Блог Альони Гетьманчук для “Української правди”.

Поки майже весь цивілізований світ переглядає свої взаємини з Китаєм на фоні достатньо зухвалої дипломатії “воїна-вовка”, яку Пекін проводив останнім часом, поки ставлення до Китаю та його керівництва б”є всі антирекорди, в Україні останнім часом все більше спостерігаємо якісь незрозумілі реверанси в бік Пекіна. Реверанси, які все частіше викликають у наших закордонних партнерів питання, чи не збирається часом Україна ставати панда кіссером (від panda kisser – ті, хто цілують панду) – так наші європейські партнери називають ті країни, які особливо симпатизували Китаю (у США ще поширено panda hugger – ті, хто обіймають панду).

Очевидно, мотиви для такого потенційного “панда кіссерства” різні. Переважно озвучуються прагматичні аргументи – весь світ торгує з Китаєм, хіба ми гірші? Тим паче, що Китай вже став номер один торгівельним партнером України серед країн світу. Серед інших аргументів – спроба розіграти китайську карту для привернення уваги до українського досьє з боку наших західних партнерів – мовляв, будьте пильними, європейці та американці, якщо присутність ЄС і США слабшатимуть в Україні, то необов”язково тут міцнішатиме присутність Росії. Цілком можливо, що цей вакуум швидко заповнить Китай. І якщо загроза посилення впливів Росії далеко не всіма нашими західними партнерами сприймається дійсно як загроза, то посилення позицій Китаю дійсно привертає увагу та викликає традиційне західне занепокоєння.

Не виключаю, що в історії з реверансами у деяких випадках йдеться і про реальне захоплення “чарівним Китаєм” з боку окремих неофітів в українській владі, які, можливо, досі перебувають під враженням, що фільм “Слуга народу” став кращим іноземним фільмом на китайському кінофестивалі минулого року.

Однак, важливо, щоб на фоні захоплення Китаєм не губився основний фокус: пріоритетом української зовнішньої політики є і має бути прописаний у Конституції європейський та євроатлантичний вектор розвитку. Взаємодія з Китаєм, якою б важливою вона на даному етапі не здавалась для окремих українських десижнмейкерів, повинна бути комплементарною до європейського та євроатлантичного вибору, а не його замінником. Адже коли українські високопосадовці на переговорах з закордонними партнерами кажуть, що, мовляв, не так вже цей МВФ нам і важливий, бо ми завжди можемо взяти гроші в Китаю, то це надсилає не зовсім правильний сигнал. І, до речі, викликає неприємне дежавю з часами Януковича, розрив якого з європейським вектором якраз і почався з того, коли він почав ходити за грошима то до Китаю, то до Росії.

Оскільки бути одночасно “красивим і розумним” у міжнародній ситуації, яка вимальовується навколо Китаю, стає все складніше, потрібно ретельно прораховувати не лише можливості, але й ризики, які несе співпраця з Китаєм. Звичайно, ми не закликаємо нікого бути “святішими за Папу Римського” – більш вибірково підходити до співпраці з КНР, аніж це роблять самі західні партнери. Хоча і не варто забувати, що номер 1 торгівельним партнером України все ж є Європейський Союз, а не Китай.

Ми просто маємо розуміти, де ті межі, за якими співпраця з Китаєм стане не тільки токсичною для наших відносин зі США, з G7 (передусім Канадою та Японією), з ЄС чи потенційно з НАТО, але стане шкідливою і для самої України. Погодьтесь, враховуючи нинішні відносини між Китаєм та Росією, ми не знаємо, чи не створюємо ми проблем власній безпеці, коли співпрацюємо у військово-технічній чи оборонній сфері з Китаєм. І де, наприклад, насправді опиняться двигуни “Мотор-Січі”, якщо це підприємство перейде в руки китайців. Тобто, обережність та вибірковість співпраці з Китаєм – це не тільки про відносини з нашими союзниками на Заході, але й про превентивні заходи щодо нашого головного ворога на Сході. Це передусім про нашу, українську безпеку.

Отож, переконана, що червоні лінії Україні потрібні не тільки по Донбасу, але й по Китаю. Ось кілька напрямків, по яких ці лінії можуть пролягати, базованих на висновках нашого дослідження. Така собі своєрідна карта мінних полів, як дуже влучно зауважив на нашій вчорашній презентації відповідної аналітичної записки Петро Бешта з МЗС України:

Торгувати – так, узалежнювати себе від китайського ринку – ні У тому, що Китай сам по собі став номер 1 торгівельним партнером як окрема країна немає нічого поганого. Погане може початись, якщо за окремими важливими позиціями почнеться залежність від китайського ринку. На прикладі окремих країн світу Китай чітко продемонстрував, що не гірше Росії вміє використовувати імпорт з території вчорашніх торгівельних партнерів як важіль впливу на них чи шантажу в інших, непов”язаних з економікою питаннях. Кейс Австралії, яка великою мірою узалежнила експорт своєї яловичини та ячменю до китайського ринку, і тепер має через це проблеми, досить показовий та повчальний. Отож, відсутність торгівельного узалежнення від Китаю в інтересах і України, оскільки убезпечує її в майбутньому від використання Китаєм присутності української продукції на китайському ринку як важеля впливу на нас в інших, необов’язково торгівельних питаннях.

Якщо інвестиції, то зі скринінгом. У США та країнах ЄС китайські інвестиції все більше переміщаються з файлу “економіка” у файл “безпека”. А приклади того, як Китай намагається впливати на інші країни з допомогою своїх інвестицій, все частіше спонукають лише до двох висновків про китайські інвестиції – вони або небезпечні, або дуже небезпечні. Третього не дано. Саме тому скринінг інвестицій за європейським зразком потрібно пришвидшити і в Україні. Особливо це стосується оборонної сфери, технологій, стратегічних інфраструктурних об’єктів. Так, Україні краще дотримуватись меморандуму про співпрацю з компанією Ericsson щодо розбудови 5G на українській території і не змінювати цього партнера на Huawei (як через безпекові причини, так і через можливу конфронтацію на цьому ґрунті зі США та країнами G7). Питання “Мотор Січі” й надалі залишатиметься тестовим на порядку денному українсько- американських відносин, а також – під впливом США – може стати більш вагомим на порядку денному Україна-НАТО. Причому, незалежно від того, хто прийме присягу президента Сполучених Штатів 20 січня наступного року. Байден у питаннях Китаю – це не Обама.

Інфраструктурні проєкти та їхні пастки. Україна в принципі зацікавлена в транспортних коридорах до Азії, які обходять Росію, тому їй може виглядати цікавою й ініціатива Китаю “Один пояс, один шлях”. Хоча теж виглядатиме щонайменше дивно, коли в той час, як інші країни все частіше висловлюють скепсис щодо цієї ініціативи, Україна все більше демонструватиме свою зацікавленість та ентузіазм.

Чого насправді варто тут остерігатись – так це китайських позик на інфраструктурні проєкти з сумнівним співвідношенням вартості й вигоди. Вже назбиралось чимало прикладів країн Азії та навіть Європи (вітання в Чорногорію), які мають велику заборгованість перед Китаєм. Китайські позики, хоча вони й пропонуються без прив’язки до виконання певних умов та є привабливими для політичних лідерів, вже виявились фінансовою пасткою у багатьох країнах, включно із Шрі-Ланкою2, Кенією, Чорногорією, Монголією і Таджикистаном.

Інфраструктура, яку побудували на китайські кредити, не отримує достатнього доходу, щоб погасити позику, і майно зрештою опиняється в руках Китаю. При цьому місцеві органи влади не можуть впливати на те, як та для чого це майно буде використовуватись (і чи буде взагалі). Часто виявляється, що китайські інвестиції були необхідні для того, аби купити певну технологію й передати її до Китаю. Якоїсь сталої вигоди місцевій промисловості у багатьох випадках це не приносило.

Кібер/інформаційна безпека -синхронізуємось із ЄС та США. Україні варто було б проаналізувати досвід ЄС у сфері інформаційної безпеки та, за можливості, долучитися до відповідних ініціатив, адже важливим фактором для успішної інтеграції України у Єдиний цифровий ринок ЄС якраз і є посилення співпраці у сфері кібербезпеки. Закон про кібербезпеку (Cybersecurity Act), який було погоджено в ЄС наприкінці 2018 року, покликаний протидіяти кіберзлочинам. Продовжувати треба і співпрацю зі США у цій сфері. Україна як ніхто зацікавлена в протидії дезінформаційним кампаніям, які впроваджує Росія у світі. Наразі в ЄС і США дедалі гучніше лунають голоси тих, хто застерігає проти інформаційних провокацій і зі сторони КНР. Тож у наших інтересах не тільки стежити за ініціативами ЄС у цьому контексті, але й докласти зусиль, аби заходи, впроваджувані щодо КНР, не поступалися за масштабом заходам щодо Росії.

Продаж зброї до Китаю. Досі ЄС і США не висловлювали публічно критичних зауважень щодо продажу зброї Україною Китаю. Хоч українські високопосадовці не проти похвалитись і публічно обсягами цієї торгівлі. Проте, не виключено, що таке питання може постати з огляду на впроваджувану західними партнерами політику ембарго на продаж зброї країнам, де систематично порушують права людини. Ну і самі ми маємо бути зацікавлені в тому, щоб розуміти, де і проти кого ця зброя зрештою використовуватиметься, і як це впливатиме на нашу безпеку та безпеку наших ключових союзників. Плюс знову ж таки не забуваймо про надмірне узалежнення від одного ринку, про що йшлось вище.

Інтелектуальна власність. Україні рано чи пізно доведеться всерйоз зайнятись врегулюванням із КНР питань інтелектуальної власності. Очевидно, варто буде спробувати певним чином прописати порядок співпраці між українськими та китайськими підприємствами й дослідниками.

Права, право та правила. Незважаючи на те, що Україна не в стані повноцінно реалізувати дипломатію прав людини, робити вигляд, що цього питання в контексті Китаю не існує, теж не варто. Не складно передбачити, що між Україною та КНР може виникати дипломатичне напруження у тому випадку, коли офіційний Київ приєднуватиметься до декларацій західних партнерів щодо порушення прав людини в Китаї. Інтересам України в цілому відповідає підтримка загальноєвропейської лінії у цьому питанні. І не лише через прагнення поділяти ті ж цінності, що і ЄС. Але й через те, що для України важливим є збереження підтримки Євросоюзу на міжнародній арені, яка полягає в реагуванні на порушення прав українських громадян на окупованих Росією територіях – Криму і Донбасі. Водночас у комунікації з КНР Україна могла б робити акцент на праві і правилах. Такий підхід цілком відповідав би інтересам України, яка вбачає потенціал у взаємовигідній співпраці з КНР, а також сподівається (можливо дещо наївно, та все ж) на мовчазну підтримку чи хоча б “утримання” Пекіна при розгляді важливих для України питань на рівні міжнародних організацій, передусім ООН.