Блог Альони Гетьманчук на “Українській правді”.
На етапі гучної підготовки до саміту Нормандської четвірки закордонні партнери ледве не щодня запитують, яким з Києва бачиться міжнародне тло для очікуваних місяцями переговорів Зеленського про війну і мир. Кого вважаємо союзником, кого не дуже. На кого обережно розраховуємо, а кого списали з рахунків. Особливо всіх цікавлять подібні речі в контексті де-факто “випадання” з цього процесу Штатів через розпочатий там процес імпічменту.
Звичайно, хтось скаже, яке випадання? А як же заява Держдепу напередодні? Дійсно, хороша заява, сильна, правильна. От тільки краще було б, щоб Майк Помпео – чи інші поважні члени адміністрації США – подібні речі виголошував не з Вашингтона, а відвідуючи Київ напередодні Норманді. Однак, візит Помпео на початку листопада до української столиці, яку він, за нашою інформацією, планував відвідати в одній поїздці з Берліном, так і не відбувся. Хто знає, може знову дізнаємось з часом якісь цікаві подробиці скасування і цього візиту… Про вже відоме на весь світ сприйняття Трампом України взагалі промовчу, як і про ліквідацію посади спецпредставника Держдепу з переговорів щодо України, яку займав Волкер. Як каже один добре поінформований американський колега, якби Трамп міг продати Крим Путіну, він би продав, але, очевидно, не може…
Але це лише штрих. Загальна картинка виглядає теж не дуже: що в контексті Норманді, що у контексті США. От уже який поспіль місяць ми спостерігаємо за тим, як Зеленський має платити за важливі міжнародні зустрічі за якимось шаленими тарифами. Причому, як за зустріч з агресором, і за зустріч з союзником: за рандеву з Путіним у Норманді він мав “заплатити” згодою на “формулу Штайнмайєра” і достатньо непопулярним розведенням сил, за переговори з Дональдом Трампом в Овальному кабінеті – повинен був платити згодою на початок відомих розслідувань, ризикуючи втручанням у вибори в США і втратою двопартійної підтримки України. Цікаво, що захоче за свій візит до України Еммануель Макрон? Як там взагалі відбувається його підготовка, до речі? Наче ж до кінця року була обіцянка відвідати Київ?
Крім того, Зеленському доводиться представляти Україну, якій вже просто хронічно не вірять на слово. І знову ж таки – не вірять не тільки вороги, але й все більше не вірять ті, хто називають себе партнерами та союзниками. Путін вимагає письмово закріпити “формулу Штайнмайєра” і погодити кожну кому у фінальному комюніке. Білий Дім руками Джуліані де-факто вимагав затвердженої і оприлюдненої письмової заяви, що Зеленський розпочне розслідування щодо Бурісми/Байдена і ймовірного втручання України у вибори 2016 року.
Як показує історія з Путіним і Орбаном, які накачували Трампа проти України, ті, хто готові нас дискредитувати значно переконливіші і мотивованіші, ніж ті, хто готові допомогти відстояти на важливих міжнародних майданчиках наш інтерес.
Політичну підтримку сильні світу цього готові все частіше міняти в кращому випадку на технічну допомогу, у той час, як Україні як раз все ще потрібна перша. У новій владі навіть кажуть про партнерство, а не про підтримку, як про новий підхід взаємодії з навколишнім світом. Але що робити з країнами – поважними країнами – які готові “відкупитись” технічною допомогою, аби тільки не демонструвати політичної підтримки, якщо йдеться хоча б про мінімальне протистояння з Росією? Очевидно, просто подякувати, адже є і ті, хто і на технічну допомогу боїться відважитись, що часом не розізлити “великого і могутнього Пу”…
