Блог Альони Гетьманчук на “Українській правді”.

Можливо ще ніколи дата візиту закордонного політика до України так багато не говорила про сам візит, як у випадку з майбутнім візитом Ангели Меркель до Києва: після Москви і до (а не на) саміт Кримської платформи та 30-річчя Дня незалежності України.

А могло б бути дійсно ефектно: канцлер Німеччини та міністр закордонних справ цієї країни два дні поспіль перебувають з візитом в Україні. Могло б, якби Меркель приїхала (чи залишилась) на Кримську платформу 23 серпня, а Гайко Маас – 24 серпня на День незалежності, або ж навпаки.

А так – знову змішані сигнали. Знову бажання зіграти в нейтрального рефері там, де потрібно чітко заявити про свою позицію, про те, з ким ти і на якому боці історії ти, даруйте за тавтологію, в історії війни Росії проти України. Це ж зрештою не Донбаська платформа запускається, де Німеччина як учасник Нормандського формату може задіяти свій коронний аргумент про посередника, це Кримська. Я вже мовчу про певну моральну компенсацію за Північний Потік-2.

Меркель, звичайно, намагалась зробити чимало позитивного для України після 2014 року, пріортизивуваши українське досьє в Берліні, забезпечивши німецьку та європейську єдність в питаннях санкціях. Будьмо відвертими: навряд чи будь-який західний лідер за ці роки в принципі приділяв стільки уваги Україні як Меркель. І все ж, її спадщина на українському напрямку ризикує бути підважена двома великими негативними епізодами – Північним Потоком-2 і блокуванням ПДЧ в НАТО на Бухарестському саміті у 2008 році.

Саме тому потрібні потужні політичні сигнали принаймні на кінець її каденції. Знаю, що Меркель не любить сюрпризів від інших і не любить їх робити сама, але продовження її візиту до Києва з можливістю участі у Кримській платформі – це не про сюрпризи, це про чітку політичну позицію, яку німецька канцлерка демонструвала не раз в різних ситуаціях. Крім того, потрібна дуже чітка декларація від неї щодо підтримки Німеччиною європейської перспективи для України – декларація, якої вона послідовно уникала всі роки перебування на посаді, хоча не раз з її відомства надходили сигнали: підтримка членства в НАТО для України – ні, а проти інтеграції в ЄС нічого не маємо.

Ці речі – це той мінімум, який міг би бути зроблений в Києві, аби й надалі не складалось враження, що замість хоча б одного гучного ляпаса наприкінці каденції Меркель Путіну, всі ляпаси – свідомо чи ні – дістаються Україні.