Питання, яке дуже турбує всю проєвропейськи налаштовану публіку – яким чином за президенства Зеленського відбуватиметься зближення з Євросоюзом. А до проєвропейськи налаштованої публіки варто щонайменше записати ті 54% громадян України, які очікують, що новий президент продовжуватиме європейську інтеграцію України. Ця цифра – не здогадки. Це дані, які отримав Центр “Нова Європа” за результатами соціологічного опитування “Якою має бути зовнішня політика нового президента?”.
Ця цифра – основа основ для політики нового президента. Українці хочуть продовження курсу на зближення з ЄС навіть при тому, що лише 18% відчули конкретні переваги від зближення з Євросоюзом за останні п”ять років. Тобто люди переконані: проблема була не з курсом на євроінтеграцію як таким, а з тими, хто цей курс здійснював. І в Україні, і в ЄС за останні роки мали можливість не раз переконатись: проєвропейський політик в Україні чи в іншій країні регіону – не завжди означає прореформістський політик.
Чи не найпоказовішим в плані того, де ми перебуваємо у своїх відносинах з ЄС сьогодні є те, з чим йшов до президенства Петро Порошенко і з чим – його наступник. Якщо Петро Олексійович – з обіцянки, що українці зможуть безперешкодно їхати до ЄС, то Володимир Олександрович – з обіцянки повернути українців з ЄС. Коло замкнулось. Планка, яку поставив перед собою Зеленський значно вища, аніж та, яку встановлював Порошенко: досягнути безвізового режиму для подорожей у ЄС простіше, аніж примусити українців повірити: можна жити у Європі, не виїжджаючи з України.
Тим паче складно це буде довести, враховуючи, що 3 основні індикатори руху України до ЄС з точки зору пересічних українців (результати вже іншого нашого дослідження) – краща якість послуг в лікарнях, школах, дитсадках, краща транспортна інфраструктура, створення нових робочих місць – більше належать до компетенції уряду, аніж президента. Президент може хіба долучитись до того, щоб пояснити українцям, що індикатором нашого руху до ЄС є не тільки (і не стільки) дороги, а, скажімо, верховенство права, відсутність якого часом впливає і на стан доріг.
Також велику справу президент Зеленський зробить, якщо зможе доступною мовою сформулювати і донести до українців привабливе бачення місця України в Європі. Опоненти інтеграції України до ЄС це зробили давно, успішно нав’язавши наратив про “Україну як сировинний придаток Євросоюзу”. У прихильників зближення з ЄС подібного зрозумілого і в хорошому сенсі “вірусного” бачення відверто бракує. А воно б дуже стало в нагоді для скептично налаштованих до Євросоюзу мешканців на Півдні та Сході України.
А тепер про те, якими ж можуть бути перші індикатори, що Зеленський серйозно налаштований на європейську інтеграцію для самого ЄС?
Очевидно, таким індикатором не будуть декларації про те, коли Україна збирається подавати заявку на членство в ЄС. Насправді, чимало кого в Євросоюзі дратують подібні запити країни, яка поки що не демонструє значних успіхів навіть у виконанні Угоди про асоціацію – основного документу у відносинах, підписаного де-факто кров”ю Небесної сотні. Багато хто в Брюсселі та інших ключових столицях ЄС явно сповідує позицію, що реформуватись Україна має швидко, а рухатись до членства в Євросоюзі – повільно. Недаремно навіть такі прихильники України як посол ЄС Хюг Мінгарелі замість слова “інтеграція” в ЄС вживають “наближення” з ЄС. А якщо вже зовсім відверто, то є й такі персони серед брюсельських функціонерів, кому взагалі найбільш імпонує з країн Східного партнерства двовекторна зовнішня політика Вірменії.
Угоду про асоціацію – основний документ у відносинах з Євросоюзом – теж складно віднести до таких індикаторів, оскільки її виконання перебуває швидше в компетенції уряду, й більш залежне від взаємодії уряду з Верховною Радою, а не президентом.
Те, що дійсно може бути таким індикатором, і про це в один голос говорять мої співрозмовники з числа дипломатів ЄС – це неприпустимість відкату чи згортання з президентського благословіння тих реформ, які впродовж останніх п”яти років підтримував Брюссель. Йдеться, зокрема, про судову реформу. Очевидно, тут у президентської команди може з”явитись серйозний виклик: з одного боку, бажання все кардинально перезапустити і почати з чистого аркуша. І в цьому є певна логіка: вміти грамотно зруйнувати старе у пострадянських реаліях інколи значно важливіше, ніж так-сяк будувати нове. “Хрущовку” у сучасний житловий комплекс не переробиш. З іншого боку – важливо буде зберегти ті реформаторські кроки, в які було інвестовано дуже багато ресурсів та зусиль міжнародної спільноти і, зокрема, Європейського Союзу. Впевнена, про це окремо говоритимуть з Зеленським міжнародні партнери.
Іншим важливим індикатором буде всіляке сприяння процесу деолігархізації – те, що було обіцяно на початку президентства Порошенка, але відбулось лише частково, у вигляді окремої “деколомоїзації”, як влучно зауважив хтось у медіа. Позиція і поведінка у справі “Приватбанку” новообраного президента буде особливо показовою для Євросоюзу вже на старті його президентства.
На старті президентства важливими індикаторами для Брюсселя будуть кадрові призначення. Який бекграунд і яку репутацію в ЄС матимуть майбутні радники глави держави, міністр закордонних справ? Наскільки відданими європейській політичній культурі та європейським практикам виявляться новий генпрокурор та глава СБУ? Чи це будуть люди, які сьогодні за ЄС і відповідні реформи, а ще вчора публічно піддавали сумніву наш рух до Європи і де-факто саботували його на тому чи іншому рівні?
Певним символічним жестом був би також перший візит новообраного президента саме у Брюссель. Однак, як свідчить нещодавня історія (зокрема, перший візит Януковича саме в Брюссель), ефект від цього кроку є дуже короткотривалим і навряд чи варто було б розглядати його як індикатор серйозної налаштованості на інтеграцію в ЄС.
Блог Альони Гетьманчук на “Українській правді” від 24 квітня 2019 року
