«УЧАСТЬ ПУТІНА В ЗАХОДАХ ЩОДО ТРАГІЧНОЇ ПОДІЇ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА ВИГЛЯДАЛА ЦИНІЧНОЮ»
Сергій СОЛОДКИЙ, перший заступник директора Центру «Нова Європа»:
— Участь Путіна в пам’ятній церемонії в Парижі (100 років після закінчення Першої світової війні – ЦНЄ) — це відображення політики Заходу щодо Росії останніх п’яти років, від початку російської агресії проти України. Вона полягала в поєднанні двох підходів: з одного боку — політики батога, запровадження санкцій проти РФ, а з іншого боку — політики ведення діалогу з Росією під різними приводами та поясненнями: мовляв, це треба, щоб не заганяти в глухий кут Путіна, зберегти його обличчя, не втратити можливість мирного вирішення конфлікту, не привести до більш серйозного і масштабного воєнного конфлікту з Росією тощо. Захід знаходив чимало виправдань для своїх переговорів із Кремлем. Цими вихідними ми бачили концентрований приклад цієї політики, яка, можна сьогодні говорити, зазнала краху, яка не змусила Росію зробити висновки та припинити війну.
Участь Путіна в заходах з приводу такої трагічної події в історії людства виглядала цинічною для багатьох спостерігачів. Як можна говорити про уроки, винесені з кривавої сторінки європейської історії, якщо на цьому заході, де й мало би відбуватися усвідомлення викликів, які стояли перед людством, присутній один з винуватців нової масштабної кривавої сторінки в історії Європи та людства?
Питання в тому — чи засвоюють Європа та світ те, про що ми в Україні говоримо? На жаль, не завжди, з запізненням, не у всіх країнах однаково. Одні з найсвіжіших прикладів — Австрія, Греція — країни, яких записували до табору нейтралістів чи навіть лояльних до Росії. А тепер ми побачили, як поступово до них приходило усвідомлення загроз, які становить Росія для них, наприклад, коли в Австрії було виявлено російського шпигуна.
У кожної європейської країни — своя історія такого діалогового підходу до Росії. У разі Німеччини це всепроникний пацифізм, бажання будь-яким способом уникати моментів, що можуть призвести до відновлення масштабної воєнної авантюри. А також тут є крило, дуже сильне серед представників бізнесу, яке не бачить загроз від Росії, хоче продовжувати співпрацю та «бізнес, як зазвичай». У Греції це пояснювали приналежністю до єдиного православного світу, образами та недовірою до США.
Все це призводить до того, що, на жаль, серед європейських країн немає єдності в тому, щоб однаково оцінити дії Росії, але й навіть якщо вони однаково оцінюють їх, то немає однакового підходу щодо жорсткої реакції. В цьому полягає найбільша проблема. Доки кожна країна не відчує для себе особисто загрози для Росії, доти не змінить своєї політики.
Що з цим робити? З боку України — якомога більше інформувати суспільства країн, які живуть у якомусь ілюзорному світі. Треба активніше співпрацювати з табором, який таких ілюзій не має, для України такими природними союзниками є Литва, Польща, Великобританія. Навіть у Німеччині є дуже багато здорових сил, готових підтримувати Україну.
Також багато чого залежить від неурядового сектору — аналітиків, журналістів, які не мовчать, дають правильні адекватні оцінки того, що відбувається навколо Росії. Західні лідери мають зрозуміти, в тому числі через критику в масмедіа, що співпраця з Путіним у деяких випадках несе загрози і для їхньої репутації також.
