Блог Альони Гетьманчук на “Українській правді”.

Кілька показових, як на мене, моментів із зовнішньополітичної частини звернення Президента у Верховній Раді.

По-перше, безапеляційна заява “ми будуємо країну, незалежну від допомоги та підтримки інших”. Розумію давно укорінене скептичне ставлення президента до поняття “підтримка міжнародних партнерів”. Однак більшість критично важливих речей, про які він говорив у своїй промові, так чи інакше стосуються підтримки та допомоги зовні. Чи то йдеться про Кримську платформу, яка за своїм форматом є актом підтримки України у питанні невизнання незаконної анексії Криму та подальшої де окупації півострова. Чи то про двопартійну підтримку на американському рівні, яку, як сам Зеленський похвалився, йому вдалось зберегти (хоча ми незалежні від ціє підтримки). Чи про військову допомогу, яку також згадав президент. Отож, як на мене, краще не вдаватись до таких категоричних формулювань, бо інакше наступного разу, коли Україна проситиме підтримати свою чергову ініціативу чи черговий трансформаційний план, американці чи європейці зможуть майже процитувати Зеленського ” ви ж будуєте країну, незалежну від допомоги та підтримки інших”. Як на мене, краще у цьому контексті говорити про сталі чи ефективні партнерства.

По-друге, очевидно, що для президента особисто ключовим досягненням є саме Кримська платформа. Жодного слова про регіональні альянси – Люблінський трикутник (за винятком бригади), Асоційоване тріо – котрі, як і Кримська платформа, надали зовнішній політиці Зеленського власної харизми. Дозволили йому самому не виглядати в своєму міжнародному позиціонуванні як просто антиПорошенко чи Порошенко на стероїдах.

По-третє, жодних згадок про амбітні цілі у відносинах з ЄС і НАТО: не почула згадок про наступні етапи інтеграції на кшталт європейської перспективи чи Плану дій щодо членства або ж іншої дорожньої карти для переходу на наступний етап інтеграції з Альянсом. Те, що так гучно глава держави вимагав від західних партнерів в перші півроку. Сподіваюсь, що за відсутністю згаданого амбітного порядку денного стоїть менеджмент очікувань – тобто небажання завищувати очікування суспільства, аби потім не було великого розчарування не лише в Зеленському, але й в ідеї європейського вибору для України загалом. Тим паче, що під час візиту в Білий Дім Зеленський особисто переконався, що по лінії НАТО в перспективі його президентства (і президентства Байдена) нічого серйозного Україні не світить, а на жовтневому саміті з ЄС – що так само поки нічого не світить з Євросоюзом. Цілком можливо, на Банковій було прийнято рішення, що про ці амбітні цілі говоритимуть інші представники влади, щоб не “прив’язувати” президента до завчасно програшної теми. Тут важливо, щоб дійсно говорили щоб наші партнери потім здивовано не заявляли: “так ви ж нічого не просили”. Інша справа, якщо відсутність цих моментів у промові – це насправді “підготовка” до чергової уявної зустрічі з Путіним, яку вже нарешті погодився фасилітувати Ердоган, і така поведінка є черговою спробою зняти з порядоку денного дратівливі для Москви елементи.

І тут доволі показовий четвертий момент зі звернення – дуже чітка заява Зеленського про те, що “ми повинні сказати правду, що ми не зможемо зупинити війну без прямих перемовин з Росією”. Очевидно, Зеленський ніколи за час президентства не полишав надії, що в якийсь момент він зможе сісти за стіл переговорів з Путіним і про щось з ним домовитись. Відсутність будь-якої критики на адресу російського президента особисто – один з доказів цьому. Проблема в тому, що виконання ключових “хотілок” Путіна – це вірний шлях Зеленського до його політичного самогубства. Думаю, ще на етапі підготовки цих прямих переговорів з боку Кремля буде виставлено стільки передумов, що, можливо, не буде сенсу й жодних переговорів проводити. Як з самітом Норманді в Парижі два роки тому – основних поступок (формула Штайнмайєра, розведення) росіяни досягли до саміту, а не під час нього.

Те, що мені сподобалось у виступі Зеленського – дуже реалістичний і місцями самокритичний погляд на судову реформу: мовляв, це лише початок. Це не про зовнішню політику, скажете. Прямо – ні, але опосередковано так, зважаючи, що саме судова реформа стає індикатором серйозності наших намірів і щодо реформ в принципі, і щодо партнерства зі США та ЄС.