Стаття Альони Гетьманчук для “Дзеркало Тижня“.

Польща має цінність для України цілою низкою своїх переваг – дружба з Трампом та нелюбов до Росії дозволяють полякам стати хорошими союзниками України. Якби не деякі моменти.

Володимиру Зеленському дісталося досить неоднозначне дипломатичне досьє від свого попередника.

На перший погляд, усе пристойно й поважно — міжнародну солідарність збережено, санкції зі скрипом продовжувалися, фінансова підтримка надавалася, хоч і не завжди абсорбувалась. Але, уважніше вивчивши, можна було легко відстежити вже не одну, а цілих три види втоми від України: подекуди — втому від нескінченних, проте недостатніх реформ, подекуди — втому від війни і конфронтації з Росією, подекуди — втому від Порошенка. А подекуди — відразу всі три компоненти.

Відносини з Польщею поєднують у собі принаймні два види втоми. І втома від попереднього президента була виражена найчіткіше. Саме тому перезапуск нашого партнерства з Варшавою сьогодні мав би й чи не найбільш видимий ефект. Саме польський напрям міг би стати тією історією успіху, яку, на моє глибоке переконання, важливо було б продемонструвати Зеленському, якого звинувачують у дипломатичних “зрадах” ледь не на всіх міжнародних фронтах.

Для цієї історії потрібно виокремити польський напрям у принаймні топ-3 пріоритети зовнішньої політики. Так, на перший погляд, Польща може мати трохи менш амбітний вигляд (чи, як люблять казати у владних кабінетах, — “дрібний”) на тлі таких масштабних напрямів як врегулювання конфлікту в Донбасі чи менеджмент відносин зі США в умовах запущеного через Україну процесу імпічменту.

Однак ні для США, ні для Німеччини Україна ніколи не була і навряд чи буде таким самим пріоритетом, як для Польщі. Крім того, на відміну від врегулювання в Донбасі та американського напряму, де потрібен час, перезавантаження з Польщею можна було б зробити в короткостроковій перспективі. Крім того, саме Польща останніми роками стала для близько півтора мільйона українців тією Європою, якої українці не дочекалися тут, в Україні. Натомість поїхали до Польщі й забезпечили 11% зростання польської економіки. А після різкого падіння в період президентства Порошенка навіть вихід на більш-менш сталу позицію виглядатиме як досягнення.

Сьогодні в України є добрий шанс оновити й наповнити сенсом відразу кілька напрямів нашого партнерства з Польщею: як нашим чи не найважливішим сусідом; як членом ЄС і НАТО; і — трохи новий вимір — як союзником США. Певні результати оновленого партнерства можна було б представити уже в грудні — під час візиту президента Дуди до Києва. Ми не знаємо, ким надалі Україна і Польща можуть стати одне для одного: безпековими союзниками, двигуном Нової Європи чи просто добрими сусідами, однак на цьому етапі важливо припинити дискусії на тему “Навіщо Україна Польщі?” (і навпаки) та почати СПІЛЬНО розгрібати двосторонні завали, які нагромадилися останніми роками. Важливо супроводжувати цей процес повідомленнями добрих новин в обох країнах: аби не було так, що про тривожні тенденції й моменти ескалації політики та лідери думок поспішають інформувати українську і польську спільноти в деталях, а про позитивні кроки, спрямовані на порозуміння, — не дуже.

Польща — сусід

Під кінець президентства Порошенка криза довіри у двосторонніх відносинах вийшла за межі історичних питань і розпочала інтоксикацію всього порядку денного відносин. Можна дискутувати, був це конфлікт виключно на рівні націоналістів двох країн — чи влади двох країн, але відносини потребували термінової детоксикації. І нею стали президентські й парламентські вибори в Україні.

Пригадую, як приблизно рік тому один із польських високопосадовців на вечері, організованій для вузького кола українських експертів і політиків у Варшаві, напрочуд відверто зізнавався: про що, взагалі, говорити президентові Дуді з рейтингом підтримки 45% — із президентом Порошенком, у якого рейтинг підтримки 8%?

За цією логікою, Зеленський із рейтингом підтримки близько 70% мав би автоматично стати для Дуди авторитетним співрозмовником — тим, із ким є про що говорити і є про що домовлятися. Тим паче питання, які підривали діалог двох країн впродовж останніх років, — це питання, вирішувані досить легко, якщо розуміння важливості партнерства превалює над сумнівними електоральними калькуляціями.

Адже в українсько-польських відносинах ідеться насправді не про примирення, а про порозуміння. Ми не в стані війни одні з одними, щоб миритися.

Так, за ці останні роки багато речей ми довели до вибухової кондиції. Українська сторона так і не зрозуміла, чому майбутнє відносин має диктувати минуле. Чому замість того, щоб створювати зразковий безпековий альянс зі стримування Росії, — українці і поляки знову й знову вимушені говорити про могили та про тих, кого вже давно немає. Те, про що я неодноразово запитувала в польських партнерів: чому мертвий Бандера страшніший і небезпечніший, ніж живий Путін? Чому все українське враз автоматично стало для багатьох поляків “бандерівським”? Чому в Польщі не розуміють: коли йдеться про виживання держави, примирення з іншим сусідом — хоч і важливим — трохи відступає на задній план?

Польські партнери, натомість, не могли зрозуміти, як, у принципі, можна одночасно любити і шанувати Бандеру — і любити й шанувати Польщу? Однаково щиро. Чому інтерес до Польщі та пріоритетність цієї країни в Україні значно нижчі, ніж інтерес та пріоритетність України в Польщі? Чому наратив польської опозиції українські колеги охоче підхоплюють, а наратив польської партії влади — істотно недопредставлений або просто ігнорується? Чому всі проблемні моменти в україно-польських відносинах автоматично списуються на “агентів Кремля”? Чому в деяких владних кабінетах у Києві в певний момент вирішили, що доречніше почекати коли й не зміни польської позиції, то зміни польської влади? Однак час показав, а останні парламентські вибори в сусідній державі довели, що “Право і справедливість” — це більш “всерйоз і надовго”, ніж чомусь думали в Україні. Насправді, зважаючи на нинішні політичні реалії в Польщі, Україні певною мірою вигідно мати ПіС на дуже міцних у своїй ніші позиціях: володіючи істотним відривом від конкурентів, вона не мусить підігрувати антибандерівській карті в боротьбі за голоси виборців.

Було, щонайменше, три причини, чому Україна і Польща почали стрімко втрачати одна одну. І не всі пов’язані з історією. Навіть не так: майже всі вони не пов’язані з історією. Бо— варто нагадати, — крім “героїзації Бандери”, це були і розчарування тим, що Київ більше не потребував Варшави як посередника та “адвоката” у спілкуванні з рештою західного світу, і загальна втома Польщі від вічно нереформованої й вічно корумпованої України. Але саме розблокування одного питання з історичного “пакета” могло кардинально змінити тональність діалогу та розблокувати й інші питання. Йдеться про скасування неписаного мораторію України на проведення Польщею пошукових та ексгумаційних робіт на українській території. Від польської сторони Україна, натомість, очікувала відновлення пам’ятника бійцям УПА в селі Верхрата на горі Монастир. Саме ці кроки мали б стати декларацією серйозності намірів будувати відносини за іншим принципом.

З моменту обрання президентом Зеленського все складалось успішно для того, щоб таку декларацію було зроблено. Президент Дуда першим із закордонних лідерів зателефонував Зеленському привітати з перемогою. Президенти невдовзі зустрілись у Брюсселі. Польща увійшла до першої трійки країн, які Зеленський відвідав із візитом (оскільки Брюссель — це були відвідини інституцій). Польща стала країною для першого закордонного візиту міністра закордонних справ Вадима Пристайка. Був перезапущений Консультаційний комітет президентів двох країн. І вже відбулося його перше засідання у Львові (правда, з ініціативи польської сторони, у трохи скороченому вигляді). За нашою інформацією, засідання комітету відбулося в абсолютно іншій атмосфері, ніж та, в якій такі засідання відбувалися за Порошенка. Це при тому що візаві від польської сторони не змінились, як і деякі учасники від української (що важливо, в контексті інституційної пам’яті та спадковості політик). У грудні в Україні чекають президента Польщі, останній візит якого до України два роки тому ледь не завершився одразу після приземлення делегації на летовищі в Харкові (через чергове запізнення Порошенка).

Але найважливіший крок для розблокування зробив український президент під час свого візиту до Варшави, коли він, власне, оголосив про зняття Україною мораторію на пошукові та ексгумаційні роботи для польської сторони. За моїм спостереженням, польські колеги на той момент були дуже обережні в оцінках: “Політичний крок зроблено, чекаємо практичних кроків”.

На час написання цього матеріалу Польща вже пройшла процес отримання дозволу на пошукові роботи (спочатку мають бути саме вони, і лише потім — ексгумаційні) у двох перших локаціях, обраних поляками в рамках чотирьох областей, на які польська сторона подала заявку в цілому, — Харківської, Херсонської, Львівської та Волинської. Дві локації, на які вже отриманий дозвіл, розміщені у Львові, в місцях можливих поховань польських солдатів, загиблих у 1939 році. Подейкують, коли польські партнери на власні очі побачили дозвіл на проведення пошукових робіт у Львові—Голоско та Львові—Збоїща, наданий обраній польською стороною українській фірмі, вони, в буквальному сенсі, аплодували.

Тепер українська сторона чекає зустрічного жесту, який свідчив би про серйозність намірів польської сторони: відновлення зруйнованого вандалами пам’ятника на могилі воїнам УПА у селі Верхрата на горі Монастир, що в Підкарпатському воєводстві. Тут варто нагадати, що за три роки після Революції Гідності в Підкарпатському та Люблінському воєводствах трапилося 15 випадків вандалізму на місцях поховань воїнів УПА. Весь цей час у Варшаві стверджували, що працюють над відновленням тих пам’ятників, які було встановлено легально. Таким є пам’ятник на горі Монастир поблизу села Верхрата. Однак торік воєвода Підкарпатського воєводства відмовився включити пам’ятник до воєводського реєстру могил і військових поховань, посилаючись на відповідний вердикт Жешувського відділу Інституту національної пам’яті. На час написання цього матеріалу Варшава запевняла, що найближчим часом питання буде вирішено.

Звісно, вирішенням цих двох питань історичний порядок денний не вичерпується, але якщо діалог і надалі відбуватиметься в такій тональності — взаємної поваги, а не взаємних звинувачень, то процес примирення справді може набрати реальних обрисів.

Готовність України зняти з порядку денного питання пошуку та ексгумації розблокувала й інші критично важливі для України проблеми у двосторонніх відносинах. Зокрема польських дозволів для українських транспортних компаній. Після емоційної епопеї часів Порошенка, коли українська сторона, замість того, щоб звернутися до Варшави, зверталась до медіа та до Брюсселю (що, передбачувано, не сподобалося полякам, бо вони, як і Євросоюз, вважають це двостороннім треком країн), наприкінці жовтня відбулися переговори міністрів інфраструктури двох країн, і було домовлено, що п’ять тисяч дозволів ми отримуємо додатково на цей рік плюс ще 10 тисяч із квоти наступного, які зможемо використати теж уже нинішнього року.

Результат доволі непоганий, зважаючи на критичне ставлення поляків до того, що відбувається надалі з цими дозволами в самій Україні. Йдеться про те, що дозволи, які, умовно, коштують 70 грн, начебто перепродуються в Україні за 700 доларів. “Ми не хочемо годувати ваших корупціонерів”, — зізнаються польські партнери в закритих розмовах. І, на жаль, у цьому конкретному випадку мають рацію. Відповідно, новому міністрові інфраструктури доведеться виявити в цьому питанні не лише дипломатичний хист у діалозі з поляками, а й неабиякі менеджерські здібності в діалозі з українськими партнерами та підопічними…

Очевидно, давно настав час зрушити з місця таку глибу як питання, пов’язані з кордоном. З акцентом нової української влади на наведення ладу на кордоні, в принципі, і митниці, зокрема, було б логічно спробувати нарешті перетворити українсько-польський кордон у зразковий кордон Євросоюзу. Тут і питання під’їздів до пунктів пропуску з українського боку. І перетворення всіх пунктів перетину, а не лише чотирьох, на спільні. Справді спільні, а не послідовні чи номінально спільні, як де-факто відбувається сьогодні. Це і відкриття нового пункту пропуску. Раніше польська сторона була категорично проти такого кроку до поліпшення інфраструктури на вже діючих, однак чому б не робити це паралельно? Тим більше що угоду про створення такого нового пункту автомобільного сполучення “Нижанковичі—Мальховичі” було укладено ще 2012 (!) року. Є ще питання можливості пішохідних переходів на наявних пунктах пропуску. Нагадаю: на польсько-словацькому кордоні був аналогічний рівень інтенсивності руху перед приєднанням обох країн до Шенгенської зони, але там налічувалося 55 пунктів перетину кордону, а не 14, як у нас із Польщею, і на всіх, окрім залізничних, дозволявся рух пішоходів.

Ну і, в цьому контексті, час нарешті остаточно закрити питання використання кредиту, наданого Україні (увага!) ще в часи уряду Дональда Туска у 2015 році. Йдеться про
100 млн євро, виділених саме на прикордонну інфраструктуру, в рамках яких останнім часом досі оголошувалися тендерні конкурси.

Польща — партнер в ЄС і НАТО

Через складні сусідські справи тісніша взаємодія з Польщею як членом ЄС і НАТО теж трохи відійшла на задній план. Звісно, були й інші відомі чинники — напружений діалог самої Польщі з Брюсселем та деякими країнами-членами. Серед відвертих критиків Польщі — вже не тільки віце-президент Єврокомісії Франс Тіммерманс, а й президент Франції Еммануель Макрон.

Сьогодні польські партнери надсилають сигнали, що знову готові певним чином сприяти Україні в межах своїх можливостей у Євросоюзі та Північноатлантичному альянсі. Якщо ж говорити про практичні речі, де ми могли б протестувати, як наповнити новими смислами наше партнерство з Польщею як членом ЄС і НАТО, — то це саме по лінії Північноатлантичного альянсу. Зокрема, польські партнери могли б спробувати допомогти Україні забезпечити позитивний результат у питанні приєднання України до програми НАТО Enhanced opportunities partners (EOP), запит на яке ми зробили ще в часи раннього Порошенка, однак окремі країни-члени (зокрема Німеччина та Франція) були, м’яко кажучи, скептично налаштовані до цієї ідеї. Хоча таке запрошення не є кроком до членства або навіть до ПДЧ, — учасниками цієї програми виступають і ті країни світу, котрі не мають наміру, у принципі, інтегруватись до НАТО. Тим часом такий крок був би правильним сигналом для українського суспільства, що інтеграція в НАТО не тупцює на місці. Що є певна динаміка.

Ще одне питання, в якому польські партнери могли б посприяти стосовно НАТО (й не тільки), — це фасилітація нашого діалогу в контексті відносин із Угорщиною, яка створила серйозні перепони динаміці нашого діалогу з альянсом. Ні для кого не секрет, що нинішнє керівництво Польщі та Угорщини як ніхто реалізує на практиці давню польську приказку: Polak — Wenger dwa bratanki i do sabli i do sklanki. У ролі такого фасилітатора, за нашою інформацією, недавно мав намір виступити чеський прем’єр Бабіш, намагаючись організувати запрошення до Праги для лідерів Вишеградської четвірки плюс президента Зеленського, але отримав по руках за це від президента Земана, й ініціатива провалилась. А так — хто знає, можливо, працюючи над “історією успіху” з Варшавою, ми могли б бонусом отримати й “історію успіху” з Будапештом?

Ну і, звісно, було б дуже добре, якби Польща таки активніше допомагала Україні долучатися до регіональних ініціатив, насамперед ініціативи “Тримор’я”. Участь України в регіональних проєктах нарівні з країнами-членами ЄС і НАТО дозволить нам глибше інтегруватися у спільний європейський простір — політично й секторально.

Польща як союзник США

Польща належить до небагатьох країн світу, в яких склалися добрі відносини з Америкою Трампа. Склалися, звісно ж, не самі собою. Поляки доклали неабияких зусиль до купівлі підтримки та лояльності американського президента. Але ж не забуваймо, що таким шляхом намагався йти й попередній український президент, ініціюючи контракти на купівлю то американського вугілля, то американських вагонів. Звісно, це були не польські масштаби, де тільки 4,8 млрд доларів витрачено на закупівлю американських систем Patriot. Однак, очевидно, питання не лише в цьому, оскільки аналогічні кроки Києва жодним чином не допомогли змінити ставлення до України, що, як уже відомо широкому загалові завдяки оголошеній процедурі імпічменту, в Трампа зводиться до характеристики “корумповані, жахливі люди”. Натомість Польщі за президентства Трампа вдалося не лише забезпечити перебування американських військових на своїй території, а й отримати зелене світла Вашингтона на омріяний поляками безвізовий режим зі США. Подейкують, що це великою мірою особиста заслуга посла США в Польщі, яка, до речі, як і добре відомий уже в Україні посол США в ЄС Сондленд, теж є політичним призначенцем.

Вже очевидно, що ставлення до України американського президента змінити не вдасться. Але було б принаймні добре, якби серед міжнародних лідерів, із якими він говорить про Україну, траплялися й ті, хто розповідав би не лише негативні речі, які доносили до вуха американського президента Путін і Орбан. Щоб траплялися й ті, кому у Вашингтоні довіряють і хто міг би озвучити трохи іншу оцінку.

Крім того, голос України звучав би значно потужніше у Вашингтоні, якби звучав у компанії з голосами союзників США в регіоні, зокрема польським. Стосується це окремих аспектів стримування Росії — чи, конкретно, протидії будівництву газопроводу “Північний потік-2”. На жаль, ми говорили у Вашингтоні, Брюсселі та Берліні частіше розрізненими голосами, ніж єдиним.

Розвитку потребує і тема енергетичної співпраці у трикутнику США—Польща—Україна. Підписаний під час візиту Зеленського меморандум про поставки американського скрапленого газу — це, звісно, добре. Але і американці, і поляки звикли говорити мовою контрактів, а не меморандумів. Крім того, про серйозність такого енергетичного партнерства важко говорити, доки в самій українській владі тривалий час не можуть визначитися, чи будувати Україні газовий інтерконектор з Польщі, чи задіяти відповідні потужності через Словаччину, чи вибрати інші наявні шляхи. До речі, Дональд Трамп, за нашою інформацією, у Нью-Йорку активно цікавився в Зеленського, чи є відповідні потужності в України для купівлі американського скрапленого газу. Головне — переконатися, щоб енергетичне українсько-польсько-американське партнерство було спрямоване на поглиблення відносин, незалежно від того, яка буде наступна американська адміністрація, а не слугувало ще одним політичним прожектом із сумнівними намірами.