Стаття Альони Гетьманчук для “Дзеркало тижня”.
Одним з найбільш спірних моментів в оприлюдненій вижимці телефонної розмови Трампа з Зеленським були коментарі двох президентів стосовно європейських лідерів — Меркель і Макрона.
Можливо, в якийсь момент нам ще належить дізнатися безпосередньо з вуст французького і німецького лідерів, що вони відчули, прочитавши розмову. Образу? Розчарування? Жаль?
Що можна стверджувати напевно — це те, що такі ремарки навряд чи додадуть довіри у відносинах з українським президентом, який поки що перебуває на стадії драйвера-початківця: не встигає милуватися красою моменту, бо повинен постійно стежити за технікою дихання і глибиною, на яку занурюється. А серйозні помилки, допущені у водах міжнародної дипломатії, коштують дорого не тільки для виживання нирця, а й країни.
Так склалося, що досліджувати міжнародні дипломатичні води Зеленський розпочав якраз із двох згаданих у стенограмі країн — Франції та Німеччини. Ще до другого туру виборів він зруйнував наратив про монополію Порошенка на поважні міжнародні контакти завдяки згоді Макрона зустрітися з ним у Єлисейському палаці. Вже після виборів Німеччина і Франція стали тими національними столицями, які Зеленський відвідав з першими візитами. В обох столицях жест оцінили. Але особливо — у Берліні, з якого активно надсилали сигнали, що хотіли б бачити німецьку столицю принаймні в трійці перших візитів новообраного президента.
Зеленський справді непогано розпочав у цих двох країнах. Підкуповував нетиповою для політиків щирістю і відкритістю. Випромінював бажання пріоритизувати розв’язання конфлікту на Донбасі, причому з великим акцентом на гуманітарний і соціальний блок — якраз те, що і в Берліні, і в Парижі вважали істотним недопрацюванням попереднього президента. Серйозно підкріпив свої наміри рішенням про розведення сил у районі Станиці Луганської — обіцяного теж ще за попередника Зеленського.
Налаштування Зеленського швидко закінчити війну змусило наших європейських друзів реанімувати свої напрацювання у Нормандському форматі. Причому, якщо за Порошенка ознаки “донбасизації” зовнішньої політики чітко проявлялись у Меркель, то за Зеленського це перейшло й на Макрона. Так сталося, що Макрон ще рік тому з притаманною йому помпезністю запустив у Парижі щорічне дійство під назвою Саміт миру (Peace summit).
Звичайно, було б дуже красиво, якби на цьогорічному саміті у листопаді Макрон, тримаючи за руки Зеленського і Путіна, оголосив про закінчення війни в Україні за його — читалось би між рядками — мудрої фасилітації. А за чиєї ж іще? Лише у нього одного з нормандської четвірки склалися хороші відносини з рештою учасників. Недаремно французи хотіли зустрічатись у Нормандському форматі вже 16 вересня.
Звісно, лаври миротворця для Макрона це не тільки і не стільки про закінчення війни в Україні, але й про відновлення повноцінного миру з путінською Росією. “Миру, дружби, жвачки”, про життєву необхідність яких для інтересів Франції французькому президенту нашіптують на вухо такі діячі, як ексміністр закордонних справ Франції Юбер Ведрін. Очевидно, розповідаючи про швидке розв’язання конфлікту в Україні і новий старт з Росією як win-win ситуацію, бо тут і загравання з електоратом Ле Пен, і підігрування настроям бізнесу, і спроба перехопити у Німеччини статус “головного по Росії” у Європі.
Ентузіазм Макрона доволі показовий, зважаючи на те, що він не був біля джерел ні Нормандського формату, ні Мінська. На відміну від Ангели Меркель, яка в обидва процеси інвестувала серйозну частку свого політичного капіталу і стала вже, напевно, найкращим з усіх західних лідерів експертом з питань України, орієнтуючись що в українських олігархах, що в населених пунктах на Донбасі. За Порошенка вона звикла, що український президент контактує з нею часто, інформує детально і не намагається вести якусь подвійну гру за її спиною. “Канцлер не любить сюрпризів” — правило, відоме для всіх, хто має справу з нинішньою лідеркою Німеччини.
За Зеленського вона, очевидно, сподівалася на подібне. Тим паче, що з нинішніх учасників Нормандського формату тільки вона і Путін були залучені і в Мінську, і в Норманді від самого початку. Відтак, знає матчастину досконало. Зокрема і те, що мав на увазі Штайнмаєр у своїй компромісній пропозиції, яку чомусь потім обізвали формулою, а що росіяни могли вже додумати по дорозі… Знає про всі трюки та маніпуляції, до яких вдавалися під час переговорів. Саме тому Меркель сьогодні достатньо тверезо дивиться на ситуацію, що на тлі миротворчого завзяття Макрона чи Зеленського може здаватися як певна незацікавленість ні в процесі, ні у швидкому результаті. Це не так.
Тональність діалогу як з Берліном, так і з Парижем знову почали визначати переговори у Нормандському форматі. І ці переговори, з огляду на низку сигналів у європейських столицях, у Зеленського навряд чи були безхмарними. Подейкують, український президент не завжди був у захваті від того, щоби мати Меркель і Макрона у ролі своєрідних “менторів” у процесі переговорів з Путіним. Адже одна річ запитати поради у більш досвідчених німецьких та французьких колег, як взаємодіяти з президентом РФ (що у європейських столицях явно оцінили), інша річ — чітко дотримуватись олдскульних порад західних стратегів у стилі “ніколи не домовляйтеся з Путіним наодинці”. А як тут не домовлятись, якщо моряків і політичних в’язнів вдалося видерти з пазурів агресора саме завдяки домовленостям напряму. Так, довелося заплатити високу ціну, відпустивши до Росії всіх, хто був для неї важливим. Так, вдалося підкорегувати публічну риторику — щоб без ніяких агресорів з вуст українського президента про “великого Путіна”. Так, самому — свідомо чи ні — довелося стати заручником питання заручників, бо наступний обмін обіцяний, і як, зрештою, дивитись в очі матерям…
Окрилений звільненням політичних в’язнів, Зеленський явно поповнив лави тих міжнародних діячів — від Меркель до Трампа, від Макрона до Абе, які були переконані: САМЕ йому/їй вдасться домовитися з Путіним про те, про що нікому не вдавалось. Очевидно, заради швидкого й ефективного результату Зеленський готовий в якийсь момент поставити під сумнів і Мінськ, і Нормандський формат як ексклюзивну і незамінну платформу для переговорів. Або ж принаймні доповнити її паралельними треками без особливої координації з європейськими партнерами. Чому б і ні? Головне ж результат.
Пожвавлення переговорів щодо Донбасу — це завжди ризик непорозумінь з європейськими й американськими партнерами. Так було і за Порошенка, і, схоже, не уникнути за Зеленського. Подейкують, нелегкою була зустріч двох лідерів — Зеленського та Меркель — і в Нью-Йорку. Через Норманді. Меркель не любить сюрпризів, пам’ятаєте?
Власне, на цьому тлі — емоційному, нормандському — відбулось оприлюднення резонансної мемограми. Що в Берліні, що в Парижі наші співрозмовники в урядових колах переконують: вони не думають, що оприлюднений пасаж розмови Трампа та Зеленського матиме серйозний вплив на відносини цих країн з Україною або ж на переговори в Нормандському форматі.
Ризикну припустити, що, якщо і можуть бути наслідки для переговорів у Нормандському форматі, то це наслідки в результаті інших дій президента Зеленського. Не його фраз, озвучених у тій відомій розмові. І в Берліні, і в Парижі, мовляв, розуміють, що Зеленський насправді фігурує там як жертва спланованої кампанії пресингу з боку Трампа. Все, що йому залишалось — на практиці застосовувати дипломатію лестощів як найбільш ефективний спосіб комунікації з американським президентом.
Хоча не виключено, що осад залишиться. Не тільки тому, що в Німеччині і навіть у Франції вважають, що зробили достатньо багато для України. Недаремно ж німецький уряд з неймовірною оперативністю оприлюднив цифри своєї допомоги Україні, які засвідчили, що з 2014 року Німеччина увійшла в трійку ключових донорів України — після ЄС і США. Йдеться, нагадаю, про внесок у 1,4 млрд євро тоді як США після Революції гідності надали Україні понад 2,8 млрд дол. допомоги плюс 3 млрд кредитних гарантій. Однак тут також варто зважити, що, за деякими підрахунками, приблизно кожен 5 євро, який надавався Євросоюзом Україні, теж мав німецьке походження. Важливо зважити й на те, що не всю допомогу можна виміряти в конкретних цифрах. Наприклад, втрати від російських санкцій, які зачепили передусім європейців… З іншого боку, “Північний потік” з майбутніми втратами вже для українського бюджету…
Дехто може зауважити, що і німці, і ЄС загалом оприлюдненням інформації про цифри допомоги реагували передусім на заяви Трампа, оскільки Зеленський у своїй розмові говорив насправді не про гроші, а про санкції. Однак і тут все не так однозначно, оскільки і французи, і німці вважають, що зробили достатньо багато для схвалення і утримування санкцій щодо Росії за останні 5 років. Персональна роль у цьому процесі Ангели Меркель, попри атаки й у власній країні, і в деяких країнах-членах, беззаперечна.
Крім того, навіть якщо персонально Меркель і Макрон просто вдадуть, що не зауважили слова Зеленського про недостатню допомогу, і в Німеччині, і у Франції знайдуться актори, які спробують використати аргумент про “невдячних українців” як черговий привід закликати свої уряди переглянути допомогу Києву й нав’язати у суспільствах цих країн відповідний дискурс про Україну. Бурхлива негативна реакція місцевих ЗМІ не залишиться непоміченою суспільством. Це як з відомою історією прослуховування мобільного телефону Ангели Меркель американськими спецслужбами часів Обами: коли пересічні німці були більше обурені такими діями союзника, аніж сама Меркель, яка зрештою вибудувала гарні відносини з тодішнім президентом США. Однак настроїв антиамериканських побільшало…
Інша річ, що слова Зеленського, за великим рахунком, відбивають усталений вже в українському суспільстві підхід: хоч би що робили європейці, справжній союзник України — це Сполучені Штати. Навіть, якщо це американський президент, а не німецький канцлер заявляв і обстоював позицію, що Росію треба повернути до G7, ставив під сумнів подальшу стратегію щодо невизнання Криму, гучно переконував весь світ, наскільки разючий в Україні рівень корупції, а допомагати Україні і перейматись її справами має не Америка, а передусім Європа.
До речі, останню тезу поділяє багато хто у Вашингтоні, причому в обох партійних таборах: Україна, як той гарячий каштан, який хочеться швидше перекинути європейським гурманам. Та й тренд на виведення Путіна з напівізоляції, в якій він перебував після початку агресивних дій в Україні, теж до певної міри встановив Трамп своїми нав’язливими ідеями зустрітись і про що домовитись. Європейські лідери тоді вирішили продемонструвати, що теж можуть вести самостійну гру з Путіним, аби раптом вони з Трампом не створили проти Європи об’єднаного фронту.
Як далі взаємодіяти з німецьким і французьким лідерами? Чи потрібно Зеленському вибачатись за свої слова перед Макроном та Меркель? Чи, можливо, достатньо, щоб цю місію виконав президентський помічник Андрій Єрмак, який, за деякою інформацією, якраз і взяв на цьому тижні курс на Берлін та Париж? Гадаю, у відповідному контексті правильно було б згадити кути і безпосередньо президентові Зеленському. Приводів для телефонних розмов наразі достатньо.
Тут, до речі, треба дещо розвіяти міф про те, що певним елементом вибачення з українського боку було схвалення у Мінську “формули Штайнмаєра” у вівторок. Насправді, формула була схвалена ще на попередньому засіданні у Мінську, залишалося підвішеним тільки питання підписів. І якраз деякі наші європейські партнери начебто до останнього наполягали на варіанті підпису, аналогічного, як під мінським протоколом, а українська сторона обстоювала формат листа на ім’я представника ОБСЄ Сайдіка. Зрештою, український підхід переміг.
Що ж до майбутньої зустрічі у Нормандському форматі, то поки що вона уявляється як дуже дороге побачення Зеленського з Путіним: саме за нього українському президентові довелося вже заплатити ухваленням “формули Штайнмаєра” включно зі спірним словом “загалом” (overall) двічі в тексті. Німці та французи на ньому можуть виявитися цього разу швидше активними спостерігачами…
