Блог Альони Гетьманчук на “Українській правді”.
Остання порція тривожних новин з Білого Дому застала мене у Франції, де якраз напередодні ми організовували Форум Україна-Франція, а також мали окремі зустрічі з французьким урядовцями та експертами. За результатами поїздки можу сказати наступне: страху щодо Путіна я бачила багато у французькій столиці і раніше, а от співчуття до України ще стільки не відчувала.
Це співчуття проявлялось у всьому – від свідчень тих, хто має можливість регулярного діалогу з президентом Франції і зауважує, що в останні місяці його ставлення до України стало теплішим (з’являється певна емоційна прив’язка Макрона до України?).
До тональності дискусії на Форумі “Україна-Франція”, коли вперше за багато років на міжнародному заході такого рівня ми не почули ЖОДНОГО питання чи коментаря про брак чи незадовільний темп реформ в Україні, про “проблему корупції” чи олігархів, хоча французи полюбляли ці питання ставити ще кілька місяців тому. І, нарешті, до поведінки власника невеличкого ресторанчика на Монпарнасі, який попросив нас навчити його кілька фраз українською, і прощаючись кричав нам на весь зал “до побачення”.
Я не знаю, наскільки це співчуття Франції до України здатне конвертуватись у підтримку Францією України. Тим паче, у французького керівництва останнім часом особливо зв’язані руки щодо питань, критично важливих для України. У питанні Північного Потоку-2, який викликав і досі викликає скепсис у Єлісейському палаці, були зв’язані руки через небажання псувати відносини з Берліном та французьким бізнесом (участь компанії ENGI у проєкті). Тепер додалась передвиборча кампанія, де три його основні опоненти якщо не відверто пропутінські (як Ле Пен чи Земур), так напів відверто (як номер 2 у рейтингах Валері Пекресс, яка навіть заговорила російською в інтерв’ю на хвилі ностальгії за дитячим відпочинком в “Артеку”). Вперше у Франції два крайньо-правих кандидата, загальний рейтинг яких в сумі складає третину голосів, тоді як у Макрона – близько 25%. Так чи інакше, він вимушений враховувати цей фактор, навіть якщо любов до Путіна не є головною причиною, чому французи підтримують цих кандидатів. Є ще головування Франції у ЄС якраз у цей супер складний період, що може навіяти дежавю з війною Росії в Грузії, але цей факт, хоч і зв’язує Макрону руки необхідністю координувати зусилля з вншими столицями ЄС, швидше грає на руку Україні, аніж проти неї: спільна європейська позиція щодо РФ під впливом окремих країн Центральної Європи у будь-якому випадку буде жорсткішою, аніж виключно французька.
Наразі хочеться сподіватись, що співчуття до України заохотить більше французів до діалогу й з Україною. Адже однією з ключових проблем України у Франції раніше був не тільки брак інформації про України, але відсутність мотивації цю інформацію чути. Представники політичних еліт звикли розглядати питання міжнародної політики у рамках взаємодії/конкуренції/протистояння “global powers”. Особлива складність полягає і в тому, що відлуння імперського мислення спонукало французькі еліти в чомусь розуміти логіку Росії, зокрема щодо наявності та необхідності збереження сфер впливу. Зізнаюсь – інколи у мене навіть складалось враження, що деякі французи просто заздрять Путіну, що він може, переслідуючи свої імперські цілі, робити все, що йому заманеться, аби відновити імперію, в той час, як Франція, будучи відповідальним і законослухняним міжнародним гравцем, вже давно не може собі такого дозволити. І це, до речі, є однією з причин, чому дуже важливо показати всім “заздрісникам” того, як Путін відбудовує “велич країни”, не лише у Франції, але й у всіх колишніх імперіях, що такі ігри ведуть до краху й катастрофи їхніх авторів, а не до реальної відбудови цієї “величі” за рахунок загарбання територій інших країн чи повернення сфер впливу.
Поки що можемо обережно стверджувати, що Макрону дійсно імпонує, як веде себе Зеленський в умовах військового пресингу. Подейкують, що під час поїздки до Києва та Москви він розхвалював холоднокровність Зеленського як мінімум разів п’ять. Багатьом французьким партнерам також явно подобаються анти американські нотки українського керівництва. У французькій столиці на деяких зустрічах у мене було відвертне дежавю: я чула майже ту ж саму критику Байдена, яку раніше майже один в один доводилось чути від окремих українських урядовців. Однак на антиамериканізмі я б дуже не радила зближувати наші позиції і наше партнерство. Вже тоді краще на співчутті)
P.S. Форум Україна-Франція в Парижі був організований Центром “Нова Європа” та IFRI у партнерстві з Міністерством закордонних справ України та за підтримки Нафтогазу України і Федерації роботодавців нафтогазової галузі.
