Роздуми опубліковані у розділі Блоги на сторінках “Української правди”.

Деякі висновки за результатами нашого останнього адвокаційного візиту до Японії у рамках партнерства Центру “Нова Європа” та Міжнародного центру української перемоги (ICUV) напередодні низки важливих міжнародних заходів, в яких ця країна відіграє далеко не останню роль – саміт G7 в Італії, Берлінська конференція з відбудови, Саміт миру у Швейцарії. І все це на основі кількох десятків зустрічей у пʼятьох ключових міністерствах, в японській РНБО, парламенті, провідних аналітичних центрах, які були потрібні нам, щоб зрозуміти – наскільки Японія сьогодні готова долучитись до коаліції рішучих, розбудову якої ми всіляко промотуємо на рівні експертної дипломатії. Бо йдеться про коаліцію країн, які готові інвестувати у перемогу України та сталий мир, а не в чергове ілюзорне перемирʼя і в збереження України не в принципово яких кордонах.

Спочатку про атмосферу і рівень підтримки. У мене є з чим порівняти, бо ми подібною делегацією відвідували Токіо на початку їхнього головування в G7, тобто фактично півтора роки тому. Підтримка України й надалі тримається на високому рівні – близько 80% японців за те, щоб і надалі підтримувати Україну. На початку минулого року було 85%. Тому на цифрах все виглядає бездоганно. І значно краще, аніж в багатьох країнах євроатлантичного регіону. Але навіть окремі супер обережні японські урядовці визнають – підтримка України слабшає. Причин багато – від власних економічних негараздів до зміщення фокусу на Газу.

Показовим моментом є те, що уряд Японії доволі неохоче комунікує цифри підтримки України всередині країни. Моїм друзям, японським експертам, довелось буквально вибивати в урядових структурах загальну цифру вже наданих Україні коштів. І не дивно – йдеться про доволі потужну суму у близько 12 млрд доларів, яка, щоправда включає і кошти, надані у вигляді гарантій та позик через міжнародні фінансові установи. Очевидно, брак комунікації з цього приводу робиться з тією метою, аби не привертати зайву увагу опозиції та тих, хто вважає пріоритетною допомогою не для українців, а передусім для самих японців (зокрема – й найбільш актуальне – і жертв землетрусів).

Хоча, ризикну припустити, можливо й добре, що уряд не посвячує у всі деталі підтримки України, бо рейтинг премʼєра Кішіди – нашого чи не основного топ-прихильника в уряді Японії – рекордно низький, а ми вже знаємо з інших країн, що відбувається, коли непопулярні політики є найбільшими промоутерами українського кейсу. Хоча саме його міжнародна активність та політика щодо підтримки України – те, що допомагає тримати довіру до нього як колишнього міністра закордонних справ на плаву. Деякі японські співрозмовники жартують: “Щойно фіксується чергове падіння рейтингу Кішіди, він відразу їде за кордон”. Однак, є відчуття, що цей трюк теж перестає приносити потрібні електоральні дивіденди, зокрема після політичного скандалу у правлячій партії, в якому Кішіда не фігурував, але так само електорально постраждав.

Все більш помітні й інші, не зовсім позитивні для нас елементи. Обережно, але все більш впевнено піднімають голову так звані “русисти” – японська версія тих, хто роками чи навіть десятиріччями намагаються зрозуміти Росію як не серцем чи розумом, так гаманцем – закидаючи ідеї потреби в якнайшвидших “переговорах”…

Впевненості їм додає приїзд до Токіо нового посла Росії, дуже добре обізнаного в питаннях Японії, з начебто вільним володінням японською. А також голоси тих японських політиків, які переймаються розблокуванням дозволів для тисяч японців з середнім віком 87 років, котрі б знову хотіли відвідувати могили родичів на окупованих РФ Північних територіях.

Саме тому ті, хто вболівають за беззаперечну пріоритизацію України без оглядки на Росію, наразі переймаються, що політика максимальної підтримки України може стати жертвою умовної установки “особливо не дратувати Росію”, бо, як довелось чути від деяких співрозмовників, Росія – “все ж таки наш сусід, рано чи пізно знову доведеться з нею взаємодіяти”. Важливо зауважити, що Росія навіть згідно зі стратегічним безпековим документом Японії, ухваленими в грудні 2022 року, не класифікується як загроза, а лише “як безпрецедентний стратегічний виклик”, Китай як серйозне занепокоєння і лише Північна Корея позиціонується як безпосередня загроза (це, до речі, теж треба використовувати, зважаючи на все більшу залученість Пхеньяна у війну РФ).

Голоси “не дратувати Росі” посилюються і бізнесами, які або й досі не вийшли з РФ, або ж планують повернутись. Натомість команди, створені під українську відбудову у японських корпораціях, місцями ледве тримаються купи через все більше усвідомлення, що відбудова – це ще не швидко (чого не було, скажімо, на початку минулого року). Однак заради справедливості треба зазначити: менше відчувається ентузіазму, але інтерес залишається високим. Майже впевнена, що на Берлінській конференції з відбудови на наступному тижні японська делегація буде досить помітною…

Це легко зрозуміти: японці й надалі хочуть відігравати роль у сфері, в якій вони вважають себе найсильнішими і яка є для них політично комфортною. Відбудова – це справжня японська “фішка”. І з огляду на постійну відбудову власної країни (спочатку пост воєнну, потім після постійних для цього регіону стихійних лих, а також аварії на Фукушімі), так і досвіду у відбудові інших країн. Японія, скажімо, було номер один фінансовим контрибутором у відбудову Афганістану.

Японці дуже серйозно націлені й надалі допомагати нам закривати наші фінансові прогалини (вони буквально врятували наш бюджет у лютому цього року, і дуже тішились, коли ми їм всюди за це дякували).

Особливий фокус з боку японської сторони сьогодні робиться і на допомогу в енергетичній сфері (їхнє агентство з міжнародного розвитку JICA є великим драйвером цього процесу). “Ми допоможемо вам пережити зиму”, – якось аж занадто впевнено сказав нам один з урядовців. Вже сьогодні чимало різної допомоги запускається в роботу японською стороною конкретно для Харкова. Питання, яке дещо здивувало в одному з відомств у цьому контексті “Ми готові надавати все більше енергетичного обладнання, але чи достатньо в України систем ППО, щоб воно не було вже на наступний день зруйноване?”. Здивувало, тому що свідчить або про недостатнє розуміння послідовності кроків – спочатку ППО, потім обладнання і відбудова, або ж окремі наші співрозмовники й надалі не бачать саме Японію як країну, яка може допомогти не лише з обладнанням, але і з системами ППО.

І тут ми переходимо до останньої, найбільш чутливої теми нашого діалогу – постачання Японією озброєнь до України. Існує усталена думка, що Японія не може нічого постачати Україні, бо для цього треба змінювати Конституцію, зокрема її 9 статтю. Це не так. Для цього достатньо підкоригувати так звані 3 принципи експорту оборонного обладнання і технологій, котрі забороняють якраз будь-які постачання озброєнь країнам у війні. Тобто, йдеться про зміну політики, а не про перегляд Конституції. Коли є політична воля, це можна робити, але складається враження, що такої політичної волі забракло в партнера правлячої партії по коаліції. Ми мали зустріч з представниками цієї політичної сили минулого року, і можу впевнено стверджувати, що в такі глибокі пацифістські води ще ніколи не доводилось занурюватись… (Німеччина, Італія та прогресивне крило Демократичної партії США – це просто квіточки).

Ми в Центрі “Нова Європа” активно, хоч і переважно не публічно, в останні роки адвокатували перегляд цих трьох принципів. За їхню зміну виступає також фінансований державою Японський інститут міжнародних відносин (JIIA), промотуючи ідею, що країни, котрі є жертвами агресії на кшталт нинішньої з боку Росії, мають право отримувати військову допомогу від Японії. Скажу відверто: хотілось би бачити більше прогресу в цьому питанні. Тим паче, що ці принципи вже коригувались у 2014 році, після окупації Криму. Однак, відносним позитивом є те, що почала змінюватись інтерпретація деяких положень. Обговорюються пошуки шляхів допомогти Україні опосередковано, через треті країни. Ми, за порадою мудрих людей, теж напівжартома говорили на деяких зустрічах з профільними співрозмовниками: “якщо не можете допомогти Україні, допоможіть Сполученим Штатам”.

Японські співрозмовники без пояснень розуміли, про що йдеться. Хоча багато хто в Україні вже списав Японію як потенційного постачальника озброєнь – і через політичні обмеження, і через скромні оборонні спроможності (це не Південна Корея зі своєю поставленою на конвеєр воєнною економікою), вага Японія заграла новими барвами щойно РФ інтенсифікувала удари по українській критичній інфраструктурі, і номер один пріоритетом для Києва знову стали системи ППО. Японія виявилась в числі тих країн, котра володіє певною кількістю батарей Patriot, виробляє за американською ліцензією ракети до цих систем, а зараз ще й зібралась списувати вже знайомі для українців системи Hawks. Всі ці питання ми пояснювали та обговорювали саме у тісній взаємозвʼязці з речами, які для Японії є пріоритетними в підтримці України – допомогою в енергетичній сфері та відбудові України.

І останнє, але актуальне – роль Японії в підготовці Саміту миру у Швейцарії. У Токіо неодноразово доводилось чути, що японці вважають, що коріння цього саміту проростає з минулорічної зустрічі лідерів G7 у рідному місті премʼєра Кішіди – Хірошімі. Саме там, мовляв, зародилась ідея постійного діалогу між G7, Україною та країнами” Глобального Півдня”, котрий би переслідував одну конкретну мету: допомогти Україні виграти і на полі бою дипломатії, що з японської точки зору не менш важливо, аніж перемога на полі бою військововому. Японія дуже багато – хоч, як і завжди, скромно, без притаманного багатьом партнерам піару – зробила для наповнення конкретним сенсом всього процесу, який передував інавгураційному саміту. Вона головує у робочій групі щодо першого пункту Формули миру (ядерна безпека), який якраз буде одним з трьох, що розглядатиметься на саміті у Швейцарії. Багато Японія намагається робити – і ми про це теж окремо проговорювали в Токіо – аби допомогти Україні залучити до саміту якомога більше країн “Глабального Півдня” – країни, в яких японські програми розвитку конвертувалися у реальну японську “мʼяку силу”. Саміт, який продемонструє бажання України перемагати і на дипломатичному полі бою, важливий також для збереження нашої підтримки і на рівні японського суспільства. Це супер важливо, бо якщо японський “поворотний момент” (zeitenwende) і відбувся після повномасштабного вторгнення Росії до України, то він відбувся передусім на суспільному рівні. І це треба максимально зберегти.