Доброго дня! Повірте, мені теж було б надзвичайно приємно зараз бути разом з вами у Парижі і мати цю дискусію, але дійсно виключно складна безпекова ситуація і потреба в управлінні нашою зовнішньою політикою саме з Києва змусила мене залишитися в Києві і тому зараз я звертаюся до Вас онлайн. Саме сьогодні, до речі, відбувається візит діючого Голови ОБСЄ до України, в Берліні радники Нормандського формату проводять переговори, ми з вами маємо теж цю дискусію. Це все складові наших загальних дипломатичних зусиль. Дякую Французькому інституту міжнародних відносин, дякую Центру “Нова Європа”, НАК “Нафтогаз” за те, що ця подія стала можливою.
Що сказати, всі ви читаєте новини та знаєте, що внаслідок безвідповідальних дій Росії Європа опинилася в ситуації найвищої напруги за багато десятиріч. Покоління наших з вами батьків пам’ятає страшні часи Холодної війни, коли світ кілька разів балансував на межі масштабного збройного конфлікту, а дипломати працювали практично без сну для того, щоб відвести світ від цієї межі. Сьогодні українська дипломатія працює саме в такому посиленому антикризовому режимі. На щастя, наразі нам вдається разом із партнерами утримувати ситуацію під контролем і тримати Росію в руслі дипломатії.
Мені глибоко шкода як людині, що сьогодні ми обговорюємо саме такі теми, кризові теми. Але керівництво Росії вирішило повернути час назад. І, отже, ми маємо працювати. Мені шкода, що Європа та мільйони європейців, серед яких і сорок мільйонів українців, сьогодні щодня читають тривожні новини. Мені шкода, що над Європою вдруге за менше ніж сто років нависла тінь агресивної авторитарної держави, яка шукає спосіб взяти реванш і перекроїти безпекову архітектуру на континенті і робить це погрозами та зброєю. Зрештою, мені шкода, що самі слова “Холодна війна”, “реванш”, “безпекова архітектура” повернулися до щоденного вжитку. Україні не потрібне це загострення. До мороку протистояння нас усіх повернули дії керівництва Росії. Росія стягнула понад сто тисяч військових до кордонів України та тимчасово окупованого Криму без жодної реальної причини для цього. Усі розповіді про міфічну загрозу від НАТО, про якісь вигадані загрози з боку України – ми ж всі чудово розуміємо, що це нісенітниці.
Сьогодні у своєму виступі я хочу внести ясність. Перше, як ми прийшли в цю точку. Друге, де ми зараз і перед якими викликами постає євроатлантичний простір. Адже зараз саме в Україні визначається майбутнє Європи і безпекової архітектури, яка протягом трьох десятиріч забезпечувала спокій і мирний розвиток Європи. І третє, я хочу сьогодні поговорити про те, що можна зробити для того, щоб зберегти та зміцнити цей безпековий порядок в Європі, і що ми вже для цього робимо.
Протягом багатьох століть український народ боровся за власне повноправне існування в сім’ї європейських народів. Київ був столицею середньовічної держави, Русі, яка обрала тісну інтеграцію з Візантією та європейським світом, прийнявши Хрещення. Наприклад, наша князівна Анна, донька Київського Князя Ярослава, була дружиною Короля Франції Анрі Першого. Це яскраве свідчення тісних зв’язків, які існували тоді не між Росією та Францією, а між Київською Руссю і Францією. Після розпаду Русі українські еліти поступово інтегрувалися в центральноєвропейський світ. Велике Князівство Литовське, Річ Посполита. У житті цих геополітичних утворень заможні українські князі відігравали важливу політичну роль.
У 17 сторіччі ми створили власну державу під назвою Військо Запорозьке або згодом – Гетьманщина. Російська імперія, яка набирала сили на Сході, спрямувала всі сили на її підкорення. За багато десятиріч військовими та невійськовими методами Росії вдалося поглинути українські території і позбавити український народ власної держави. Але ніколи ми не втрачали сподівань на те, що ми матимемо власну державу. Протягом понад двох з половиною століть українці проти своєї волі перебували під владою Москви, а потім Санкт-Петербурга. Єдиною перервою була спроба створити Українську державу на початку 20 століття, після Першої світової війни. Але більшовики, комуністи втопили її в крові, а Україна ще на сімдесят років залишилися в складі СРСР.
Сьогодні декого з вас може дивувати безкомпромісне прагнення України безповоротно повернутися в Західний світ. Але для нас це прагнення – дещо більше, ніж новини сьогоднішнього дня. І дивувати воно може лише тих, хто мало знає справжню історію України. Українці народжені для того, щоб бути вільним і повноправним народом Європи. Ми маємо право на свободу, яке ми відвоювали зі зброєю в руках. Ми також маємо за плечима гіркий досвід поразок, з якого ми зробили кілька висновків. Висновок перший – ніколи і нікому не дозволяй позбавляти себе свободи і руйнувати власну державу, яка цю свободу захищає. Бо, у разі поразки, на тебе чекає Голодомор-геноцид, Великий терор Сталіна, репресії СРСР, катастрофа Чорнобиля. Висновок другий – покладайся на власні сили, власну армію та дипломатію. Мати друзів і партнерів дуже важливо і ми зміцнюємо цю партнерську коаліцію. Але лише сильні можуть відкидати ультиматуми та угоди, досягнуті за їхніми спинами. Висновок третій – перебування під контролем Москви це шлях до придушення свободи та знищення. Тому я категорично відкидаю будь-які пропозиції для України, які здавна час від часу лунають, ніби Україна має бути “буфером” чи “містком” між Сходом і Заходом. Ми – не посередині. Ми – частина Заходу. Його невід’ємна частина. І так склалося історично. Якщо Захід не буде готовий нас повністю інтегрувати, ми все одно будемо розвиватися як частина Заходу. Допоки сам Захід не захоче приєднатися до України.
На тлі історичної боротьби українського народу за волю та незалежність, за право на рівноправне існування у сім’ї європейських народів, нинішнє загострення – лише один з епізодів, трагічних, але епізодів. Запевняю вас, що Україна пройде цей епізод з гідністю. Але сьогодні йдеться не лише про наше українське минуле та майбутнє. Також ідеться про минуле та майбутнє Європи загалом і Франції зокрема.
За останні місяці Путін стягнув, без жодної реальної причини, безпрецедентну кількість військ, висунув низку ультиматумів і занурив Європу у тяжку безпекову кризу. Ультиматуми, які лунають з Кремля вже у вигляді документів, просто не передбачають прийнятних рішень. Вимога брати чи не брати якісь країни в НАТО, забрати війська з території Альянсу є неприйнятними. Це не пропозиції до обговорення, це покладений на стіл заряджений револьвер.
Якщо з Росією все ясно, то я не зовсім розумію, чому у Франції та інших країнах демократичного світу знаходяться добровільні помічники, аналітики та експерти, які думають, що відмова України від НАТО здатна умиротворити Путіна. Ця хибна логіка суперечить історичним фактам. І ось лише один з них. У 2010 році Україна відмовилася від євроатлантичних прагнень офіційно, ухваливши спеціальний закон. На початку 2014 року, після чотирьох років нейтрального позаблокового статусу, російські танки покотилися через наш державний кордон в Крим і Донбас, і цей закон, наголошую, діяв. Ми були позаблоковою країною. Не було розмов про вступ до НАТО. Підтримка цього курсу в Україні не дотягувала до 30%. Але танки все одно покотилися. “Зелені чоловічки” все одно з’явилися в Криму. То є запитання. Яким чином нейтральний позаблоковий статус України має стримати Путіна тепер, якщо він не стримав його у 2014 році? Відповідь очевидна – ніяк. Питання не в нейтральності України. Питання в прагненнях Росії.
Я думаю, Москва щиро вважає, що Захід слабкий і розділений. Що Захід не готовий діяти і не має бачення майбутнього. Напевно, Росія вирішила, що зараз слушний момент для того, щоб максимально підвищити градус напруги та вимагати поступок, погрожуючи силою. Єдине, що здатне зупинити Росію – це твердість та єдність всього демократичного світу та всієї Європи, невід’ємною частиною якої є Україна.
Україна бореться і буде боротися за себе. Зараз це боротьба на дипломатичному фронті. Україна вважає політико-дипломатичне вирішення єдиним шляхом розв’язання конфлікту. Але ми готові до всіх сценаріїв. Ми готові боротися тому, що занадто добре знаємо, що буває, якщо здатися. Питання сьогодні постає перед вами. Чи готові Франція та інші країни ЄС відстоювати себе та всю Європу, якою ми її знаємо, вільну та мирну, відстоювати свої принципи, свій мир, свій безпечний розвиток і право на свободу? Це не сумнів, а просто питання, яке зараз варто серйозно поставити.
Якщо відповідь “так”, то ми маємо діяти разом. І зараз стояти пліч-о-пліч з Україною означатиме стояти на захисті, насамперед, своїх інтересів і своїх принципів. Тому попри ці невеселі розмови, я маю оптимізм щодо майбутнього. Я бачу, що сьогодні євроатлантична спільнота згуртована як ніколи. Давайте відверто, у 2014 році Захід був завжди на декілька кроків позаду Росії. Сьогодні ситуація інша. Ми разом втілюємо потужну політику стримування Росії від нової хвилі агресії. Вона включає в себе активну дипломатію, жорсткі санкції на випадок подальшої ескалації, посилену оборонну допомогу для України. Чим сильніша сьогодні Україна – тим нижчі ризики подальшого загострення. Все просто. Тонни оборонного озброєння, яке прибувають сьогодні до України з дружніх країн – це тонни аргументів за мир та спокій. Вся ця зброя потрібна нам саме для того, щоб її не довелося застосовувати. Зрозуміло, що я вірю в дипломатію. Я вірю, що наша єдність та твердість у розмові з Москвою буде сильнішою за погрози, які лунають з Москви. Сьогодні Росія має більш ніж достатньо способів вирішувати всі проблемні питання за столом переговорів. Давайте говорити, давайте шукати шляхи вирішення проблем, але без поступок щодо наших засадничих принципів. Без перетину “червоних” ліній. Компроміси здатні вести до миру, але не односторонні поступки з фундаментальних питань. Такі поступки лише запрошують війну. І Європа має пам’ятати це надто добре.
Тепер поговоримо про майбутнє. Майбутнє європейської безпеки буде засноване на зміцненні безпекової архітектури, яка протягом попередніх тридцяти років забезпечувала мир та процвітання Європи.
Для того, щоб зробити цю безпекову систему більш стійкою та оновити безпекову прошивку нашого континенту, Україна пропонує своє стратегічне бачення.
Перший її елемент це зміцнення усталених блоків і організацій, таких як ЄС і НАТО, а також їх укріплення мереживом додаткових малих альянсів. Ці альянси включають як членів цих організацій, так і тих, хто поки – або вже – до них не входить. Завдяки цим альянсам, Європа стає більшою за саму себе, і робить це у гнучкому форматі. Додаткові малі альянси здатні стати розширенням та зміцненням для ЄС і НАТО, а не противагою ним. У час, коли усталені об’єднання мають труднощі зі швидкістю та ефективністю реакцій через банальні антагонізми між окремими впливовими членами, додаткові компактні альянси здатні діяти швидко та вирішувати проблеми.
Україна вже має три такі компактні альянси. Це Люблінський трикутник з Литвою і Польщею, це Асоційоване тріо з Грузією і Молдовою, це наш формат відносин з Туреччиною. Вони вирішують конкретні регіональні та практичні проблеми швидко та ефективно. Європа теж має низку подібних об’єднань. Це Веймарський трикутник, Центральноєвропейська п’ятірка, Славковський формат, низка інших. Розвиток європейської мережі малих альянсів сприятиме гнучкості всієї безпекової архітектури, а не її дробленню. Децентралізація дозволить зберегти стійкість у період антагонізму в міжнародних відносинах.
Згодом це мереживо зв’язків інтегрується у новий безпековий порядок, який буде міцнішим та стійкішим за нинішній. Це буде еволюційний та мирний розвиток, а не перебудова безпекової системи через військову катастрофу, погрозу та ультиматуми, як це ставалося у минулому, або як це зараз Росія намагається зробити.
Другий елемент. Європі доведеться певний час мати в руках електрошокер санкцій. А також сміливість його застосувати проти тих, хто посягає на підвалини безпекового порядку. Дуже добре, що зараз в Європейському Союзі розробили такий пакет санкцій проти Росії. Навіть коли ми врегулюємо нинішню безпекову кризу, яку створила Росія, цей пакет санкцій залишиться готовим. Він продовжить бути стримуючим фактором для будь-яких спроб зазіхнути на європейську безпекову архітектуру в подальшому. Живучи в кварталі, де є серійний маніяк, погодьтеся, краще мати електрошокер не у магазині, а прямо у себе в сумці.
Третій елемент великого та мирного майбутнього для Європи – це готовність до нових великих амбіцій. Європі потрібні здорові амбіції, частиною яких буде і членство України в ЄС і НАТО. Чому я кажу, що це амбіції? Бо для того, щоб стати глобальним гравцем, потрібно грати у велику геополітичну гру та нарощувати економічні, політичні та безпекові м’язи. Це як у футболі. Просто сидячи в обороні перемогти неможливо, потрібно проводити контратаки. Звісно, мова йде лише про дипломатичні контратаки.
Україна і є саме тим потенціалом Європи, який здатний вивести її на новий рівень впливу на глобальній арені. Для цього потрібно відкинути страхи, уявну втому від розширення та нерішучість, поглянути власними очима на майбутнє. Потрібно поглянути на Україну крізь призму ваших відносин з Україною, а не крізь призму відносин з Росією. Туманний погляд, яким деякі країни ЄС раніше дивилися на майбутнє повноправне членство України в Євросоюзі, перестав бути конструктивним. Запрошуємо вас дивитися в майбутнє разом із нами. Тоді матимемо більше чіткого розуміння, що робити для подолання накопичених криз.
Дякую вам всім за увагу і готовий відповісти на кілька запитань.
