Стаття Альони Гетьманчук для “Європейської правди”.
4 лютого президент Джо Байден планує відвідати Державний департамент та виступити з першою на посаді зовнішньополітичною промовою.
Ця подія має стати знаковою і для України, і для США, і тим більше для Держдепу. Та й для Байдена важливо налаштувати на співпрацю 75 000 співробітників Держдепартаменту, котрі почувалися достатньо маргіналізованими за президентства Трампа.
Втім, не чекайте від Байдена обіцянок повернутися до старих підходів США у світі.
Їхній час минув.
Натомість президент, швидше за все, пояснить, що глобальне лідерство має починатися вдома: щоб відвоювати позиції у світі, Штати мають міцно стояти на ногах.
І звісно ж, про класичну зовнішню політику там також буде йтися. Наприклад, Байден точно не залишить поза увагою важливість відновлення американських союзництв та партнерств.
А для нас показовим буде те, чи згадає він Україну і як саме. Це продемонструє, наскільки Байден травмований українським досьє. Адже йдеться не лише про історію з його сином Хантером, але й про оприлюднені розмови з президентом Порошенком та про подальші заяви з Києва про кримінальні провадження. Усе це підштовхує нового американського президента вкрай обережно підходити до українського питання в принципі.
Не такий, як Обама
Вже зараз можна із певністю говорити, що зовнішня політика за президентства Байдена не буде простим апгрейдом політики Обами – навіть попри те, що чимало вищих посадовців нового уряду США працювали в адміністрації Обами, просто на сходинку нижче (як, в принципі, і сам Байден).
Важлива відмінність полягає у тому, що запрошення до нової адміністрації на зовнішньополітичні посади отримали переважно прихильники концепції “smart power”, які водночас не схильні впадати у передінфарктний стан при словосполученні “застосування військової сили”. Наприклад, ті, хто (як і Байден) підтримували надання військової летальної зброї для України.
Втім – і Києву треба на це зважати – усі вони тоді були командними гравцями, а тому досить загострено відчувають співвідповідальність за політику Штатів за часів президента Обами. Отже, українським посадовцям варто бути достатньо тактовними, обговорюючи дії США у 2014-2016 роках – навіть якщо особисто Байден, Блінкен, Салліван чи Нуланд їх не підтримували.
Словом, відводити душу, критикуючи помилки часів Обами, як це робилося за Трампа, Києву точно не варто.
Та й загалом, у цьому питанні Штати повертаються до традицій, за якими скаржитися на попередників на міжнародній арені є не дуже добрим тоном.
Та водночас про відновлення традиційної американської дипломатії у її “дистильованому” вигляді теж не йдеться.
Цього не станеться навіть попри те, що чимало профільних представників нової адміністрації є прихильниками традиційного підходу до зовнішньої політики, на якому у США тримався двопартійний зовнішньополітичний консенсус з часів холодної війни. Та й сам американський президент є швидше уособленням зовнішньої політики часів холодної війни, аніж уособленням зовнішньої політики часів президентства Обами.
У Байдена, поміж тим, є розуміння, що йому доведеться розвивати не ту зовнішню політику, яка йому ближча, а ту, якої вимагає час.
Адже США змінилися, і так само змінився запит з боку американського суспільства.
Тому ще під час кампанії Байден анонсував концепцію “дипломатії для середнього класу”. Її ідеологом є радник з питань нацбезпеки Джейк Салліван, який впродовж останніх двох років працював над цією ідеєю у Центрі Карнегі; втім, очевидно, що і сам Байден проникся нею.
Тому варто зрозуміти, що ж за ідеологія формуватиме політику США за нового президента.
Нова версія “America First”
Йдеться про те, що зовнішня політика не повинна існувати в паралельній вашингтонській реальності, відірваній від потреб та очікувань американського суспільства, передусім “золотого активу” Сполучених Штатів – їхнього середнього класу. Відтак, усі ключові зовнішньополітичні рішення потрібно “проганяти” через фільтр інтересів американського середнього класу.
Ця ідеологія, між тим, до певної міри викликає відчуття дежавю.
Хіба не про те саме говорив Дональд Трамп?
Чи не є “дипломатія для середнього класу” певним аналогом трампівського підходу “America First”? До певної міри так, але з низкою важливих відмінностей.
Перша з них: Трамп, намагаючись задовольнити своїх виборців, робив ставку передусім на інтереси білого робочого класу, а Байден, позиціонуючи себе як президент усіх американців, розширює це до інтересів усього американського середнього класу – незалежно від етнічного походження та місця проживання.
Добра новина для України: ця зміна не означає ізоляціонізму Сполучених Штатів.
Соціологічні опитування у США свідчать, що середній клас, даруйте за тавтологію, вимагає “середньої лінії”.
Йому не до вподоби ані гіперактивне залучення Америки в усі світові справи, ані повний ізоляціонізм. Натомість американці підтримують ідею активнішого залучення США у глобальні справи, аніж було в останні роки, але без військового “хрестового походу” проти тиранії коштом платників податків.
Глобальна торгівля, попри її дискредитацію в роки президентства Трампа, має підтримку у того середнього класу, з яким Байден планує звіряти годинники, бо сприяє росту американської економіки.
Але є і тривожна новина.
Вона стосується думок американців щодо того, яку роль мають виконувати США в контексті просування демократії у світі. Більшість американців воліють передусім подбати про стан демократії у себе вдома, аніж за межами країни. Цілком можливо, що після штурму Капітолію прихильників такого підходу тільки побільшало.
Промова Байдена у Держдепі може дати відповідь, чи готовий новий лідер США дослухатися і до цих бажань своїх співгромадян.
Адже не зовсім зрозуміло, як скепсис американців щодо промоції демократії у світі можна поєднати з амбітним планом Байдена провести вже в перший рік свого президентства глобальний Саміт демократій, що стане такою собі поновленою заявкою Вашингтона на світове лідерство у цій царині.
Отже, підсумовуючи, у зовнішній політиці Байдена ми, швидше за все, спостерігатимемо коктейль із трьох інгредієнтів: елементи захисту (чи навіть реабілітації) спадку адміністрації Обами-Байдена, елементи традиційного підходу, притаманного двопартійному зовнішньополітичному істеблішменту США після Другої світової війни, а також спробу запропонувати власну версію “America first” у вигляді “дипломатії для середнього класу”, яка не відкидає ідею лідерства США у світі, але переосмислює його.
Українська політика Байдена
Як цей коктейль споживати Україні?
Деякі елементи “спадщини Обами” (як і деякі призначення) Україні корисні. Скажімо, якщо вірити колишньому спецпредставнику США з питань санкційної політики Деніелу Фріду, без особистої підтримки з боку Ентоні Блінкена, нинішнього держсекретаря, у 2014 році могло б і не з’явитися тих санкційних пакетів, на яких досі тримається санкційна інфраструктура Заходу.
Але загалом для українських інтересів було б найкраще, якби в зовнішньополітичному коктейлі Байдена переважав другий компонент – традиційного зовнішньополітичного підходу.
Саме на традиційному підході у Штатах тримається сприйняття Росії як загрози.
І саме у межах цього підходу Україна зберігає свій основний актив у США – двопартійну підтримку.
Цей актив упродовж останніх двох років проходить неабияке тестування на міцність, у тому числі через спроби окремих представників Конгресу зліпити з України найбільше корупційне чудовисько світу та перетворити нашу державу на “радіоактивний кейс” для Байдена. Сподіваємося, тимчасово.
У разі, якщо такий підхід у політиці Байдена виявиться домінуючим, це відкриє для України нові можливості.
А наразі Україні варто діяти самій для його посилення. У тому числі – докласти максимум зусиль, аби заявити про себе як про “демократичний хаб” у регіоні й разом з Молдовою та, можливо, Грузією ініціювати регіональній саміт демократій ще до того, як його на глобальному рівні організує Джо Байден.
Адже на тлі того, що відбувається у Білорусі та Росії, Україна з її вільними виборами та мирними протестами може претендувати на визнання такої ролі. Тим більше, з огляду на проблеми, які виникають навіть у 245-річної демократії, тобто у США.
Російська політика Байдена
Попри те, що “традиційне” сприйняття Штатами Росії як загрози досі зберігається, на рівні партій за роки президентства Трампа відбулося дещо неймовірне: демократи немов помінялися з республіканцями місцями.
Якщо у 2015 році до Росії приязно ставились 26% демократів і 19% республіканців, то у 2019 році – 17% демократів та 30% республіканців.
Якщо у 2015 році Росію як загрозу сприймали 45% демократів і 52% республіканців, то в 2019 році таких демократів було вже 64% – і тільки 42% республіканців (дані соціологічної служби Gallup).
Втім, загальний баланс лишається незмінним, тож можна бути спокійними: “дипломатія для середнього класу” не примушуватиме нового господаря Білого дому до зміни свого ставлення до Росії.
Історія з Навальним також має посилити традиційний для США підхід до РФ, який десятиріччями базувався на “трьох D” – dialog, deterrence, democracy, тобто на діалозі, стримуванні та підтримці демократії, зокрема російського громадянського суспільства. Останній компонент суттєво втратив вагу за президентства Трампа, але може відновити її за Байдена, особливо беручи до уваги події в Росії.
Причому, як і щодо України, голос нової влади у Вашингтоні є злагодженим – і Блінкен, і Салліван ще до виборів характеризували погляди Путіна на міжнародні справи як “параною” (ЄвроПравда розповідала також про радницю Байдена, відповідальну за російський напрямок – колишню розвідницю Андреа Кендалл-Тейлор).
Але є і те, що насторожує у ставленні команди Байдена до Москви.
Це – сприйняття Росії як “занепадаючої загрози”, яке було достатньо поширеним і за адміністрації Обами. Це підтвердив на слуханнях у Сенаті і номінант на посаду міністра оборони США Ллойд Остін, де-факто поділивши наявні загрози на зростаючі (Китай) та занепадаючі (Росія).
Україні важливо пояснити американським партнерам, що від дезорієнтованого та менш популярного Путіна виходять не менші, а можливо, й більші ризики, аніж були на піку його популярності.
Водночас Україна має боротися за підтримку США не лише через пояснення російської загрози.
Звісно, Київ обмежений у економічній здатності запропонувати Америці Байдена щось із фокусом на “дипломатію для середнього класу”. Тож найкраще, що могла б зробити Україна сьогодні – це продемонструвати, що важко зароблені кошти американських платників податків, які були виділені Україні у вигляді допомоги за роки незалежності, не були витрачені марно. Хоча Байдену, який в Адміністрації Обами крім українського опікувався також іракським досьє, є з чим порівняти.
Та це було і лишається найбільшим викликом для України в діалозі зі США. Адже, якщо геополітичні аргументи про важливість України добре відомі, то аргументи щодо внутрішніх трансформацій відверто кульгають.
І це не замінити жодними заявами з Києва.
До слова, ще невідомо, чи інтерв’ю з такими імпровізаціями, як було в останній розмові Зеленського з HBO, допомагають стратегічному партнерству, чи радше шкодять йому. Але можна точно сказати, що інтерв’ю не замінять реальних історій успіху у сфері верховенства права та антикорупції, яких так потребують не лише українці, а й друзі нашої держави за океаном.
Авторка: Альона Гетьманчук,
Центр “Нова Європа”
