”, суттєво пом’якшилася напередодні виборів. Наприкінці січня ді Майо оголосив, що більше не прагне провести референдум щодо членства Італії в єврозоні. Точніше, він зберігає цю ідею як “останній засіб” – до якого, як він сподівається, не буде необхідності вдаватися.

Та й від Берлусконі не варто чекати завеликих несподіванок.

У лютому скандальний італійський екс-прем’єр публічно присягався у чудових відносинах з канцлеркою Німеччини Ангелою Меркель.

Причини таких змін позиції правих та популістів можуть корінитися як у настроях самих італійців, так і в усвідомленні з боку італійських політиків, що без допомоги Європейського Союзу (зокрема, Німеччини та Франції) Італія не зможе ані подолати кризу, ані посилити свій вплив на прийняття рішень у ЄС.

Щодо ж лівоцентристів з Демократичної партії на чолі з Маттео Ренці, то поглиблена європейська інтеграція від самого початку була у його програмі – йому належить, до прикладу, ідея створення “Об’єднаних держав Європи”.

Можливо, менш вагомим, але цікавим фактором у італійській політиці є також “фактор Макрона”. Французький президент зміг сподобатися представникам абсолютно різних політичних сил – ним захоплюються як Ренці, так і ді Майо. Здається, Еммануель Макрон уособлює сьогодні нового лідера, якого бракує італійцям, і поки що це працює на “м’яку силу” Франції в Італії – а отже, закладає іще одну цеглинку європейської єдності. До речі, “Рух 5 зірок”, заснований коміком Беппе Грілло, є італійським втіленням пошуку нових облич. Зокрема, тому ця партія зробила ставку на молодих політиків: різниця у віці між ді Майо та ветераном італійської політики Берлусконі становить півстоліття!

Насамкінець, не варто поспішати зі списуванням нині правлячої Демократичної партії з італійського політичного Олімпу. Нагадаємо, що останні вибори 2013 року також були для неї не надто успішними: перевага лівоцентристської коаліції навколо Демпартії над правоцентристською склала 0,36% – 29,54% проти 29,18% голосів.

Деякі італійські оглядачі не виключають, що у підсумку уряд формуватиме широка коаліція за участі партій Ренці та Берлусконі, тобто ліво- та правоцентристів.

Зрештою, у Німеччині після майже піврічних переговорів прийшли саме до такого варіанту, хоча на початку соціалісти виключали таку можливість.

Прогнози для України

Цілком зрозуміло, що питання зовнішньої політики не займали в італійській виборчій кампанії чільні позиції (якщо взагалі порушувалися). Пріоритетом практично усіх партій були внутрішні італійські проблеми – працевлаштування та соціальне забезпечення, врегулювання міграційної кризи, боротьба з тероризмом тощо.

З усіх партій найрозгорнутішу зовнішньополітичну програму пропонує, як не дивно, “Рух 5 зірок”.

У ній Україна згадується лише один раз – як приклад криз, які оточують Європу. У заключній частині програма наголошує на нагальності побудови у Європі системи безпеки, заснованої на принципах поваги до територіального і державного суверенітету, права народів на самовизначення, невтручання у внутрішні справи інших держав та економічній мультилатеральності.

Звучить як мед для українського вуха – от тільки навряд чи автори думали про конфлікт з РФ, коли писали цей пасаж.

Натомість Росії як стратегічному партнеру лідер перегонів відвів окремий розділ, де містяться заклики якомога швидше зняти санкції та відновити діалог із Росією задля врегулювання “міжнародних криз” у Іраку, Сирії, Лівії та Ємені.

“5 зірок” також пропонують зменшити присутність в Італії американських військових баз та реформувати НАТО таким чином, щоб Альянс більше відповідав потребам інших країн-членів (але про вихід з Альянсу не йдеться).

З іншого боку, тішить те, що жоден політичний лідер не будував кампанію на підкресленні тісних зв’язки з Путіним чи з Росією, попри проросійську спрямованість італійського бізнесу та історичну русофілію італійського суспільства (утім, Берлусконі і Сальвіні не приховують свого захоплення російським лідером).

Усе це, однак, не означає, що Україна може дозволити собі вичікувальну позицію. Оновлення складу італійських владних структур за будь-якого сценарію означає для українських дипломатів і парламентарів, а також для громадянського суспільства, багато роботи попереду із завоювання нових друзів та просування українського порядку денного.

А якщо склад уряду буде менш обнадійливим, ніж того хотілося б Україні, “якорем”, який фокусуватиме увагу Італії на українській проблематиці, може стати італійське головування в ОБСЄ. Нагадаємо, що врегулювання конфлікту є пріоритетом номер один для цієї організації, а тому чинний голова ОБСЄ (а ним у 2018 році за посадою є італійський міністр закордонних справ) буде змушений вивчити українське питання.

А отже, навіть якщо цю посаду обійме далекий від нашого регіону політик, він все одно з’ясує, що Росія веде війну на території нашої держави.