Те, що відбулось вчора у Раді Європи, безперечно заслуговує на окрему реакцію. Неймовірними зусиллями, які докладались впродовж останніх кількох місяців, вдалось зробити так, що російська делегація не повернеться з тріумфом у Парламентську Асамблею Ради Європи вже у січні 2019 року. З тріумфом – це значить без виконання жодної з передумов, які значились у щонайменше 8 резолюціях ПАРЄ після початку агресії Росії щодо України.
Хто стежив за розвитком ситуації, добре знає, що Росія у своїй традиційно зухвалій манері навіть вигляд не збиралась робити, що планує бодай символічно щось виконувати, змінювати свою поведінку. Натомість придумала фішку зі зміною правил і процедур Ради Європи. Із серії: якщо не вдається змінити політику Ради Європи, треба спробувати змінити її правила і процедури. Змінити так, щоб потім ніхто не посмів і заїкатись про якісь там санкції щодо Росії, максимально ускладнивши їх запровадження у майбутньому. Тобто, ідеальний сценарій для РФ виглядав таким чином: вона відкрито ігнорує свої зобов”язання, далі не платить внески у бюджет Ради Європи (приблизно 7%), шантажує своїм виходом з цієї організації, гарантує незапровадження санкцій проти себе у майбутньому через ускладнення відповідної процедури і урочисто повертає свою делегацію у ПАРЄ у січні наступного року.
І так би й сталось, якби потрібні їй рішення були проголосовані вчора. Вони не були. Були відправлені на доопрацювання. Саме тому в Україні назвали вчорашні події в РЄ нашою проміжною перемогою. За словами добре обізнаних інсайдерів у Страсбурзі, цю проміжну допомогу забезпечили кілька факторів. Зокрема, ефективно спрацював ситуативний альянс у цьому питанні України і Британії; перетворення історії з безпідставним поверненням РФ з маргінальної та камерної у публічну в ключових країнах-членах; зухвала поведінка Генсека Ягланда, який хотів підрізати повноваження ПАРЄ у питанні санкцій з допомогою замовленого ним тишком-нишком юридичного аналізу; правильної тональності виступи на самій сесії.
Цікаво, що буквально кілька тижнів тому в дипломатичних європейських колах (як і певних українських) домінувала думка, що Росії ніщо не зашкодить повернутись до ПАРЄ у січні, і Україна має працювати вже над планом Б. Мені ж доводилось наполегливо просити своїх співрозмовників з європейських країн сфокусуватись все ж на плані А – ніякого прощення ціною зміни процедур.
Дехто, можливо, зауважить, що важливість цієї історії перебільшена, як і важливість Ради Європи як організації загалом. Тим паче, що історія зі зміною правил і процедур сама по собі досить складна, комунікувати її вкрай важко, розбиратись у процедурах стануть лише одиниці. Однак, чи варто зайвий раз наголошувати, що це якраз той випадок, коли йшлось не лише про Раду Європи і доречність її подальшого існування. Йшлось, швидше, про небезпечний прецедент, який могла спровокувати ця історія з санкційною політикою щодо Росії загалом.
Адже це був би перший випадок з 2014 року, коли б санкційний режим проти Росії був би пом’якшений без жодних на те передумов. Якщо, звісно, такою передумовою не рахувати шантаж з російського боку. Як мені вже довелось писати у колонці для Euronews напередодні запланованого голосування, фактично це був би початок кінця західної політики обумовленості (conditionality) щодо РФ. Хто знає, скільки б європейських політиків після “прощення” Росії в Раді Європи, почали б вимагати аналогічного “прощення” Росії і по лінії Європейського Союзу? Наратив, яким користувались представники національних делегацій у Раді Європи, місцями абсолютно аналогічний тому, який побутує і в євросоюзівських колах. А саме “ви ж розумієте, що Росія на жодні поступки ніколи не піде, то, можливо, нам варто зробити перший крок до діалогу і примирення заради деескалації відносин?”.
Страх втратити дієздатність Ради Європи, сенс її існування як захисника верховенства права і прав людини, мізерний порівняно зі страхом загострення конфлікту з Росією. По-різному в Європі бачать і свою місію щодо Росії. Для одних ця місія полягає у тому, щоб чітко довести Росії: без зміни агресивної політики їй нема місця в Європі навіть на рівні ПАРЄ. Для інших ідеєю фікс є навпаки повернути Росію до Європи за будь-яку ціну. Мовляв, поки вона в ПАРЄ, поки вона в Раді Європи, ми принаймні хоч якось можемо на неї впливати (що, звісно ж, швидше ілюзія). Такі змішані сигнали, звичайно ж, окрилюють кремлівську братію, дають їм натхнення й далі працювати в поті чола на досягнення результату шляхом, який не передбачає жодної зміни ВЛАСНОЇ поведінки. Виключно поведінки європейців.
Для того, щоб публічного і освяченого генсеком Ради Європи Ягландом прощення Росії вчора не відбулось, було, звичайно, вжито значно більше зусиль, ніж може передати будь-яка новинна стрічка. Мені особисто було дуже приємно знову працювати на спільний результат у складі неформальної і створеної винятково на вирішення цього конкретного завдання task force з українських дипломатів, політиків, експертів, правозахисників й представників окремих медіа. У принципі цей досвід міг би стати прообразом такої собі коаліції “Україна”, яка, по ідеї, могла б бути задіяна і на вирішення інших важливих завдань на міжнародних напрямках. Завдяки роботі нашої неформальної групи вдалось посприяти перетворенню питання з поверненням РФ у ПАРЄ з камерного у цілком публічне в окремих важливих середовищах країн ЄС. Наприклад, було підготовлене й опубліковане на кількох європейських ресурсах звернення понад 100 європейських політиків та інтелектуалів до країн-членів Ради Європи з закликом не повертати російську делегацію без зміни поведінки Кремля.
Велика заслуга у всьому цьому процесі посла Дмитра Кулеби, який, на відміну від деяких інших українських послів на важливих напрямках, не замикається з проблемами України в своєму посольстві чи в комунікації зі своїм керівництвом в Києві. Якщо чесно, в якийсь момент навіть здавалось, що крім посла Дмитра Кулеби і Володимира Ар’єва з ВР, ніхто з українського уряду і політикуму особливо цією темою і не переймається.
Такого враження не повинно складатись ні у Києві, ні за межами України. Очевидно, потрібно більше задіювати посольства в окремих країнах ЄС. Інтенсивніше працювати з парламентарями у важливих країнах-членах. Хоча б тому, що рішення в Парламентській Асамблеї приймаються національними парламентськими делегаціями, і ніхто не заважає максимально підключати парламентську дипломатію, щоб роз”яснювати колегам важливість цієї історії завчасно. А так виходило, що деякі політики, дипломати у дуже важливих країнах банально ще місяць тому не були поінформовані про те, що насправді затіяла Росія, і які це може мати наслідки. Не знали про важливість саме жовтневої сесії у цьому процесі. Всіх не охопиш, але принаймні ключові країни – Німеччина, Франція, Італія – мають бути у фокусі. Тим паче, що неодноразово надходили сигнали: саме на німецьку делегацію будуть у своєму рішенні рівнятись чимало й інших делегацій. Це лише один з уроків цієї історії. Інші – не для формату блогу – так само мають бути проаналізовані вже найближчим часом.
Адже важливо пам”ятати: вчора ми відбили атаку Росії. Але наступ Росії продовжується. І по лінії ПАРЄ, і по іншим напрямках. І те, що вчора було названо проміжною перемогою може вже на початку наступного разу трансформуватись у відкладену поразку. Якщо не вирішили раптом задекларувати свою поразку у війні з Росією і перейняти на себе всі атрибути переможеного.
